— Усіх євреїв розстріляли ще восени, здається, не лишилося жодного — як це опинилося тут? І чому її привели в їхню камеру, а не до Дем'янихи?"
— Звідки ти? — не приховуючи заклопотаної цікавості, запитав Рибак. Дівчинка мовчала. Тоді він запитав про інше: — А скільки тобі років?
— Тринадцять.
У кутку заворушився Петро.
— Це… Чи не Меєра-шевця ти дочка?
— Ну, — тихо підтвердила дівчинка.
— А-я! Меєра ж тоді застрелили з усіма. Як же ти вціліла? Певно, сховалася десь У відповідь було тихе, насторожене, а може, й недовірливе мовчання. А втім, Рибак уже й не чекав її відповіді, він раптом утратив будь-яку цікавість до дівчинки, стривожений іншим: чому її сюди привели? У підвалі ж були, напевне, і ще місця, десь поблизу сиділи жінки — навіщо дівчинку підсадили в чоловічу камеру. Який у цьому сенс?
— І що ж їм треба від тебе? — тим часом розпитував Басю Петро.
— Щоб сказала, в кого ховалася.
— А-а, он як! — зрозумів у кутку Петро. — Ну що ж… Це так… А ти не сказала ж?
Бася затнулася, ніби й не дихала, завмерла і мовчала.
— І не кажи, — просто схвалив староста. — Не можна таке казати. Люди добро зробили, то й мовчи. Коли навіть битимуть. Чи, може, тебе вже били Замість відповіді біля порога почулося схлипування, за яким прорвався нестримний, болючий плач. Він був коротенький, але стільки дитячого розпачу вилилося в ньому, що всім у цій камері стало не по собі. Сотников на соломі ніби очуняв і на момент затримав дихання.
— Рибак!
— Я тут.
— Там вода була.
— Що, пити?
— Дай їй води. Ну що ж ти сидиш Намацавши під стіною казанок, Рибак потягнувся на поріг, до дівчинки.
— Не плач. На води.
Бася трошки випила й одразу ж якось заспокоїлася.
— Іди до мене, — покликав Петро. — Тут ось місце є. Будемо сидіти. Ось біля стіни тримайся.
Дівчинка встала і, нечутно ступаючи у темряві босими ногами, слухняно перейшла до старости. Той трохи посунувся, дав їй місце поруч себе.
— Да-а! Попалися… Що вони ще зроблять із нами Рибак зосереджено мовчав, не виявляючи бажання підтримувати розмову. Поруч тихенько стогнав Сотников. Вони чекали. Вся їхня увага тепер мимоволі звернута на східці — звідти йшла біда.
І справді, довго чекати її не довелося.
За якусь годину там затупотіли знайомі кроки, почулося злісне:
— Іди, іди!
— Щоб тебе так у пекло гнали, нечистий!
— Ану, ворушись, а то як двину! — злісно проричав чоловічий голос. На східцях затупали, заматюкалися. Сумніву не було — це вели Дем'яниху.
Але її чомусь теж не погнали в попередню камеру — кроки стихли біля їхніх дверей, загуркотів засув, і той самий, вже їм добре знайомий Стась штовхнув Дем'яниху через поріг. Жінка спіткнулася, зачепилася за Рибакові ноги, упала і голосно залементувала в темряві:
— Куди ти штовхаєш, негідник! Тут же мужики, о боженько мій!..
— Давай, давай! Чорт тебе не візьме! — гримнув Стась. — До ранку перебудеш!
— А вранці що? — запитав Рибак, раптом відчувши якийсь натяк у голосі поліцая. Стась уже причинив був двері, але знову розчинив їх і гаркнув у щілину:
— А вранці грос алес капут — ось що! Фарштейн "Капут? Як капут?" — тривожно майнуло в збентеженій свідомості Рибака. Та зміст цього слова був надто виразним, щоб довго сумніватися в ньому, і ця його виразність ударила, як голоблею по голові.
Значить — вранці кінець!
Майже не відчуваючи себе, Рибак механічно підтягнув ноги, дав примоститися коло порога жінці, що все хлипала, сякалася, потім стала зітхати — заспокоюватися. Хвилину вони усі мовчали, а потім Петро вибачливо розміркував:
— Що ж зробиш, коли попалися. Звідки ти, жінко?
— З Піддуб'я, коли знаєте.
— Знаю, аякже. Чия ж ти там будеш?
— Та Дем'яна Окуня жінка.
Прагнучи якось притамувати в собі недобрі передчуття, Рибак під стіною став прислуховуватися до Дем'янихи. Чомусь він не хотів озиватися, тим паче, що Дем'яниха, певно, не впізнала його у темряві. Але вони уже познайомилися з її сварливим характером, і зараз, опинившись у такому становищі, Рибак думав, що ця тітка може вчинити їм тут скандал — було за що. Але вона потроху заспокоювалася, ще раз висякалася. Голос її поступово ставав тихішим, таким, як вона розмовляла з ними в селі. Хіба тільки важкі паузи між уривчастих фраз свідчили про її переживання.
— Діла, — заклопотано сказав Петро. — А Дем'ян у війську?
— Ну. Дем'ян там десь горенько приймає, а з мене тут знущаються. Забрали ось! Ой діточки мої рідненькі!
Тільки-но стихнувши, вона заголосила-застогнала знову, і цього разу її ніхто не втішав, не заспокоював — було не до того. У камері все ще зловісно звучали страшні слова Стася; вони пригнічували, тривожили, змусили спохмурніти всіх, окрім хіба що старости, що був зовні спокійним і розважливим. Тим часом Дем'яниха якось несподівано, ніби усе виплакавши, позітхала, позітхала і вже спокійніше зауважила:
— От люди! Як звірі! Дивись, яким чортом став цей Пронько.
— Портнов, чи що? — підтримував розмову Петро.
— Ну. Я ж його парубком пам'ятаю — тоді все Проньком звали. А потім на учителя вивчився. Його ж мати на хуторі жила, то кожного літа на молоко та на яблучка приїжджав. Надивилася. Такий лагідний був, "добридень" усім роздавав, а з чоловіками за руку вітався.
— Знаю Портнова, аякже, — сказав Петро. — Проти бога, бувало, агітував. Та так складно…
— Гадом він був. І є гад. Не всі знають тільки. Культурний.
— А поліцайчик цей теж з вашого боку начебто?
— Стась? Наш. — Пилипенок-молодший. За бійку посадили, але вернувся, як почалося це. І що виробляти став — страх. У містечку все з євреїв знущався. Бив, казали, стріляв. Добра натягав — боженько мій! Усю хату завалив. А тепер от і до нас, хрещених, добрався.
— Це так, — погодився Петро. — З євреїв почали, а, гляди, нами закінчать.
— Щоб їм на осичині висіти, вилупкам цим.
— Я все думаю, — заворушився староста. — Ці наші, що з ними. Як же їх розуміти? Жив, їв котрий, людям у вічі дивився, а тепер обзавівся гвинтівкою і вже застрелити мітить. І стріляють! Скільки перебили…
— Як цей, як його… Будила ваш, — злісно нагадав Рибак.
— Вистачає. І Будила, і чимало ще яких, тутешніх і чорт зна звідки. Любителів чинити розбої. Що ж, тепер їм привілля, — глухим басом міркував лісинівський староста. Щось пригадавши, його нетерпляче перебила Дем'яниха.
— Кажуть, Ходоронок цей, що вночі підстрелили, здох. Щоб їм усім поздихати, гадам оцим.
— Усі не поздихають, — сказав, зітхнувши, Петро. — Хіба що наші переб'ють.
На соломі заворушився, задихав, спробував підвестися, та знову упав додолу Сотников.
— Ви давно так думаєте? — просипів він.
— А що ж думати, синку? Усім ясно.
— Ясно? Як же ви тоді в старости пішли?
Запала ніякова тиша, усі змовкли, насторожені цим зліснуватим запитанням. Нарешті Петро, щось здолавши у собі заговорив тремтячим, певно, від хвилювання голосом:
— Я пішов! Коли б знали… Негоже говорити тут. Хоча що вже тепер критися. Відбрикувався, як міг. У район не їхав. Хіба я дурний, не розумію, чи що. Та одного разу вночі — тук-тук у вікно. Відчинив, дивлюся — наш колишній секретар з району, начальник міліції і ще двоє, озброєні. А секретар мене знав колись, ще в колективізацію відвозив його після зборів. Ну слово за слово, каже: "Чули, тебе в старости мітять. Так згоджуйся. А то Будилу поставлять — усім горе буде". От і погодився на свою голову.
— Та-а-к, — непевно сказав Рибак.
— Півроку викручувався. А тепер що робити? Доведеться загинути.
— Загинути діло нехитре, — буркнув Рибак, кінчаючи неприємну йому розмову. Те, що повідомив про себе староста, не було несподіванкою — після допиту в Портнова Рибак про дещо вже здогадувався. А тепер він був цілком заклопотаний своїм і більше за все боявся, щоб деякі з його висловлених тут міркувань не дійшли до вух поліції й не обірвали останню ниточку його сподівань.
Сотников тим часом, розплющивши очі, мовчки лежав на соломі, не знаючи як бути, вірити почутому чи засумніватися. Проте схоже було — староста говорив правду. Але що ж тоді виходило? Виходило щось мало приємне для них. У свідомості Сотникова з'явилося відчуття якоїсь безглуздої помилки стосовно Петра. Але хто в ній винен? Ніхто, мабуть, не міг передбачити такого наслідку — ряд випадкових неув'язок призвів до такого кінця. Хоча тут слід було ще розібратися, тоді як у випадку з Дем'янихою все було зрозуміло: Дем'яниха — живий докір непростимої байдужості. З деяким острахом дослухаючись тепер до слів жінки, Сотников теж чекав, що вона почне їх лаяти найгіршими словами. Він не знав, що б тоді відповів і як заспокоїв. Але поки вона усю свою злість спрямовувала на поліцію і німців — їх із Рибаком і не згадувала, ніби вони зовсім не були причетні до її біди. На жахливе повідомлення Стася вона теж, здається, не реагувала, може, не зрозуміла його чи просто не звернула уваги.
А проте зрозуміти його було страшно, навіть уже навченому їхнім порядком Сотникову. Він теж не міг уторопати, чи по ліцай лякає їх, чи справді вирішено покінчити з усіма в один день? Невже їм не вистачить двох смертей — його і Рибака, навіщо вбивати ще й Дем'яниху; і цього старосту, і дівчинку? "Неймовірно, але, певно, так", — думав Сотников. Скорпіон повинен жалити, інакше який же він скорпіон? Для того ж і позапихали їх в одну камеру. Камеру смертників.
15
Якось непомітно Рибак, здається, заснув, як сидів, скорчившись під стіною. А втім, чи це був сон — скоріше забуття на якусь годину. Незабаром тривога відігнала його, і Рибак прокинувся, не відразу розуміючи, де він. Поруч у темряві тихенько точилася розмова, чути було знайомий дитячий голос, який нагадав йому про Басю. Часом його перепиняв хрипливий старечий шепіт — це докидав своє слово Петро. Рибак теж услухався в стишену шепітну оповідь, подібну до шарудіння солом'яної стріхи на вітрі.
— Спершу хотіла бігти за ними, коли їх повели. Вискочила з палісадничка, а тітка й каже: "Ні в якому разі не йди — ховайся!" То я побігла назад, через городи, залізла в кущ лози. Може, знаєте, великий такий кущ лозняка в кінці городів біля річки? Густий-густий. За два кроки стежечка на кладку. Як сидиш тихо, не ворушишся, ніскілечки тебе не видно. Я влізла, вигребла місцинку в торішньому листі й стала чекати. Думала, як мамка повернеться, покличе, я почую.