Колір її обличчя й очі не дають їй приховати почуттів. І під поглядами, що повтуплювалися в мене, я трохи ніяковію.
Тоді Кроуфорд вдається до звинувачень, але зовсім не брутально, а навіть досить стримано, щоб не сказати із симпатією.
— Знаєте, докторе, ви ніколи не справляли враження дуже доступної людини.
"Ви не справляли враження"! Цей минулий час приносить мені величезне задоволення. Ось, мабуть, і настала пора скористатись із знаменитого чару латинянина. Мені таке не дуже подобається, це, на мою думку, трохи нагадує кокетування, але хіба кокетування, зрештою, — не зброя слабкішого?
Я якомога привітніше всміхаюся до Кроуфорд.
— Хочете сказати, що я різкий, пихатий і владний?
— Приблизно щось таке, — відповідає Кроуфорд.
Я сміюся, й імпульсивна Кроуфорд сміється теж. Крім Лії Берідж, у всіх на вустах пробігає усмішка. Це розряджає атмосферу: статую з п'єдесталу скинуто. Батька побито... Звісно, все це метафори. Але ніщо так не окрилює душу, як образ.
Крім Лії Берідж... Вона не відриває від мене своїх блакитних очей.
— Якщо дозволите сказати, лікарю, — озивається вона, не кліпнувши оком, — ви поводитесь явно несправедливо.
Всі усмішки враз зникають, і я раптом починаю усвідомлювати три речі: по-перше, Лія Берідж натякає на становище, в яке я поставив доктора Гребела; по-друге, Лія Берідж — досить чесна і відважна жінка; а по-третє, саме завдяки оцим своїм рисам вона й стала ватажком серед жінок у лабораторії. Якщо я переманю Лію Берідж на свій бік, то вона, звісно, виявлятиме й до мене таку саму чесність і сміливість.
— Хочете сказати, що я несправедливий до доктора Гребела?
— Гадаю, ви не бажаєте визнати його заслуг.
Мовчанка.
— Помиляєтесь. Я їх визнаю. Доктор Гребел дуже розумна людина й чудовий дослідник. Якщо я покину Блувілл, він буде цілком гідний замінити мене.
Оціпеніння. Жінки мовчать. Тільки перезираються між собою.
— В такому разі... — нарешті озивається Лія Берідж і не доказує фрази.
Але цієї фрази й не, треба доказувати. Я примирливим тоном промовляю:
— Поставте себе на моє місце, місіс Берідж. Я не Ісус Христос. Як я можу підвищити на посаді працівника — навіть коли він цього й заслуговує, — який подав на мене доповідну записку?
Цієї миті лунає крик, який майстри сцени на своєму жаргоні називають "драматичним". Цю викривальну фразу Лія Берідж виголошує одним духом.
— Але ж доповідну написав не доктор Гребел! — кричить вона.
Плечі в неї здригаються, груди рвучко підіймаються, волосся відкидається назад. Чудове видовисько! Я дивлюсь на неї, намагаючись запам'ятати цей образ, щоб згодом навтішатися ним. А поки що холодно кажу:
— Звідки ви знаєте?
— Бо її написала я!
Я не чекав першого викрику, а тим більше цього другого, отож збентежено замовкаю. Нараз я осягаю всю. абсурдність своїх підозр. Як я міг подумати, що доктор Гребел, цей звичайнісінький С, дозволив собі написати доповідну записку містерові Берроу з проханням передати її Гільді Гельсінгфорс! На це могла зважитися тільки жінка, що відчуває свою кастову вищість і не боїться звернутися до іншої жінки через голову кастрата! Тільки жінка могла доповісти високій владі про помилки чоловіка, який, хоч він на службі й начальник, усього-на-всього нікчемний ЧО.
Я не обурююсь. Зрештою, чи здивувався б радянський генерал, якби політичний комісар написав партійному керівництву доповідну записку, засудивши в ній його, генералову, поведінку?
Я мовчу. І подумки ставлю собі кілька запитань. Цікаво, чи очевидний вплив Дії Берідж на своїх колег, який я щойно відніс на рахунок її "винятковості" й моральних чеснот, не пояснюється і її офіційними обов'язками, які оце спали мені на думку? Чи випадково вона не стала в моїй лабораторії очима й вухами Гільди Гельсінгфорс? Або, принаймні, найзапеклішим носієм віри й ортодоксальності?
Я зиркаю на неї і безбарвним тоном кажу:
— Дозвольте поставити вам одне запитання. Ви ознайомилися з моєю доповідною запискою, яку я подав містерові Берроу?
— Ну звісно, — відповідає Дія Берідж, ніби це — звичайнісінька річ.
— Тільки ви особисто чи й усі?
— Всі ми.
— І С теж?
Це запитання викликає в жінок поблажливі посмішки.
— Звичайно, ні! — відрубує Берідж.
Гаразд. Я беру це до уваги. Для мене щойно відкрилися таємниці новітньої ери. С за ієрархією стоять не так близько до жінок, як я собі гадав.
— Вам більше пощастило, ніж мені, місіс Берідж, — сухо кажу я. — Я не маю змоги ознайомитися з доповідною запискою, яку ви написали на мене містерові Берроу.
— Цілком природно, — відповідає вона, і її спокійні блакитні очі втуплюються в мене.
Я ладен розгніватись, але згадую про мікрофон і стримую себе.
— Не так уже це й природно, — кажу я трохи напруженим голосом. — Коли я не знаю, в чому ви мені докоряєте, то як я виправлю свою поведінку?
— Вам треба було тільки спитати нас, — відповідає Дія Берідж.
— Отож я й питаю, — відважно кажу я.
І треба ж таке: на початку цієї розмови я думав, що перша чверть години для них будуть нелегкими! Та ось уже через десять хвилин я стою, прив'язаний за ноги й за руки до стовпа, й чекаю їхніх стріл. Я, кому досі ніколи не вдавалося здобути перемогу над жодною жінкою-принаймні з тих, котрих я кохав! Я готуюся до найгіршого.
Мовчання. Жінки жваво перезираються, так мовби радяться між собою. Перший томагавк у мене кидає Дія Берідж.
— Ми вважаємо, що ви поводитеся з нами не так, як слід.
— Не так, як слід?! — обурююсь я. — Але ж я з вами ввічливий.
— Ви ввічливі вдавано, штучно, — каже Кроуфорд. — Насправді, крім сьогоднішнього дня, ви ставитесь до нас неприязно.
— Зневажливо, — докидає Морріссон (колишня місіс Морріссон).
— До того ж, — озивається Джоунс (колишня місіс Джоунс), — ви щохвилини ладні вийти за межі пристойності.
— Я?! За межі пристойності?!
— Ви цього навіть не усвідомлюєте! — вигукує Мейнс (колишня місіс Мейнс). — Насправді ви поводитесь, як зашкарублий фалократ. Ви просто чманієте від своєї чоловічої вищості! І скрізь носитеся зі своєю статтю!
Невже я стану новим Орфеєм, якого розтерзають, оці менади?
— Наприклад? — питаю я глухим голосом.
— Я наведу вам не один приклад, а безліч, — відповідає Дія Берідж, дивлячись своїми блакитними очима в мої. — Ви декого з нас дискримінуєте з метою роз'єднати жінок. Кроуфорд ви називаєте Кроуфорд, Морріссон — Морріссон, а мене — місіс Берідж. Чому?
На це в мене відповідь готова. Я спокійно кажу:
— Я помітив, що Кроуфорд і Морріссон поскидали обручки, а ви свою носите. Я подумав, що ви, мабуть, трохи старомодна, тому, оскільки я теж старомодний, і називав вас місіс Берідж.
Це пояснення дало несподіваний, а для мене навіть образливий наслідок: воно їх розвеселило. Крім Дії Берідж, усі жінки сміються. Вони дивляться на мене насмішкувато й поблажливо водночас. А Кроуфорд, і далі така сама жвава, глумливо, але незлостиво каже:
— Він нічого не зрозумів!
Це послаблення місіс Берідж, — даруйте, просто Берідж, — не до вподоби. Вона прицмокує язиком і, дивлячись на Кроуфорд, поважно веде далі:
— Те, що хтось із нас скинув чи носить обручку, не має того значення, яке ви, докторе, в цьому вбачаєте. Я не скинула своєї обручки тому, що в мене розповнів палець.
Знову лунає сміх, але Берідж одразу ж уриває його. Коли настає тиша, я намагаюся захиститись.
— І в цьому виявляється моя непристойна поведінка?
— Ні, — відповідає Берідж. — Це — брак смаку. Містер Берроу вам про це вже сказав, але ви його зауваження не врахували.
— Тоді чому містер Берроу? Хіба це — не старомодно?
— Містер Берроу — управитель. До того ж це не має значення: містер Берроу належить до С.
Така логіка ошелешує мене. Отямившись, я веду далі:
— Повернімося до моєї нібито непристойної поведінки.
— Вона не нібито непристойна, — каже Берідж. — Вона справді непристойна. П'ятого січня ви взяли за руку Джоунс і показали їй, як слід правильно готувати препарат.
На згадку про це білява Джоунс (колишня місіс Джоунс) червоніє і сором'язливо опускає очі, тоді як у неї втуплюються співчутливі погляди.
— А хіба я не повинен був цього робити? — питаю я здивовано.
— Ні.
— Але ж треба було їй пояснити!
— То й пояснюйте. Словами. А до неї не доторкайтесь.
— Aлe ж я не надавав цьому аніякісінького значення!
Берідж дивиться на мене ясними очима, в яких прозирають усі її чесноти.
— Докторе, може, ви й справді свідомо не надали цьому значення. Але Джоунс мала підставу поскаржитися на вас. І я виконала свій обов'язок, передавши її скаргу далі.
Намагаючись надати своєму обличчю якомога байдужішого, позбавленого чоловічих рис виразу, я змірюю поглядом цю діву, на яку так вплинув мій доторк. Раптом у мене виникає враження, ніби ця новітня ера — щось на зразок повернення до вікторіанства. Принаймні на початковій стадії міжстатевих взаємин. Оскільки про останню стадію не може бути й мови. І я скрушно кажу:
— Пробачте мені, Джоунс.
— Дарма, — відповідає та, багровіючи. — Я вже про все забула, докторе.
Моя покірливість справляє добре враження на всіх, крім Берідж. Певно, вона зрозуміла, що моє каяття не таке вже й щире.
Суворо, мов суддя, Берідж провадить:
— Лікарю, я помітила за вами іще одну рису, куди тоншу й непристойнішу. Коли, на вашу думку, можна, ви користуєтеся своїм голосом, поглядом і усмішкою, щоб спокусити нас.
— А я гадав, ви маєте мене за пихату людину!
Берідж переможно заявляє:
— А ви такий і є! То ви пихатий, агресивний і владний, — що с, по суті, брутальним виявом статевої зверхності, то ви кокетуєте, що є вже прихованим виявом тієї самої зверхності.
— Наведіть приклад кокетування.
— А щойно з Кроуфорд. Або тоді, коли ви питали в неї, чи вона вважає вас "різким і владним".
Мені лишається тільки одне: вдавати з себе наївного чоловіка.
— Кроуфорд, ви зрозуміли мою поведінку так само, як і Берідж?
Кроуфорд сміється.
— Ну, звісно, докторе. І вона дуже розважила мене.
— Вона тебе не тільки розважила! — каже Берідж, опаливши Кроуфорд поглядом.
І присоромлена Кроуфорд мовчить, кусаючи губи. Справді, Берідж помічає своїми блакитними очима просто-таки все.
— Ви кокетуєте навіть зі мною, — веде далі звинувачувальним тоном Берідж. — У ту мить, коли я вам казала: "Але ж доповідну написав не доктор Гребел", — ви безсоромно роздивлялися мене, наче звичайнісінький сексуальний об'єкт.
Мені вже вривається терпець, я насилу стримую гнів.