Вона враз обсипала його обличчя дрібними поцілунками. її рот мелькав у нього перед очима — червоний, свіжий, невинний, немов пащечка цуценяти.
— Жюльєне!
— Дайте мені спокій!
— Ні! —уривчасто одказала вона. — Ні! Я вас люблю! Я вас люблю!
Він намагався випручатись, але вона притислась до нього з неймовірною силою. Вона й далі вкривала йому лице поцілунками, притискаючись до нього дужче й дужче.
— Жюльєне, — мовила вона глухо, майже пошепки. — Візьми мене!
— Розпусне дівчисько! — процідив він крізь зуби. — Ти ладна на все, аби тільки зберегти свій дім.
— Ні, Жюльєне, ні. Не тому. Я люблю тебе!
— Дай мені спокій! —люто вигукнув він.
Вона уперто шукала його уста.
— Розпуснице! — мовив він різко. — Якщо це все, чого ти хотіла, то хай би це зробили ті двоє!
Жаннині руки опустилися. Вона відхилилась од нього. Вона стояла й мовчала. Вона дивилася на Майя, і її погляд був нестерпний.
— Отже, — сказав він, — коханню кінець?
— Забирайтеся геть!
— Кінець твоєму великому коханню? — грубо повторив він.
— Забирайтеся геть!
Та було вже пізно. Він не міг піти геть під оцим її поглядом. Він не міг забрати його з собою назавжди.
— Ти цього хотіла? — глухо спитав він. — Ти цього хотіла, так?
"Який же я мерзотник", — думав він з якоюсь дивною радістю. Вона раптом ступила крок уперед і дала йому ляпаса. Кілька секунд він стояв непорушно, щока горіла. Він знову відчув невимовну полегкість.
— Ага! То ти мені дала ляпаса! — мовив він тихо й погрозливо. — Ти мені дала ляпаса, так?
Вона відступила крок назад. І неначе подала йому сигнал. Він важко ступив до неї.
Жаннині очі розширились, і вона розкрила рот, щоб закричати. Вона відступала крок за кроком, не зводячи очей з несамовитого обличчя, що наближалось до неї.
— Ти цього хочеш? — повторив Майя. — Ти цього хочеш, га? Ти цього хочеш?
Він чув свій голос — якийсь далекий, глухий, байдужий. Він поклав на Жаннині плечі обидві руки і раптом з подивом глянув на них. Руки люто здирали те, що лишалося від корсажа: клапоть за клаптем, з божевільним завзяттям. І це робили його руки! Великі, засмаглі, нервові. І це були його руки! Він дивився, як вони дерли й шматували тканину, і не впізнавав їх. Голі Жаннині груди біліли перед ним.
— Жюльєне!
Вона намагалася випручатися з його рук. Він тримав її за плечі й дивився на тендітні груди.
— Пустіть!
Він незчувся, як доніс її до ліжка. На очі впала пелена, все довкола ніби затягло туманом. Чийсь голос під ним промовляв: "Ні! Ні! Ні!" Це був далекий, слабкий, переляканий голосок дитини, що заблудилася в печері…
В НЕДІЛЮ ПОПОЛУДНІ
— А, ось де ти! — сказав П'єрсон, — А ми вже думали, що тебе вбито. Александр переживав найбільше.
— Де він?
— Пішов по воду.
П'єрсон усміхнувся.
— А лаявся на всі заставки, адже це була твоя черга.
Майя сів на своє звичне місце—біля правого переднього колеса халабуди.
П'єрсон сидів навпроти, спершись спиною об мур Сана, і натоптував лялечку. Майя підвів очі і з німим подивом глянув на нього. Він зненацька перестав пізнавати Пирсона. "Це П'єрсоні — мовив він сам до себе. — Абат П'єрсон, твій приятель П'єрсон, адже ти це добре знаєш!" Він прожив з ним укупі аж вісім місяців і зараз дивився на нього так, наче ніколи не бачив, як той спокійнісінько сидить біля муру і великим пальцем натоптує в люльку тютюн. Маленький абат в уніформі, що спокійно чекає, коли його візьмуть у полон. А може — не сьогодні, то завтра — вб'ють. "Це П'єрсон", — повторив собі Майя. Він з подивом дивився на нього. В цю мить П'єрсон підвів голову і всміхнувся до Майя. Усмішка була теж П'єрсонова. І коли він оце говорив, то й голос був П'єрсонів. І він говорив те, що звичайно говорив П'єрсон. І оцей, що сидить супроти нього, спершись об мур Сана і знайомими рухами запихає в люльку тютюн, — справді П'єрсон. А Майя його не пізнавав. "Це ж П'єрсон! — мовив він сам до себе. — Добрий старий П'єрсон, адже ти це знаєш! Він натоптує свою люлечку, як і всі оці дні". Він дивився на нього, немов тільки що прокинувся.
— Що з тобою? — усміхаючись, спитав П'єрсон.
— Та нічого.
— Та й вигляд у тебе! Що то в тебе на обличчі? Можна подумати, що тебе хтось подряпав.
Майя провів рукою по виду.
— А де всі інші?
— Е, ти не знаєш тутешніх новин… — відповів П'єрсон. — Хочеш їсти?
— Хочу.
— Александр залишив тобі твою порцію. Будь певен, тебе обслуговують тут як слід.
П'єрсон підвівся, одчинив дверцята халабуди й урочисто підніс Майя казанок.
— Курча! Непогано, га? Що ти на це скажеш? Курча! Це ж чудово! Курча для майбутніх полонених!
— Дері?
— Звичайно. До речі, новина: він нас кидає.
— Кидає?
— Так. Він спробує переховатись: одягнеться в цивільне й поселиться на фермі, коли прийдуть фріци.
— А коли він нас кидає?
— Уже кинув. Він щойно з нами попрощався. А курча, — усміхаючись додав П'єрсон, — це його прощальний подарунок. Дері дуже жалкував, що тебе немає.
Майя сидів, заклопотано схилившись над казанком.
— Неправда, — байдуже промовив він. —
І зовсім він не жалкував. Наплювати йому на все.
— Чому ти так думаєш?
— Просто не вірю.
— А я вірю.
Запала мовчанка. Потім знову заговорив П'єрсон:
— Піно також іде від нас.
— Що? — спитав Майя і відклав ложку. —
І цей нас кидає?
— Він знов розшукав своїх земляків і перейшов до їхнього гурту.
— От малий негідник!
Він говорив тихо, байдуже. Враз чиясь постать заступила йому сонце. Він підняв голову.
— Диви! — мовив Александр. — Ти ще й досі тут, абате?
І з ту ж мить він побачив Майя.
— A-а, і ти тут, сучий сину! Ти тут, хай би тебе чорти взяли, сучий сину!
П'єрсон, з виглядом знавця, схилив голову набік.
— Непогано! — зауважив він своїм лагідним голосом. — Непогано! Додай ще трохи, щоб була повна діжа, може…
Александр іще раз глянув на Майя, і його гнів ущух.
— Але що в тебе з обличчям? Тебе хтось подряпав? Ну й розписаний! Що з тобою трапилось?
— Нічого, — сказав Майя.
І зненацька закричав:
— Нічого! Розумієш? Нічого!
— Гаразд, — сказав Александр. — Ніхто тебе не примушує говорити. Але, ради бога! Чому ти так запізнився? Ми вже думали, що ти загинув.
І додав:
— Відповідай, коли тебе питають!
— Я їм.
— Це добре, — зауважив Александр.
Він поставив бідон на землю біля своїх ніг і запалив сигарету.
— То що, кюре? Виголошуй і далі гучні слова, ти майстер на це.
— Я пристосовуюсь до тебе.
— Розповідай паскудні новини.
— Я пристосовуюсь до тебе, — повторив П'єрсон і невинно усміхнувся.
Александр тупцявся над Майя, наче квочка над хворим курчам.
— Ради бога, сядь! —мовив Майя, не підводячи голови.
Александр сів, поклав обидві руки на коліна й випростався.
— Так от! — сказав він. — Мосьє запізнюється на цілісіньку годину. Мосьє забуває, що його черга йти по воду. А коли мосьє повертається, то ще й гарикає на мене.
Минуло добрих півхвилини, перш ніж Александр знов розкрив рота.
— Може тобі приготувати каву?
— Не треба.
— А вина хочеш?
— Коли твоя ласка.
Александр пішов по свій кухоль. Він сполоснув його у бідоні з водою, зачерпнув вина і подав Майя. Майя вихилив вино одним духом. Александр знову сполоснув кухоль і почепив на гвіздок у дверях халабуди.
— А я все ж приготую тобі каву.
Він поклав кілька полін у жар, став на коліно й почав роздмухувати багаття. Круг його лиця знявся попіл, він закашлявся.
— Александре, — сказав Майя, — ти шикарний тип.
Александр підняв голову і, вражений, глянув на нього.
— Шикарний тип? — рикнув він. — Ти що— збожеволів? Шикарний тип, кажеш? Стривай, ось я тобі покажу шикарного типа!
І знову почав роздмухувати вогонь. Його кучерява борода, метляючись, мела землю.
— Ти знаєш, що Дері іде від нас?
— Так.
— І Піно також. Бідний Піно — він страшенно зніяковів, коли говорив мені про це. Хороший хлопець Піно! Піно із своїм кулеметом! Я справді любив Піно — оцього героя з мультиплікаційного фільму.
Майя підняв голову.
— Дай мені спокій із своїм Піно та його кулеметом!
— Гаразд, — сказав Александр. — О чорт! — люто додав він. — Невже нічого не можна сказати?
— Чи скоро буде кава? — спитав П'єрсон. — Я охоче вип'ю ще чашечку.
— За десять хвилин, абате. Я зварю іще по одній для кожного з нас.
— Гаразд, — сказав П'єрсон, підводячись. — То що ж, поки вона звариться, піду, може, щось розвідаю.
Александр з усмішкою обернувся.
— Піди, піди. Цього разу постарайся дізнатись, о котрій годині прибудуть фріци.
— З точністю до однієї хвилини, — кинув через плече П'єрсон.
Майя підвівся і пересів на П'єрсонове місце. Александр роздмухував огонь. Час од часу він поглядав на свого товариша. Майя сидів непорушно, спершись ліктями на коліна. Він не курив. Він втупився просто себе невидющим поглядом.
— Отже? — мовив Александр.
Майя підхопився так рвучко, що зачепив ногою і перекинув бідон з водою.
— Отакої! — мовив Александр, навіть не поворухнувшись. — Маємо чим мити посуд!
Ти не можеш бути трохи уважнішим? Тепер уже ти підеш по воду!
Майя якийсь час дивився на воду, що, утворивши велику пляму неправильної форми, всмоктувалась у брудний пісок. Потім знову сів і провів рукою по обличчю.
— Александре, — сказав він тихо, — я вбив двох солдатів.
— Ти?! — Александр підвівся. — Ти, Майя?
Майя дивився на нього, якось чудно усміхаючись.
— Авжеж.
— Кого, двох французів?
— Так… А й справді, — одказав Майя. — І як я про це не подумав раніше? За всю оцю війну мені пощастило вбити тільки двох французів.
І він схопився руками за голову.
— Як же це сталося?
— Що? — спитав Майя, неначе щойно прокинувся.
— Чому ти їх убив?
— Вони хотіли згвалтувати молоду дівчину.
— Негідники!
Майя знизав плечима.
— Я спершу теж так думав, але після цього сам…
— Ти бува її не…
— Так. Одне слово, не зовсім так. Спочатку вона віддавалась сама.
— Ну, це вже ні на що не схоже.
— Не знаю.
Він знову провів рукою по обличчю.
— Все якось так склалося… Вона б не віддавалася сама, якби спочатку не було оцих двох типів.
Александр сидів, поклавши руки на коліна, розвівши лікті.
— Може, й так.
— Але не тільки тому. Вона боялась залишитися сама в будинку.
— А де цей будинок?
— В Брей-Дюні.
— Боже милосердний! — сказав Александр. — Краще б їй бути подалі звідти. Ти їй казав про це?
— Казав. Не слухає. Вона сирота, і отой будинок — усе, що вона має.
Він підняв із землі якусь деревинку й почав крутити її в руках.
— Вона хотіла, щоб я залишився з нею.
— А-а, — мовив Александр.