Бессі замінила йому матір у вихованні. Зауважую, що це тільки гіпотеза. Але думаю, що за три тижні Іван навчився багато чому в Бессі. То й стало причиною, що дельфін відмовлявся спілкуватися з нами: його розум був надто зайнятий.
– Мені здається, що не варто робити подібні гіпотези, – озвалася Лізбета, – бо ж ми не годні їх перевірити. Поки що нам невідомо, чи взагалі можна говорити про дельфінову мову.
– Кожен має право робити гіпотези, – відповів спокійно Севілла, – якщо він не подає їх як незаперечну істину. З іншого боку, коли не робити гіпотез, то тим паче не робитимеш дослідів, щоб їх перевірити. – Він помовчав трохи, надаючи змогу Лізбеті відповісти, але та мовчала. – Продовжую, – провадив Севілла. – Хоч дослід таїть у собі певні позитивні елементи, що їх, можливо, ви всі не помітили…
Він не докінчив свою думку.
– Не всі, – озвалася Сьюзі.
Майкл, Пітер, Боб й Арлетта кивнули. Лізбета лишилася байдужа.
– Однак він зовні виглядає цілком невдалим, – довершив речення Севілла. – Присутність Бессі зовсім змінила поведінку Івана: він став веселіший, довірливіший і рухливіший, але…
– Але це не збільшило його творчого пориву, – перебила Лізбета.
Севілла глипнув на неї темними очима.
– Я надам вам слово, коли ваша ласка, – холодно пообіцяв професор, – але я не можу дозволити, щоб ви мене перебивали.
– Перепрошую, – зніяковіла Лізбета.
– Дарма, – відповів Севілла.
Майкл, Сьюзі й Пітер перезирнулись.
– Ми не передбачили того, – вів Севілла, – що Іван зовсім відцурається своєї людської родини й усього себе присвятить Бессі. На мій погляд, Іван не став розумово бездіяльним, просто спілкування з нами його більше не цікавить. Його, потягло до свого роду.
Сьюзі підняла руку.
– Прошу, Сьюзі.
– Ви вважаєте, що тут регрес?
– Ні. Допустимо, як я вже казав, що існує дельфінова мова й мудрість, котра передається її засобами від матері до дитини, а в нашому випадку – від Бессі до Івана.
Руку підняла Лізбета.
– Прошу, Лізбето.
– Ще раз кажу, що не бачу користі в цих абстрактних пошуках.
– Вона мені здається цілком очевидною. Ми прагнемо зрозуміти, що сталося, – пояснив Севілла.
– На мою думку, набагато розумніше визнати, що експеримент нам не вдався.
– Поки що він справді нам не вдається, але ми не обмежуємо його в часі.
– Вже три тижні триває він.
– Дарма. Деякі експерименти проводилися протягом багатьох років.
– Я захоплююся вашим терпінням.
– Далебі, ви маєте повну можливість, щоб ним захоплюватися.
Хтось пирхнув сміхом. Лізбета випросталася в кріслі і сказала:
– Невже ви вважаєте, що я далеко заходжу в диспуті? Севілла зиркнув на неї і, помовчавши трохи, щоб надати якнайбільше енергійності своїй відповіді, вигукнув:
– Я так гадаю.
– А я не так.
– Годі, поговоримо про це пізніше. А зараз ми займаємося не вашою поведінкою.
Запанувала тиша.
Лізбета гордовито задерла голову з короткою чуприною. "Викапана Жанна д'Арк, – мислив Севілла. – А найгірше те, що можна подумати, начебто вона хоче примусити мене, аби я її спалив".
– Повертаюся до теми наших зборів, – заговорив по паузі Севілла. – Маю одне запитання: те саме, що ставлю сам собі й ви самі собі ставите протягом трьох тижнів. Ми втратили контакт з Іваном. Що ми, на вашу думку, маємо зробити, аби його відновити?
Всі довго мовчали. Відтак Боб підняв руку.
– Прошу.
– Я хочу запропонувати таке. Правду кажучи, це досить розпливчате міркування, однак кажу те, що спало мені на думку. Коли дресирують тварину, то неодмінно вживають методів заохочення й покарання. Це дозволяє людині панувати над твариною й одержувати від неї те, чого їй хочеться. Досі ми тільки заохочували Івана – годували його, пестили, дали йому Бессі. Отже, ми тільки застосовували заохочення. А чи не можна було б тепер використати покарання?
– По суті щось є варте уваги в тому, що ви сказали, – промовив Севілла. – Однак ваше міркування, скажімо просто, не практичне. – Він помовчав трохи. – Неможливо карати дельфіна. Це – тварина, сповнена гідності. Вона образиться за покарання й негайно відцурається нас. Можна навіть спитати, чи вона взагалі розглядає рибину, котрою ви її частуєте, як заохочення. Візьміть вухатих тюленів, вони надзвичайно ласі. Частуючи їх улюбленою їжею, ви можете хтозна-що заподіяти їм. Але не дельфінам. Вуд твердить, що він бачив, як один дельфін протягом цілого дня витівав циркові штуки, відмовляючись од будь-якої їжі. То з любові до вас чи з цікавості до своєї праці дельфін витівав свої штуки. Рибина, що нею ви його частуєте – зовсім інше. – Ще які є міркування?
Руку підняла Лізбета.
– Прошу, Лізбето.
– Думаю, що є тільки одне рішення. Треба забрати Івана з басейну, розлучивши його з Бессі.
Севілла уважно подивився на неї.
– Ви хочете сказати, що треба забрати Бессі з басейну, розлучивши її з Іваном, адже цікавить нас Іван.
– Так, саме так я хотіла сказати, – озвалася Лізбета. – Йолопка я, – зашарілася вона, вперше трохи збентежившись, – даруйте мені, я переплутала імена.
– Це не має значення, – не зводив з неї свого пильного погляду Севілла. – Сподіваюся, що ви не маєте антипатії до бідного Івана.
– Звісно, ні, – відказала та, – я просто помилилася. Отож, – мовила вона далі впевнено, – я гадаю, що їх треба розлучити, бо спільне життя не дало потрібного результату.
– Я міркував над цим, – повагом зізнався Севілла. – Мені здається, що всі над цим замислювалися. Але я стримуюся. Боюся, щоб розлучення не травмувало Івана.
– Ну що ж, – майже тріумфуюче сказала Лізбета, – ця травма коштуватиме йому того, щоб він відновив з нами спілкування.
Севілла насупився.
– Ви хочете сказати, що ми його примусимо дорого заплатити за спілкування, якого він не бажає?
Вперше від початку розмови Севілла розгнівався і сухо додав:
– Люди, що комусь зичать нудьгу жертвоприношення, майже ніколи самі не скуштували її.
– Це особиста нападка? – запитала Лізбета, гнівно виставивши вперед підборіддя.
Севілла з нетерпінням підняв угору руки.
– О, ні, ні, це – нападка на деякі концепції жертвоприношення. Прошу вас, киньте носити хмиз на своє вогнище, я не маю ніякого бажання його підпалювати.
Севілла відчув, що цей вислів набагато зрозуміліший йому самому, ніж Лізбеті. Так чи ні, але він добре вплинув на дівчину, бо вона замовкла.
– Я хочу наголосити ось на чому, – говорив Севілла. – Травма, якої ми завдамо Іванові, коли розлучимо з Бессі, може бути набагато серйозніша, ніж ви гадаєте. 1954 року на рибальський гачок упіймалася молода дельфінка, яку назвали Поліною. Цей гачок поранив її. Дельфінку впустили до басейну з дорослим дельфіном, який допомагав їй плавати й не приховував до неї симпатій. Рану вилікували пеніциліном, принаймні зовні здавалося, що рана загоїлася. Але за кілька місяців інфекція викликала внутрішній нарив, від чого дельфінка загинула. Після її смерті самець впав у страшний розпач. Тільки кружляв безперестанно навколо її тіла, відмовився від їжі й за три дні вмер з горя. Навіть коли ми припустимо, що Іван не вдасться до таких крайнощів, варто подумати, чи не розгнівається він на нас за те, що ми розлучили його з Бессі. Не відаю, як тоді ми зможемо відновити з ним спілкування.
Севілла трохи помовчав.
– А які інші міркування? Майкл підняв руку.
– Я зауважую, що єдиний зв'язок, який ми маємо зараз з Іваном, – це їжа, котрою частуємо його. Тільки в ті хвилини, коли підносимо двічі на день рибу, підтримується певний контакт з ним. Чи не можна спробувати використати це?
– Чудово! – вигукнув Севілла. – З вашого дозволу, я зараз уточню вашу думку, бо вона й мене непокоїть. Припустимо, що ми перестанемо давати йому їсти об одинадцятій і о вісімнадцятій годині: цим змусимо Івана шукати з нами контакту, почати самому діалог з нами, просити в нас риби. Зрозуміло, ми дамо йому: то буде для нього заохочення, якщо він заговорить нашою мовою. Таким чином, ми вдамося до методів заохочення й покарання, що їх пропонує Боб, але в прихованій, непрямій формі, що не травмуватиме дельфіна.
Севілла помовчав трохи, кинувши погляд на своїх співрозмовників.
– Як ви гадаєте, можна спробувати цей експеримент? Усі, крім Лізбети, погодилися. Севілла глипнув на неї.
Йому не хотілося, щоб вона залишилася ображеною.
– Лізбето?
Тиша.
– Так, – вимушено відказала Лізбета. – Чом би ні?
Севілла жваво підвівся. Подивився на Арлетту, її обличчя сяяло радістю. Уперше за три тижні він став діяти рішуче і йому поталанило знову згуртувати навколо себе колектив.
* * *
– Меггі? – пролунав Бобів голос за дверима кімнати. – Ти сама?
Вона, одізвавшись, поправила свого халата. Дівчина лежала на ліжку, тримаючи книжку. Боб увійшов.
– Я не заважатиму?
– Ти сам знаєш, що ні.
Він був у світло-сірих штанях, білих полотняних пантофлях і синьо-барвінковій сорочці. Сів на Лізбетине ліжко, насупивши брови й стуливши коліна, поклав на них свої видовжені тендітні долоні.
– Меггі, – мовив Боб награним драматичним тоном, – ти розповіла Севіллі?
– Звичайно, ні. Я ж тобі пообіцяла. Між нами кажучи, я ніколи в житті не жалкувала, що пообіцяла так. Вперше ховаюся від Севілли зі своєю таємницею, й це не дуже мене тішить.
– Тоді, – сказав він, – Арлетта, бо Севілла знає. Я в цьому впевнений. Ти ж сама помітила, як холодно він ставиться до мене. І не лише він. І Арлетта, і Пітер, і Майкл, і навіть Сьюзі. Вони й слова не кажуть мені. Зрозуміла річ, я став щось на зразок парія. Але що я можу зробити? – промовив Боб, схрестивши свої довгі руки. – Не можу навіть спитати в них, забери їх дідько, в чому мене підозрюють. Вони б мене висміяли. Чи можу я боронитися, коли не знаю, за який злочин мене звинувачують? Усе так безглуздо. Меггі, ти читала "Процес"? Отож я потрапив у таке саме становище, яке Кафка описує в своєму творі, – Боб замовк, опустивши руки на ліжко, розставивши довгі витончені пальці. І, опустивши чорні вії, промовив хриплим басом: – Меггі, я думаю, що мені треба скінчити життя самогубством.
Він дивився на Меггі з-під він. Дівчина поклала книжку на нічний столик і спокійно відповіла:
– Який йолоп! Ти втратив глузд. Ніхто не ремствує на тебе, навіть Севілла. Я добре знаю його, ліпше, ніж ти. Коли від нього віє холодком, то його тактичний захід. Учора професор намагався залякати Лізбету.
Боб повільно підвів угору повіки.
– А чому він затіяв оту балаканину про таємницю?
– Мабуть, боїться, щоб Лізбетина критика не перейшла за межі лабораторії.
Несподівано відчинилися двері.