А пані Штенграхт запевнила, що над павільйоном літала в малесенькій барвистій повітряній кульці, прив'язаній за нитку, біла мишка, а її відбиття жваво плавало в озері. І всі мандрівці казали, що від орхідейного напою їм стало напрочуд легко на серці.
Квітки в озері неначе обернулись у пташок, а райські птахи з довгими хвостиками, що сиділи на деревах, здавались їм тропічними квітками. Час від часу в колонних галереях лунав спів, і чоловіки та жінки в старовинних уборах починали танцювати. Тоді птахи спурхували. Квіти гойдалися сюди й туди, і все неквапно оберталось перед очима в мандрівців, ніби вони сиділи на повільній каруселі. Потім Лі Тайпе підвівся, став на вершечку вигнутого аркою нефритового моста й обома руками підняв над головою скляну кулю. І як тільки барвиста метушня склалася в спокійне відображення у скляній кулі, спів затих, танець зупинився, всі, переводячи дух, попадали на м'які мати, ніби доти вони рухались несамохіть. Аж коли поменшала спека, Лі Тайпе повів своїх гостей крізь перлову завісу надвір, привів їх до джонки й побажав їм багатьох щасливих літ життя.
А потім джонка полетіла надвечірнім морем до китайського узбережжя.
Світ тим часом дивно змінився: сонце на заході крутилось, ніби вогненне колесо, вітер доносив звідкись звуки мандолін, острови й далекий берег підносились і опадали, ніби спини китів чи дельфінів, а морські хвилі перекидалися маленькими райдужними бульбашками, так що над водою висів серпанок з барвистого намиста.
"Це фантазія чи дійсність?" — спитав американець Фредді, якому все це здалося трохи моторошним.
"І те, й те", — відповів Лі, капітан джонки.
Така відповідь пояснила Фредді небагато. Але він більш-менш зрозумів її, коли помітив, що химерні явища зникають із наближенням джонки до берега. Цьому мандрівці дуже раділи, бо для людей, які опинились на хистких дошках палуби над водою, принаймні острови та континенти повинні бути нерухомими, а то в усьому світі не лишиться нічого твердого. Мінгер де Вільдер пожалів бідолашних поетів з вілли, бо він був певен, що весь час видається їм таким, яким він щойно видавався мандрівцям: вогненне кружало сонця безнастанно крутиться, в повітрі лунають звуки мандолін, береги гойдаються. Петар, матрос, на це зауважив, що світ завжди в русі. І тільки поети знають це.
"Щастя, що вони мають пісочниці та скляні кулі", — озвався доктор Меньє з Парижа.
Сивоголова пані Штенграхт після цієї розмови крадькома позирнула за їхніми спинами на сонце. Але воно висіло над обрієм спокійне й червоне і вже ладналось поринути в море. Тоді вона зітхнула з полегкістю й не вагаючись ступила на землю, коли джонка за хвилину ткнулась у берег.
Подорож скінчилась, як кінчається сон. Ніхто не знав, була це дійсність чи фантазія. Але на землі мандрівцям уже не так легко було порозумітись, як на палубі джонки. Коли пан Лі захотів щось сказати пані Штенграхт, це вийшло дуже складно.
Пан Лі сказав бакланові: "Нган". Баклан переклав це на французьку мову й сказав докторові Меньє: "Le monde est de nouveau tranquille!" Паризький лікар переклав це для мінгера де Вільдера на голландську: "De wereld is weder rustig!" Купець-голландець переклав це для міс Амбрелли на англійську. "The world is calm again!" Англійка з парасолькою переклала для матроса Петара на сербську: "Свет є опет мірно!" І нарешті матрос із Чорногорії переклав ці слова пані Штенграхт: "Світ уже знову спокійний, ласкава пані!"
"Так, — відповіла пані Штенграхт і приязно кивнула до пана Лі. — Я саме хотіла це сказати".
Петар засміявся й переклав це для міс Амбрелли. Англійка теж засміялась і переклала мінгерові де Вільдеру. Голландець засміявсь також, і так сміх обійшов усе товариство, поки дійшов до Лі, що обернув його в лагідну посмішку.
А потім сонце сіло за обрій, і мандрівці розпрощались, побажавши одне одному шістьма мовами: "Бувайте здорові" та "Добраніч". Тільки баклан зоставсь на березі, а тоді й він знявся і, махаючи крильми, полетів до далекого острова на Жовтому морі.
Коли оповідка скінчилася, прадідусь мовчки підвівся з купи стружок, зняв з пліч Шкіряної Лізбет сюртука, неквапно надів його, старанно застебнув усі ґудзики, сказав, Шкіряній Лізбет: "Дуже дякую!" — а тоді вклонився й заговорив до мене так:
— А тепер, шановний пане, оповідач корисних і веселих історій прощається з вами. Він зичить вам здоров'я, щастя й довгого віку й просить вас у своєму дерев'яному павільйоні випити з ним за красу, за правду й за добре серце людини.
Прадідусь дістав з кишені сюртука пляшечку рому, відгвинтив мідний ковпачок, витяг корок, налив рому в ковпачок і подав мені.
Я сплигнув із верстака, вклонився й відповів йому так:
— Великий майстре серед оповідачів, дякую вам за багато прегарних оповідок і обіцяю згодом, коли виросту, записати всі ці оповідки на честь краси, правди й доброго серця людини!
І вихилив ковпачок рому, а прадідусь наповнив його знов і теж випив одним духом.
— Вистачить одного ковпачка за всіх трьох, — сказав він. — Адже краса, правда й доброта — це те саме.
Тоді загвинтив пляшечку й сховав у глибоку кишеню.
У мене трошки запаморочилось у голові, бо десятирічні хлопці не звикли до міцного рому. Мені здавалося, що стіни токарні хитаються і я чую, як цокає в дереві шашіль. Та й Шкіряна Лізбет заусміхалась так дивно, наче китайська імператриця, а прадідусь, що спирався рукою на її плече, був наче китайський імператор.
— Це фантазія чи дійсність? — прошепотів я.
— І те, й те, — відповів голос, не знати чий: Шкіряної Лізбет чи прадідуся.
На щастя, у нього в кишені були кавові зернята. Він дав мені жменьку, і я жував їх доти, поки стіни перестали хитатись, а шашіль — цокотіти. І усміхнені губи, Шкіряної Лізбет знову стали поважною вузенькою щілинкою, а з китайського імператора зробився мій любий старий прадідусь, що повів мене через вулицю обідати.
На обід була камбала з картопляним салатом, і ми виявили горішній бабусі честь, пообідавши мовчки й урочисто.
Після їжі прадідусь ліг заснути, а я допоміг бабусі готуватися до свята. Позносив до вітальні всі стільці, які були в домі, удвох з бабусею зсунув три столи літерою П, розставив на дамастових скатерках букети, прикрасив стілець прадідуся "заячим холодком", намалював барвисті картки для кожного гостя й розіклав їх за бабусиною вказівкою на столах.
Коли о другій годині прийшли з гавані моряки, їх нагодували в кухні й послали до своїх комірчин переодягатися. Мій горішній дідусь гірко нарікав, бо не любив розлучатися з зеленою курткою. Але накази горішньої бабусі були незаперечні. Рівно о четвертій усі гості зібрались коло дверей. На нашому острові така точність — звичайна річ, бо ніхто не живе далі, як за десять хвилин ходу одні від одних. Горішня бабуся зразу розділила гостей на два гурти, і жінок з якимсь таємничим шепотом відведено на кухню. Нам, чоловікам, дозволено урочистою процесією вступити до вітальні.
Ми всі були в темно-синіх костюмах із товстого англійського сукна. Мій друг Геннінг та я мусили надіти незручні довгі штани. Жоден із нас, чоловіків, не почував себе зручно в товстій святочній уніформі, і, як тільки за нами зачинилися двері, ми поскидали піджаки й повішали їх як попало на спинках стільців.
Коли жінки нарешті ввійшли з тортами та кексами, вони зняли гнівний крик.
— Що це за вигляд? — закричала моя мама й сплеснула долонями над головою.
— Наче в цирку, — сказала долішня бабуся.
А горішня пробурчала:
— Содом і Гоморра!
А потім гостро наказала всім понадівати піджаки, і ми, зітхаючи, поквапне виконали наказ.
Настав час жінкам командувати. Всі, як годиться, посідали на свої місця. Гарненько розділили кекси, торти, чашки, і ось уже вийшов прадідусь і сів поміж горішньою бабусею та Президентовою Хельгою. Його примусили розгортати запаковані подарунки, і він при тому примовляв у риму. Він казав:
Ох, який же гарний, хвацький
Цей новий кашкет моряцький
З краму синього цупкого!
Щиро дякую за нього.
Або:
І за шарф вам щира дяка,
Дібрано його зі смаком.
Хоч у будень, хоч у свято
Можна буде пов'язати.
Мого тата дуже спантеличила ця прадідусева спритність у римуванні.
— Це майже як корисне ремесло, — сказав він, і то була велика похвала, бо корисні ремесла він ставив над будь-який талант.
Після розгортання подарунків настала найважливіша частина свята — поїдання тортів та кексів. Мій друг Геннінг і я виявили надзвичайну силу: з'їли обидва по два шматки торта з масляним кремом, по дві скибки полуничного, по три скибки здобного кексу й по одній кексу з горіхами. Це був рекорд іменинних бенкетів.
На щастя, прадідусь не звернув уваги на наші подвиги в споживанні печива. А то неодмінно склав би ущипливого віршика про різницю між людьми й вовками.
Великий бенкет тривав добрячих дві години. Багато їли, багато говорили, пили багато кави. Але весь цей час горішня бабуся й словом не прохопилася про обіцяний великий іменинний сюрприз. Я кілька разів нишком моргав їй. Але вона ніби нічого не помічала.
А як надворі почало смеркати й увімкнули світло, вона виступила зі своїм сюрпризом.
Вона гукнула:
— Шановні дами, можна починати!
Тоді відкрилися п'ять сумочок, п'ятдесят спритних жіночих пальців вийняли білі-білі сувоїки паперу, перев'язані червоними стьожечками, і, на подив чоловікам, почався вечір декламації наших віршів, які старанно переписала й зібрала горішня бабуся. Моя мама дуже кумедно прочитала мою "Жіночу абетку". Пані Зінгер, яку всі називають Президентовою Софі, з жахливою дикцією прочитала вірша про розумну пані Януціс. Долішня бабуся — два вірші, які ми написали у неї на горищі, на дошках із розібраного ліжка. Але найбільшим сюрпризом були два вірші, які горішня бабуся склала сама.
Наші моряки з подиву отетеріли, коли пересвідчилися, що наша статечна, роботяща, порядна горішня бабуся віршує. Прадідусь слухав, розкривши рота, і навіть забув його закрити, дослухавши, — так зчудували його обидва вірші.
Перший — справжній абетковий вірш. Ось він:
Повчальна абетка
А, Бе, Ве, Ге, Де —
Що до добра нас веде?
Рано вставати,
Не байдикувати,
А, Бе, Ве, Ге, Де —
Це до добра нас веде.
Е, Є, Же, Зе, Й, І —
Порядки у нас такі:
Не йди гуляти, поки
Не вивчиш всі уроки.
Е, Є, Же, Зе, Й, І —
Порядки у нас такі.
Ї, Йот, Ка, Ел, Ем —
Яка натура в нікчем?
Ледачі вони й дурні,
Неначе трухляві пні.
Ї, Йот, Ка, Ел, Ем —
Така натура в нікчем.
Ен, О, Пе, Ер, Ес, Те —
Хто здоровим росте?
Той, хто рухатись любить,
Митись і чистить зуби,
Ен, О, Пе, Ер, Ес, Те —
Той здоровим росте.
У, Еф, Ха, Це, Ча —
Чого нас книжка навча?
Чесно й порядно жити,
Рідний свій край любити,
У, Еф, Ха, Це, Ча —
Цього нас книжка навча.
Ша, Ща, Ю, Я —
Яка порада моя?
Вірша цього прочитай
І добре запам'ятай.
Ша, Ща, Ю, Я —
Така порада моя.
— О господи, Маргарето! — сказала долішня бабуся горішній. — У тобі є таємні глибини!
— Гм-м-м… — гмукнув прадідусь, закрив рота й сказав: — Неймовірно, Маргарето! Це ж справжнісінький абетковий вірш, та ще й гарний!
Горішня бабуся натішилась похвалами та подивом, а тоді оголосила:
— Тихше! Я склала ще одного вірша.
— Абеткового? — спитав я.
— Атож, абеткового!
І справді — вона прочитала ще одного власного вірша.