— Май на увазі, через рік тут усі захворюють на сухоти, а через два — простягають ноги. Рідко хто років п'ять проживе. І лише шестеро витримали десять років. Але це міцні мужики, як дуби, не те що ти, курча. Як батько рідний раджу: тікай. А вирвешся на свободу, згадай мене добрим словом.
Сказавши це, він вийняв зі скриньки одяг покійного сина і, поки Матіуш перевдягався, тричі поцілував його.
— Очі в тебе такі самі, як у мого синочка, і личко таке ж гарненьке, — і він розплакався.
Матіуш розгубився: не знає, що Зробити, що сказати. І несподівану радість огорнув щемний смуток: тільки-но трохи звик, як знову треба вирушати в дорогу, знову поневірятися самому білим світом.
— Пішов геть! — відштовхнувши його, закричав раптом наглядач — і лясь батогом по лавці.
Але втекти з камери значно легше, ніж із фортеці, оточеної високою стіною, ровом і потрійним ланцюгом вартових. Цілий тиждень ховав його наглядач у сарайчику за дошками біля покинутого плацу для навчань. І ще чотири дні просидів Матіуш у сторожовій вежі. Як на лихо, уночі світив повний місяць, і про втечу не могло бути мови.
Як усе влаштувалося, розповів йому потім наглядач.
А діло було так. Наглядач написав рапорт, ніби Матіуш помер під час екзекуції, тобто від побоїв.
— А навіщо було так бити щеня? — скорчив не— вдоволену гримасу тюремний фельдшер. — От втрутиться суд, тоді що?
— Хіба я знав, що він такий хирлявий.
— А чому зі мною не порадився? Ти, мабуть, санітарію й гігієну не проходив, от і не знаєш, як із дітьми поводитися. А мене тут для того й тримають, щоб було з ким консультуватися.
— Ніколи не доводилося мати справу з хлопчаком.
— Отож! У мене треба було запитати, як дітей бити.
— Начальник бачив на спині рубці й нічого не сказав.
— Начальник медичну академію не закінчував. Його справа за порядком стежити, а моя — про здоров'я в'язнів дбати, перед королем і вченими колегами відповідь тримати. Та чи знаєш ти, що я в самого професора Капусти вчився? У нього лисина — ого-го яка, тому що всі науки перевершив. Мої колеги тепер у честі, не те, що я. Ніхто на мене не зважає, не радяться навіть, як по-науковому дітей лупцювати. А голову сушити, щоб усе було шито-крито, маю я.
Тут фельдшер перекинув у горло склянку спирту, крякнув і застрочив:
Акт: такого-то числа, такого-то місяця обстежений труп ув'язненого на ім'я…
— Як його звали?
Наглядач назвав ім'я, під яким Матіуш значився у в'язниці.
Зріст: 1 м 30 см. Вік: років одинадцять. Слідів побоїв на тілі не виявлено. Вага вища середньої, що свідчить про хороше харчування, яке отримують ув'язнені. При розтині в легенях виявлено тютюновий дим, серце розширене, як у алкоголіка. Причина смерті: отруєння організму з дитячих років спиртним і тютюном.
Покійному тричі робили щеплення проти віспи, давали ліки з тюремної аптеки, але врятувати його не вдалося.
Випивши ще півсклянки спирту, фельдшер поставив свій підпис і приклав дві печатки: лікарняну й тюремну.
— На, тримай. Але дивись, іншим разом, якщо не порадишся зі мною, так і знай, напишу: помер від побоїв. І тоді викручуйся, як знаєш. Зрозумів?
— Зрозумів, пане професоре.
— Випий, так уже й бути.
— Покірно дякую, пане професоре.
— Фельдшер я, а не професор. Хоча вчився в різних знаменитостей. І дві п'ятірки в дипломі маю: з хімії й анатомії. Воду й повітря під мікроскопом вивчав! Іспит самому професорові Капусті складав. А лисина в нього — ого-го яка, тому що всі науки перевершив!
Матіуш сам читав свідоцтво про свою смерть.
— Читай, Матіуше! — говорив наглядач. — Може, знову будеш королем, а королям треба знати, як катують їхніх підданих. Хоч і сидять тут пропащі люди, але навіть лиходії потребують справедливості.
Чотири дні просидів Матіуш у своєму притулку. Забившись у куток, слухав, як завиває вітер у бійницях, і знічев'я пригадав вежу відлюдника на безлюдному острові.
На п'ятий день приїхав начальник в'язниці й наказав зібрати всіх ув'язнених.
— Гей ви, шахраї! — гучним голосом закричав він. — Слухайте уважно. Якщо нагряне комісія й запитуватимуть, чи був тут маленький арештант-хлопчисько, кажіть — не було. Зрозуміли? Двісті ударів батогом тому, хто проговориться. А поводитиметесь як належить, на Великдень по чотири шматочки цукру отримаєте. Зрозуміло? Не брехатиму, хлопчисько потрапив сюди через непорозуміння. Його перевели в іншу в'язницю. Отже, зарубайте собі на носі: ніякого хлопчиська тут не було. Зрозуміли? Вибирайте: двісті ударів батогом чи чотири шматочки цукру.
— Як не зрозуміти, пане начальнику. Тільки краще запам'ятовується, коли скляночку пропустиш, — сказав найстаріший ув'язнений.
— Так і бути, по чарці отримаєте.
Матіуш дізнався про це і зрадів: таке не часто трапляється в їхньому одноманітному житті.
XXVI
оли стало відомо про викрадення Матіуша, здійнявся страшенний переполох.
— Ясно як день, — одностайно вирішили королі, — це справа рук Молодого короля.
Молодий король ударився в амбіцію, тобто образився:
— Шукайте, якщо ви в цьому впевнені. Звичайно, було б брехнею стверджувати, ніби я його любив. Але хіба, крім мене, у нього немає ворогів? А негри? Скільки їх загинуло з його вини? І білі королі ставляться до нього всі по-різному. Орест теж його не любить. А цар Пафнутій не може йому пробачити тієї історії на Куфайці, після якої його мучать безсоння й головні болі.
Але Молодий король неспокійний; розуміє: якщо почнуться пошуки, Матіуша можуть знайти у в'язниці. Тому звістка про смерть Матіуша його дещо заспокоїла. Немов гора з плечей.
Але розслідування продовжувалося. Вдалося встановити, в якому напрямку їхав автомобіль із Матіушем. Допитали господаря готелю, рибалок, портових робітників, матросів. Одна жінка бачила, як автомобіль звернув праворуч, потім зупинився: здається, шина лопнула. Коли автомобіль стояв біля ресторану, якийсь хлопчик із цікавості зазирнув усередину, але не встиг нічого розгледіти: його прогнали. Виявили навіть місце, де Матіуша з автомобіля перенесли в човен. Але все розкрилося до кінця завдяки чистій випадковості.
Так часто буває. Шукаєш, шукаєш зниклу річ, усе догори дном перевернеш, а вона немов крізь землю провалилася. І раптом, коли зовсім втратиш надію, пропажа сама знаходиться.
Щось подібне сталося й тут. Жив-був на світі один старий учений, великий дивак, який поставив собі за мету написати наукову працю про всі в'язниці на світі. Років десять роз'їжджав старий по всіх країнах і вивчав різні документи. І нарешті опинився в столиці Молодого короля.
Дідусь був тихий, ввічливий, до речі й не до речі вибачався, дякував і нічого не чіпав без дозволу. Одяг у нього весь у пиляві від старих паперів, які він цілими днями читав. Примостившись на краєчку стільця, перегортав він документи, робив виписки, щось підраховував. Бідолаха зовсім осліп, і хоча на носі в нього були дві пари окулярів, це мало допомагало. Знайомих він не впізнавав. Лакеєві говорив "пане директор", а поважного директора департаменту приймав за лакея і давав йому на чай. З неуважності замість чорнильниці занурював перо в склянку з чаєм, який ставила перед ним добра людина, бачивши, що він із ранку нічого не їв. Чиновники глузували зі старого й жартували з ним на всі лади.
— От дивак! Хіба з паперів правду дізнаєшся? Там усе шито-крито.
А наївний учений, ні про що не підозрюючи, працював у поті чола.
— Пробачте, мені б ще медичні свідоцтва переглянути, звичайно, якщо це вам не завдасть клопоту. Але якщо ви зайняті чи втомилися, я зачекаю, не турбуйтеся. Даруйте, пробачте, покірно дякую, дуже вам зобов'язаний.
— Нічого. Гей, розсильний! Подай панові вченому два пуди паперів з чотирнадцятої шафи. Тих, що у пилу.
— Дякую, дуже вам вдячний. Пил — це такі дрібниці.
Розсильному набридло копирсатися у шафах, і він як гепне на стіл перед стареньким цілу купу пожовклих паперів — аж пил стовпом здійнявся!
Дідусь чхнув двічі й уткнувся в папери, як ні в чому не бувало.
Але в канцелярії працював чиновник, який напередодні купив собі нову кофтину й боявся її забруднити.
— Прочитайте краще ось ці папери. По-перше, вони чисті, а по-друге, дізнаєтеся останні дані, а не столітньої давності.
— Дякую. Для мене старе й нове однаково важливе. Велике спасибі. Дуже вам вдячний. Даруйте.
А зверху якраз лежало свідоцтво про смерть Матіуша.
"Зріст: 1 м 30 см. Вік: одинадцять років. — читає учений. — Причина смерті: отруєння організму з дитячих років спиртним і тютюном".
У старого був син-адвокат, і от він вирішив поділитися з ним радістю з приводу такої рідкісної знахідки.
"Любий сину, — писав учений, — я щасливий, що мою наукову працю збагатять настільки цікаві відомості".
Син прочитав листа, і його немов осяяло: "Чи не Матіуш це?" Як бути? їхати в таку далечінь не хочеться, але, з іншого боку, якщо здогадка підтвердиться, його чекає всесвітня слава.
Старий слово в слово переписав свідоцтво про смерть Матіуша, а син опублікував його в газетах. Книга вийде через десять років, а газета — наступного дня.
Що тут почалося, описати неможливо. Молодий король захищався, як міг. "Документи, — заявив він, — будь ласка, читайте, але у в'язницю нікого не пущу!" Та його розпорядженням гріш ціна, адже він тепер не король, а спадкоємець престолу. А Старий король дозволив відвідати в'язницю.
Почалося слідство. Фельдшер ухиляється од відповіді, хитрує — словом, тінь на ясний день наводить. Від ув'язнених теж толку не доб'єшся: мукають, неначе говорити розучилися. Начальник в'язниці викручується: то одне говорить, то інше. Відразу видно — справа нечиста.
Тим часом звістка про смерть Матіуша облетіла весь світ.
З поваги до Старого короля повідомили, ніби син його до цієї справи не причетний, а у всьому винен генерал. І що Матіуш уже на острові був хворий, потім перевтомлювався в таборі негритянських дітей і навіть заразився там якоюсь невиліковною хворобою. І помер він не у в'язниці, а в лікарні неподалік в'язниці. А хлопчик, якого бачили у в'язниці, — син тесляра, який ремонтував будинок начальника.
Генерал буде заслужено покараний, повідомлялося в газетах, хоча він теж не дуже винен. Сталося непорозуміння. Молодий король надіслав телеграму, у якій говорилося: "Усунути перешкоду". А телеграфіст, невідомо чому, замість слова "перешкоду" написав "Матіуша".