— і, підливши масла в машину, залпом випив цілий кухоль води. — Дайте-но, ваша величносте, бінокль, погляну і я своїм єдиним оком на це диво… Хе-хе, знатні у Бум-Друма дерева! А раптом Бум-Друм все-таки людожер? Бути з'їденим, якщо знаєш, що припадеш до смаку, ще півбіди. А в мене м'ясо жорстке, жилаве, та й бульйон із поламаних ребер наваристий не вийде.
Матіуш дуже здивувався: чому ця мовчазна людина, що не сказала майже жодного слова за всю дорогу, стала раптом такою балакучою й веселою?
— А ви впевнені, ваша величносте, що це той самий оазис? Якщо за ним знову почнеться клята пустеля, краще вже приземлитися тут.
Матіуш не міг з упевненістю стверджувати: адже згори все виглядає інакше. Але одне знав він твердо: приземлятися в жодному випадку не можна, інакше потрапиш у руки кровожерливих розбійників пустелі або тебе розтерзають хижі звірі.
— Може, спустимося нижче, поглянемо, що і як?
— Давайте, — погодився Матіуш.
Досі вони летіли на великій висоті, це рятувало їх від спеки і зменшувало витрати масла. Але тепер, коли до кінця подорожі залишилося кілька годин, про це можна було не піклуватися.
Аероплан загарчав, смикнувся й пішов на зниження.
— Що це? — здивувався Матіуш і тут же крикнув: — Швидше набирай висоту!
У крила аероплана влучило з десяток стріл.
— Вас не поранило? — стривожився Матіуш.
— Ні, ні, не турбуйтеся! Нічого сказати, добре вони нас зустрічають! — додав пілот.
Просвистіло ще кілька стріл, й аероплан злетів вгору.
— Це той самий оазис! Розбійники пустелі нишпорять поблизу лісів Бум-Друма: у безлюдних пісках їм нічого робити.
— Ви впевнені, що аероплан не знадобиться нам більше і назад ми поїдемо на верблюдах?
— Звичайно! Бум-Друм, як і минулого разу, відправить нас на верблюдах. І потім, якщо масло там ще можна роздобути, то де ми візьмемо бензин?
— У такому разі, — сказав пілот, — ризикнемо. Кожен машиніст, який шанує себе, коли спізнюється, додає жару і прибуває на станцію точно за розкладом. Зроблю так і я: розвину граничну швидкість, щоб прилетіти на місце вчасно. Ех, була не була! Може, це мій останній політ!
Пілот піднатиснув, і за хвилину розбійники й оазис залишилися далеко позаду.
— А стріли не заподіять нам шкоди? — запитав Матіуш.
— Ні, хай собі стирчать на здоров'я.
Летять, летять вони. Двигун працює без перебоїв, і ось внизу знову замигтіли ріденькі кутники й чахлі дерева.
— Коник мій почув стайню! — пожартував пілот.
Вони випили залишки води, доїли продукти. Адже невідомо, скільки часу продовжиться урочиста зустріч і коли їх нагодують. І потім, незручно приїжджати в гості голодними, а то господарі ще подумають, ніби вони приїхали спеціально для того, щоб поїсти.
Матіуш розгледів сіру смужку лісів удалині. Вони зменшили швидкість і стали обережно спускатися.
— А в лісі є якась галявина? — запитав пілот. — Адже на дерева ми не можемо сісти. Щоправда, якось я посадив аероплан у лісі, вірніше, не я — його, а він — мене. Ось тоді я і втратив око. Але тоді я був молодий, і аероплани були молоді та неслухняні.
Матіуш пам'ятав: перед королівським палацом, тобто куренем, була галявина. Літак низько кружляв над землею, відшукуючи місце для посадки.
— Правіше! — командував Матіуш, приставивши до очей бінокль. — Не так круто. Трішки назад. Лівіше. Менше коло. Добре.
— А тепер і я бачу. Але що це?!
— Набрати висоту! — перелякано закричав Матіуш.
Вони піднялися вище, а знизу до них долетів оглушливий крик, ніби разом завили всі мешканці джунглів. Галявина перед королівським куренем кишіла людьми — як мовиться, яблуку ніде впасти.
— Щось сталося. Чи Бум-Друм помер, чи в них свято.
— Усе це добре, але люди — не найкращий посадочний майданчик.
— Треба опускатися й підніматися доти, доки вони не розбіжаться.
Аероплан опускався й піднімався сім разів. Нарешті негри зрозуміли, що величезна птиця хоче сісти на галявину, і відступили до дерев. Аероплан благополучно приземлився.
Не встиг Матіуш ступити на землю, як до нього підлетів хтось маленький, патлатий і повис у нього на шиї. Коли в нього перестала йти обертом голова й рябіти в очах, він упізнав у цій маленькій патлатій істоті доньку вождя — Клу-Клу.
XXXI
о сталося? Матіуш нічого не розумів. Усе відбулося, як уві сні або в кіно — стрімко й раптово.
Найперше Матіуш побачив на купі хмизу Бум-Друма, зв'язаного африканськими вірьовками з ліан.
Довкола стояли чорні жерці. Їхній вигляд уселяв жах, особливо страшний був один: з двома крилами, двома головами, чотирма руками і двома ногами. В одній із чотирьох рук він тримав дошку, на якій було чи написано щось, чи намальовано людською кров'ю. І Матіуш здогадався: Бум-Друма хочуть спалити на вогнищі. Збоку стояли дружини Бум-Друма, теж зв'язані, і кожна тримала отруєну стрілу вістрям до серця. Діти Бум-Друма плакали, бігали на знак печалі рачки й перекидалися через голову. Так у їхній країні прийнято висловлювати скорботу. А маленька Клу-Клу тягнула Матіуша до батька й лопотіла щось по-своєму, але що саме, Матіуш не розумів. Про всяк випадок вихопивши револьвер, він вистрілив у повітря. І тієї ж миті позаду себе почув страшний крик. Обернувшись, Матіуш побачив, як пілот змахнув руками, посинів і впав на землю.
Перш ніж Матіуш схаменувся, з усіх горлянок вирвався дикий крик. "Вони з розуму з'їхали, чи що!" — подумав Матіуш. Жрець із двома головами перерізав вірьовки, якими був зв'язаний Бум-Друм, і закрутився в дикому танці. Потім зіскочив на купу хмизу, де щойно лежав Бум-Друм, і підніс до дрів факел. Дрова, просякнуті якоюсь легкозаймистою рідиною, миттєво спалахнули, і запалало жарке полум'я. Матіуш і Клу-Клу ледве встигли відскочити вбік.
Біля аероплана, що стояв неподалік від багаття, спалахнуло одне крило, потім пролунав вибух — це вибухнув бак із бензином. Хтось підхопив Матіуша на руки й посадив на золотий трон. Бум-Друм та інші, дрібніші вожді підходили по черзі до трону, низько кланялись, виголошуючи незрозумілі заклинання.
Тіло мертвого пілота огорнули тканинами, просякнутими пахощами. Від них ішов такий сильний запах, що в Матіуша запаморочилася голова.
"Що це все означає?" — дивувався Матіуш.
Сталася якась неймовірна подія. Це очевидно. Але яка саме? Схоже, він урятував життя Бум-Друму і його дружинам. Самому Матіушу, здається, теж не загрожує небезпека. Та хіба можна бути в чомусь упевненим у цій дивній країні?
Звідки взялися ці незчисленні натовпи? І що вони затівають? Ось у джунглях спалахнуло кілька тисяч багать, і негри танцюють, співають, грають. У кожного племені свої мелодії, свої пісні.
Те, що тут зібралися не лише піддані Бум-Друма, Матіуш здогадався з убрань. В одних — це були мешканці джунглів — одяг складався з пальмових гілок і пір'я; у інших за спиною висіли панцирі гігантських морських черепах; треті були в мавпячих шкурах; четверті — зовсім голі, з прикрасами в носі і вухах.
Матіуш був не з боязкого десятка. Йому не раз доводилося дивитися смерті у вічі. Але опинитися зовсім одному, далеко від дому, серед тисячі дикунів… Ні, це було занадто навіть для мужнього серця Матіуша. А коли він пригадав, за яких таємничих обставин загинув його відданий супутник, йому стало так сумно, що він голосно заплакав.
Матіуша поселили в шатрі з левових і тигрових шкур. Він хотів поплакати наодинці, без свідків, та де там! Маленька Клу-Клу, яка ходила за ним по п'ятах і не залишала ні на хвилину одного, і цього разу виявилася поруч. Матіуш розгледів її при світлі величезного діаманта. Вона поклала йому руку на чоло і тихо-тихо заплакала.
"Шкода, що я не розумію їхньої мови! — бідкався Матіуш. — Клу-Клу мені б усе пояснила". Дівчинка без угаву говорила, повільно, по кілька разів повторюючи одні й ті самі слова. Вона думала: може, так буде зрозуміліше. Намагалася розтлумачити щось знаками. Але Матіуш з усього цього зрозумів лише дві речі. Перше: Клу-Клу — його найвідданіший друг, і друге: йому не загрожує жодна небезпека — ні зараз, ні в майбутньому.
Не дивлячись на втому, Матіуш усю ніч не зімкнув очей.
І лише під ранок, коли крики трохи затихли, Матіуш заснув. Але його скоро розбудили, посадили знову на золотий трон, і кожне плем'я піднесло йому дари. Матіуш усміхався, дякував, але про себе думав: на всій земній кулі не вистачить верблюдів, щоб перевезти це добро через пустелю. Крім того, перед від'їздом білі королі оголосили Матіушу, що дозволять провозити через свої країни лише клітки з дикими звірями і більше нічого — ні за які гроші!
"Був би в мене власний порт і власний флот, тоді інша справа", — подумав Матіуш.
І ще він подумав: "Якщо знову почнеться війна і я знову одержу перемогу, то вимагатиму в закордонного короля один морський порт і не залежатиму від його милостей".
Матіуш із задоволенням відпочив би тут із тиждень, та не можна, справи не дозволяють. Раптом без нього спалахне війна? І потім, як бути з листами? Адже він щодня повинен прочитувати сто листів і щодня сотням дітлахів видавати те, що їм потрібне.
— Пора повертатися, — сказав Матіуш і показав спочатку на верблюдів, а потім на північ.
І Бум-Друм зрозумів його.
Матіуш пояснив знаками, що хоче забрати із собою тіло відважного пілота.
Бум-Друм зрозумів і це.
Коли розвернули просякнуті пахощами ганчірки, Матіуш побачив мертвого пілота: він був білий і твердий, як мармур. Його поклали в ящик із чорно— і о дерева і знаками пояснили Матіушу, що він може забрати його із собою.
Уламки аероплана склали в інший ящик із чорного дерева. Але Матіуш дав зрозуміти, що вони йому не потрібні, і дуже здивувався, побачивши, як зрадів Бум-Друм. Ніби отримав невідомо який коштовний дарунок!
Усе це добре, але головного Матіуш так і не з'ясував: відмовився Бум-Друм від своїх дикунських звичок чи ні? Нічого іншого не залишалося, як узяти його із собою. Матіуш так і зробив. І ось королівський караван уже знайомим шляхом рушив назад через пустелю.
Лише вдома, у себе в кабінеті, Матіуш зрозумів сенс загадкових подій, свідком яких він став. Ось що розповів йому професор, який вивчив п'ятдесят мов.
— Давним-давно, коли один із предків Бум-Друма захотів увести в себе в країні нові порядки, його отруїли. А верховний жрець розказав своїм одноплемінникам таку легенду.
Настане час, коли вони заживуть по-іншому.