Їй бракувало подробиць і послідовності. Здавалось, ніби він уважав цей період життя не вартим уваги. Наслідком того, що познайомився й одружився з якоюсь жінкою, а вона народила йому сина, був Тенґо. За кілька місяців після його народження мати захворіла й відразу померла. Батько вдруге не женився, а, працюючи збирачем абонентної плати, сам, своїми чоловічими руками вирощував і виховував Тенґо. Аж дотепер. Кінець.
За яких обставин батько зустрівся й одружився з матір'ю, якою вона була жінкою, чому померла (може, внаслідок пологів?), чи її смерть настала порівняно легко, а чи в муках — про це батько не розповідав майже нічого. Коли Тенґо розпитував, батько уникав прямої відповіді. У багатьох випадках невдоволено замовкав. Від матері не лишилося жодної фотографії. Навіть на згадку про одруження. Батько пояснював, що не мав грошей на весілля та фотографа.
Однак Тенґо по суті не вірив його розповіді. Мати не вмерла через кілька місяців після його народження. У його пам'яті вона ще жила, коли йому сповнилося півтора року. І поряд із сонним Тенґо щиро обіймалася з чоловіком, який не був його батьком.
Розстебнувши блузку й вивільнивши груди з-під бюстгальтера, мати давала їх ссати якомусь чоловікові, явно не його батькові. Тенґо спав поряд, тихо посапуючи уві сні. І водночас не спав. Дивився на матір.
Для нього це була фотографія на пам'ять про матір. Ця десятисекундна картина яскраво закарбувалася в його мозку. Вона стала єдиною конкретною інформацією, яку він мав про неї. Через цей образ його свідомість насилу пробивалася до матері. Пов'язував його з нею гіпотетичною пуповиною. Його свідомість спливала в амніотичній рідині й чула відлуння минулого. Та батько не знав, що Тенґо виразно закарбував собі таку картину в голові. Не знав, що він безперестанку, як корова на вигоні, пережовує її шматки й отримує з неї цінну поживу. Батько й син, кожен окремо, мали свою глибоку, похмуру таємницю. Стояв приємно погідний недільний ранок. Однак вітер приносив із собою прохолоду, хоча була середина квітня, й показував, що пора року легко повертає назад. Тенґо мав на собі тонкий светр з круглим вирізом, куртку з тканини "сосонкою", яку носив ще у студентські роки, бежеві брезентові штани, а на ногах — порівняно нові світло-брунатні туфлі марки "Hush Puppies". Загалом охайний вигляд, на який тільки був здатний.
Коли він прийшов на передній край платформи, з якої в напрямі Татікави по лінії Тюосен із станції Сіндзюку йде електричка, Фукаері вже була там. Незворушно сиділа на лавці й примруженими очима дивилася поперед себе. На ній була літня сукня з вибитої бавовняної тканини, по-зимовому товстий темно-зелений джемпер із застібками на ґудзиках, а на голих ногах — блякло-сірі тенісні тапочки. Як на таку пору трохи дивне поєднання надто тонкої сукні й надто товстого джемпера. Однак і в такому вигляді вона не справляла суперечливого враження. Можливо, за допомогою такої невідповідності виражала власне світосприймання. Принаймні так здавалося. А може, ні про що не думаючи, навмання вибрала такий одяг.
Не читала ні газети, ні книжки, не слухала аудіоплеєра, а, спокійно сидячи, дивилася своїми великими чорними очима поперед себе. Здавалось, що або щось бачить, або зовсім нічого не бачить. Або про щось думає, або зовсім нічого не думає. Здалека скидалася на скульптуру, зроблену в реалістичному стилі з використанням особливого матеріалу.
— Чекала? — спитав Тенґо.
Фукаері глянула на нього і злегка, на кілька сантиметрів убік, хитнула головою. Її чорні очі блищали яскраво, немов шовк, але, як і минулого разу, обличчя нічого не виражало. Здавалося, що зараз вона не хоче ні з ким розмовляти. Тому й Тенґо відмовився від подальшої розмови, а мовчки присів на лавці біля неї.
Коли прийшла електричка, дівчина мовчки встала і вони обоє зайшли у вагон. У швидкому недільному поїзді, що прямував до Такао, було мало пасажирів. Тенґо й Фукаері сіли поряд і мовчки споглядали міський краєвид, що пропливав за вікном. Дівчина й далі нічого не говорила, а тому й Тенґо зберігав мовчанку. Ніби готуючись до лютого холоду, що от-от мав настати, вона запнула комір джемпера й, дивлячись уперед, стиснула губи.
Вийнявши книжку кишенькового розміру, Тенґо взявся її читати, але, завагавшись, перестав. Запхав книжку в кишеню й, ніби наслідуючи Фукаері, поклав обидві руки на коліна і втупився в простір перед собою. Збирався про щось подумати, але не знаходив, про що. Унаслідок того, що якийсь час зосереджувався на переробленні "Повітряної личинки", його голова, мабуть, відмовилася думати про щось конкретне. Голову наче заповнював клубок ниток.
Споглядаючи краєвид за вікном, він прислухався до одноманітного перестуку коліс на рейках. Лінія Тюос'ен тяглася вперед, без кінця, наче прокреслена під лінійку на карті. Саме такою, напевне, зробили її люди. На рівнині Канто не траплялася жодна географічна перешкода, варта уваги. Жоден поворот, пагорб чи низина, які могли б відчувати люди, жоден міст чи тунель. Вистачило однієї лінійки, щоб провести цю колію. Електричка мчала прямо до свого місця призначення.
Несподівано Тенґо задрімав. А коли прокинувся від похитування вагона, електричка поволі зменшила швидкість і почала зупинятися на станції Оґікубо. Сон тривав недовго. Як і раніше, дівчина сиділа в тій самій позі, дивлячись перед себе. Однак Тенґо не знав, що насправді вона бачить. Але, судячи з того, що вона на чомусь зосередилася, було видно, що не скоро збиралася сходити.
— Ти зазвичай які книжки читаєш? — не витримавши нудьги, спитав Тенґо, коли електричка проїхала Мітаку. Йому давно кортіло про це її запитати.
Фукаері зиркнула на нього і знову вп'ялася поглядом уперед.
— Книжок не читаю, — відповіла коротко.
— Зовсім?
Вона ледь-ледь кивнула.
— Тобі нецікаво їх читати? — запитав Тенґо.
— Читання вимагає часу, — сказала Фукаері.
— Книжок не читаєш, бо читання вимагає часу? — не зрозумівши її, перепитав він.
Дівчина, все ще дивлячись поперед себе, не відповіла. Здавалось, рішуче цього не заперечувала.
Звісно, взагалі-то читання книжки забирає відповідний час. На відміну від перегляду телевізора або малюнків "манґа". Читання — це порівняно тривалий неперервний процес. Однак здавалося, що в її фразі "читання вимагає часу" проглядав якийсь нюанс, трохи відмінний від загального твердження.
— Читання вимагає часу... Ти хочеш сказати, що вимагає багато часу? — запитав Тенґо.
— Багато, — підтвердила Фукаері.
— Набагато більше, ніж потрібно звичайним людям? Дівчина кивнула.
— Значить, тобі у школі важко? На уроках доводиться різні книжки читати. Якщо це вимагає стільки часу...
— Я вдаю, що читаю, — мимохідь сказала вона.
Десь у голові Тенґо пролунав зловісний стукіт. Якби вдалося, то він хотів би його пропустити повз вуха, але не міг. Йому треба знати правду.
Тенґо запитав:
— Те, що ти кажеш, — це так звана дислексія?
— Дислексія, — повторила вона.
— Порушення процесу читання.
— Мені про це казали. Дис...
— Хто казав?
Дівчина ледь-ледь здвигнула плечима.
— Іншими словами... — Наче навпомацки, Тенґо шукав слів. — Це в тебе з дитинства?
Фукаері кивнула.
— А це означає, що ти досі майже не читала художніх творів.
— Сама, — сказала дівчина.
"От чим пояснюється те, що при написанні свого твору вона не зазнала впливу жодного письменника. Чудове логічне пояснення", — майнуло в голові Тенґо.
— Сама не читала, — сказав він.
— Хтось читав, — сказала Фукаері.
— Уголос читали тобі батько або мати?
На це дівчина не відповіла.
— Хоч ти й не можеш читати, але пишеш добре, правда? — боязко спитав Тенґо.
Вона хитнула головою.
— І читання вимагає часу.
— Вимагає багато часу?
Фукаері знову ледь-ледь здвигнула плечима. Мовляв, так.
Тенґо перемінив позу.
— Ти хочеш сказати, що, можливо, ти сама не писала "Повітряної личинки"?
— Не писала.
Тенґо зробив паузу на кілька секунд. Вагомих секунд.
— Хто ж тоді писав?
— Адзамі, — відповіла Фукаері.
— Хто вона така?
— На два роки молодша.
Знову настала коротка пауза.
— Та дівчина замість тебе писала "Повітряну личинку"?
Фукаері кивком підтвердила це як щось само собою зрозуміле.
Тенґо з усіх сил напружував мозок.
— Коротко кажучи, ти розповідала, а Адзамі записувала. Так?
— Друкувала на машинці, — сказала Фукаері.
Прикусивши губу, Тенґо упорядковував у голові кілька виявлених зараз фактів. Потім сказав:
— Так це Адзамі подала на журнальну премію те, що надрукувала? Можливо, потай від тебе й назву "Повітряна личинка" придумала?
Фукаері неоднозначно нахилила голову. В усякому разі, не заперечила. Загалом ніби так виходило.
— Адзамі — твоя подруга?
— Живемо разом.
— Вона — твоя молодша сестра?
Фукаері хитнула головою.
— Сенсеєва дочка.
— Сенсей... — промовив Тенґо. — І той сенсей живе разом з тобою?
Фукаері кивнула. Мовляв, навіщо зараз таке питати.
— Напевне, з тим сенсеєм я зараз їду зустрічатися, чи не так?
Фукаері повернулася обличчям до Тенґо і хвилину дивилася на нього так, ніби спостерігала, як десь далеко пливе хмарина. Або думала, як командувати забудькуватим псом. А тоді кивнула.
— Ми їдемо на зустріч до сенсея, — сказала вона безвиразним голосом.
На цьому розмова тимчасово закінчилася. Тенґо й Фукаері знову замовкли й, сидячи поряд, поглядали за вікно вагона. На рівній, плескатій землі безперервно тяглися ряди безликих будівель. Численні телевізійні антени, немов комашині щупальці, стирчали в небі. Цікаво, чи тутешні люди справно платять корпорації "NHK"? У неділю Тенґо з будь-якого приводу думав про це. Не хотів, але доводилося.
Сьогодні, цього погідного квітневого ранку, з'ясувалося кілька не дуже приємних фактів. По-перше, Фукаері сама не писала "Повітряної личинки". Якщо вірити її словам (а не вірити поки що не було підстав), вона розповідала, а інша дівчина записувала. Таким самим способом — записом усного переказу — творилися "Кодзікі" та "Хейке-моноґатарі" . Хоча цей факт трохи зменшив почуття вини Тенґо за втручання в текст "Повітряної личинки", але загалом тільки ускладнив, і то досить суттєво, становище.
У Фукаері дислексія — не може нормально читати книжки. Тенґо зібрав докупи свої знання про неї. За програмою університетського курсу з педагогіки він прослухав лекцію про таке порушення процесу читання.