Відчайдушна та непостійна мадам Цинь! Тоді, як її праве око оплакує загибель друга, ліве мусить продовжувати посміхатися на радість морякам.
Далебі, хто ж змилосердиться над вашими барабанними перетинками?! Чекати з моїх вуст красномовності та чіткості – все одно, що чекати, щоби гусінь заговорила з поважністю верблюда[286] чи принаймні з ясністю картонної коробки для світлячків, яку розмалювали дванадцятьма щонайтоншими відтінками[287]. І я не рівня величному Мен-Цзи[288] (який в Астрологічній колегії доповідав про появу Нового Місяця, причому промовляв він двадцять дев'ять годин підряд, доки Мен-Цзи не замінили його сини). Час, відведений на слова, добігає кінця, а терпіння ваше хай буде немов терпіння працьовитих мурашок, які створили цей світ. О ні, я не оратор, а тому промовлятиму стисло, у мене нема п'яти струн[289], щоби акомпанувати промові, тож вона буде плутаною та монотонною.
Ви можете піддати мене найвибагливішим і найхитромудрішим тортурам з-поміж тих, які є у вашому розпорядженні в цьому багатоликому палаці, повному таємниць, якщо я буду переповнювати вашу і без цього густонаселену пам'ять подробицями і загадками стосовно культу Феї Жахливого Пробудження[290]. Йдеться, як ви вже, мабуть, розумієте, про певну релігійну секту, яка вербує нових членів серед найбіднішого населення і акторів-невдах, хоча вам це все відомо – відомо, як нікому, бо ви сінолог найвищої проби і європеєць поміж дикунів.
Дев'ятнадцять років тому сталася неприємна подія, яка похитнула стовпи цього світу аж так, що відлуння дійшло до вашого осяяного зорепадами міста. Отже, язик мій, незрівнянно важкий, неначе цегла, посмів нагадати про крадіж талісмана Богині. У центрі Юньнаню[291] є сокровенне озеро; у центрі того озера є острів; у центрі острова – святилище; у святилищі – ідол; в німбі ідола – талісман. Але всяка спроба описати самоцвіт із квадратної зали святилища – самовпевнена нерозважність. До сказаного можу додати, що це яшма, і що цей камінь не відкидає тіні, і що завбільшки він як волоський горіх, а головне в ньому те, що він – джерело мудрості та чудодійної сили. Є люди, зокрема ті, в чиї голови понапускали туману місіонери, котрі спростовують ці аксіоми, але істина неспростовна: якщо комусь зі смертних вдасться викрасти талісман, винести з храму і переховувати в себе впродовж двадцяти років, він може стати таємним володарем світу. Однак думати про таке – значить марнувати час, бо талісман перебуватиме у святилищі віки вічні… Хоча саме зараз, у цю непевну і швидкоплинну мить, його зберігає в себе якийсь злодій, причому робить це вже аж вісімнадцять років.
Головний жрець доручив магові Тай Аню віднайти камінь. А той, як розповідають, визначив момент, коли планети сприятливо розмістилися на небі, виконав необхідні ритуали і припав вухом до землі. Він зміг виразно чути кроки кожної людини, всіх, хто живе під сонцем, і моментально вирізнив кроки злодія. Ці кроки долинали з далекого-предалекого міста – міста з глиняними житлами, де подекуди трапляються воістину райські куточки, де ніколи не чули про дерев'яні подушки і порцелянові вежі[292]; з міста, оточеного безлюдними пасовиськами і темними водоймами. Злодій зачаївся десь на заході – на відстані багатьох і багатьох заходів сонця. Тай Ань, задля того, щоби туди потрапити, ризикнув сісти на пароплав і вийшов на березі Самеранга[293] разом зі стадом одурманених наркотиками свиней; потім, перевдягнувшись волоцюгою, він провів двадцять три дні у череві данського корабля, причому їжею і питвом йому слугував голландський сир, якого виявилося надзвичайно багато на цьому судні. У місті Кабо[294] він зійшов на берег і влився в цех сміттярів, він навіть встиг узяти участь у страйку, що називався "Тиждень смороду". Рік по тому натовп невігласів бився на вуличках та в провулках Монтевідео за пісні паляниці з кукурудзяної муки, що їх роздавав молодик, одягнений як іноземець; стверджую, що добродієм-годувальником був, власне, Тай Ань.
Після нещадної боротьби з пожирачами м'яса, до всього ще й безпросвітно дурними, маг перебрався до Буенос-Айреса, бо подумав, що там краще сприймуть його вчення. Щойно приїхавши, він відкрив пречудову торгівлю вугіллям. Цей вельми чорний промисел наблизив його до злиденних столів найупослідженіших та вбогих; далі Тай Ань, на той час уже до краю ситий учтами лютого голоду, сказав собі: "Для вишуканого смаку потрібний їстівний собака, а для життя людини – Піднебесна Імперія" – і надзвичайно енергійно влився в консорціум Самуеля Немировського[295], знаменитого непитущого столяра, який у самісінькому центрі району Онсе налагодив виготовлення шафок і ширм, що їх любителі екзотичного мистецтва начебто отримували безпосередньо з Пекіна.
Благочестивий заклад процвітав. Тай Ань переселився з комірчини з вугіллям до затишної квартирки, що знаходилася у будинку номер 347 по вулиці Декана Фунеса[296]; але виготовлення з дня на день ширм та шафок не відволікало його від головної мети – пошуків талісмана. Він був абсолютно переконаний, що злодій перебуває в Буенос-Айресі, бо ще на острові йому сказали про це магічні кола і трикутники. Він був віртуозним знавцем таємниць алфавіту і переглядав газети, щоби відточувати своє мистецтво. Тай Ань не був експансивним, і йому не надто щастило, одначе він не випускав з поля зору жодного морського та річкового судна. Він остерігався, щоби злодій, бува, не вислизнув і не втік або щоби котрийсь із кораблів не привіз сюди злодієвого спільника, котрому той міг би передати талісман.
Настільки ж незворотно, як кола від кинутого у воду камінця наближаються до місця його падіння – чи навпаки, Тай Ань наближався до злодія. Він безліч разів змінював ім'я та помешкання. Магію, як і решту точних наук, можна порівнювати зі світлячком, що вказує нам шлях, коли ми блукаємо в темряві ночі, вирішальної для нашої долі. Достеменні знаки окреслювали контури зони, де ховався злодій, хоча вони не могли дати конкретних вказівок ані на місце його перебування, ані щодо вигляду цієї людини. Проте маг уперто рухався до мети.
– Не забувайте, ветеран "Позолоченого салону"[297] також невтомний і теж упевнено прямує до цілі, – до них зненацька долинув голос Монтенегро. Чоловік, який виголосив ці слова, присів по той бік дверей, затискаючи в зубах ціпок із китового вуса; він прикипів оком до щілини в замку. Потім він рвучко увійшов до камери. Монтенегро був одягнений у білий з голочки костюм і канотьє.
– De la mesure avant toute chose[298]. Мабуть, не варто перебільшувати свої заслуги: я ще не можу похвалитися тим, що відшукав убивцю, зате я знайшов цього свідка, який занадто до всього присікується і з якого насправді кожне слово потрібно витягувати кліщами. Вам треба на нього повпливати, шановний Пароді, підбадьорити його: наприклад, розкажіть йому, я вам дозволяю, яким чином доморощений детектив на ім'я Хервасіо Монтенегро зумів у відомому вам експресі врятувати діамант російської княгині; до речі, згодом він запропонував їй свої руку та серце. Одначе давайте спрямуємо наші потужні юпітери у майбутнє, адже цікавить нас саме воно. Messieurs, faites vos jeux![299]
Я готовий поставити два проти одного, що наш товариш-дипломат прибув сюди власною персоною суто заради задоволення; це, звичайно, дуже похвально, він засвідчив таким чином свою повагу до вас. Але моя знаменита інтуїція нашіптує мені на вушко, що присутність тут доктора Туна все ж таки пов'язана з убивством на вулиці Декана Фунеса. Ха, ха, ха! В яблучко! Проте я не спочиватиму на лаврах: успіх першого прицільного удару спонукає мене до другого. Я готовий битися об заклад, що ваш гість, шановний доне Пароді, присмачив свою розповідь таємничими східними приправами, і це його фірмовий знак, він говорить стисло і з тонкою гармонією, що відповідає кольору його шкіри і всьому його вигляду. Я ніколи не дозволю собі сумніватися і кидати тінь на його достоту біблійну мову, повну настанов та алегорій, але наважуся припустити, що ви все ж таки віддасте перевагу моєму comte rendu[300], що наче суцільний нерв, скелет і м'язи.
Доктор Шу Тун знову заговорив, плавно і солодко:
– Ваш вулканічний колега промовляє з пишномовністю того, хто квапиться похизуватися своїми двома рядами золотих зубів. Натомість я хотів би ще раз узяти на себе невдячну ношу початої мною необтяжливої розповіді. Як Сонце, що бачить усе, хоча його власне сяйво є насправді невидимим, Тай Ань наполегливо і вперто продовжував свої кропіткі пошуки, вивчаючи звичаї спільноти, хоча її члени не звертали на нього ніякісінької уваги. Але людина слабка! Навіть черепаха, що поринає в замисленість, ховаючись під своїм міцним панциром, не є досконалою. Маг, при всій своїй обережності, зробив одну помилку. Якось зимової ночі, а це трапилося у двадцять сьомому році, він побачив, як під арками на площі Онсе група жебраків і волоцюг вчинила наругу над якимось нещасним, який лежав на мості, виснажений голодом та холодом. Жалощі Тай Аня стали вдвічі більшими, коли він побачив, що той бідолаха – китаєць. Добра людина подарує іншій листок із чайного дерева[301] – і при цьому не зійде з розуму. Тай Ань влаштував незнайомця, котрий мав досить виразне ім'я Фан Ше[302], у меблеву майстерню Немировського.
Лише деякими тонкими та благозвучними відомостями про Фан Ше я можу поділитися з вами. Якщо вірити побрехенькам із газет, він народився в Юньнані[303] і приїхав до Буенос-Айреса 1923 року, за рік до нашого мага. Він не раз гостинно приймав мене в себе на вулиці Декана Фунеса. Ми разом займалися каліграфією, сидячи в затінку верби, що росла всередині патіо; ця верба нагадувала йому, як він часом казав, густі дерева і чагарники, котрі прикрашали береги водойм, що ними багаті місця, де він народився[304].
– Як на мене, краще б вам уже закінчувати з тими всіма китайськими каліграфіями, викрутасами й іншими витребеньками, – зауважив детектив. – Час розповісти про людей, які мешкали в тому ж, що й він, будинку.
– Добрий актор не вийде на сцену, доки не завершиться будівництво театру, – заперечив Шу Тун. – Спочатку я, без ані найменшої надії на успіх, спробую описати вам дім, а потім – невпевненою рукою – спробую змалювати грубі портрети його мешканців.
– Поспішаю на допомогу, – раптом украй гарячково заговорив Монтенегро. – Споруда на вулиці Декана Фунеса – це дуже цікава masure[305] початку століття, одна з пам'яток нашої інтуїтивістської архітектури, де переможно панують простодушність і розкіш водночас, запозичені в італійців і незначно підкореговані під суворий латинський канон Ле Корбюзьє[306].