Та от, нарешті, весь цей гамір, що тривав не менш як десять хвилин, почав повільно затихати.
Хазяйка стогнала й ойкала, Ілля Петрович все ще погрожував і лаявся... Та от, нарешті, здається, і він замовк, от уже і не чути його. "Невже пішов! Господи!" Справді, от іде до себе й хазяйка, все ще стогнучи й плачучи... от І двері у неї зачинилися... От натовп розбрідається зі сходів по квартирах, — дивуються, сперечаються, перегукуються, то підвищуючи голоси до крику, то знижуючи до шепоту. Мабуть, їх було багато, мало не весь будинок збігся. "Та, боже, хіба все це можливо! І чого, чого він приходив сюди! "
Раскольников безсило впав на диван, але вже не міг склепити очей, він пролежав з півгодини в таких муках, охоплений таким нестерпним безмежним жахом, якого ніколи ще не зазнавав. Раптом яскраве світло сяйнуло в його кімнаті: ввійшла Настя зі свічкою і з тарілкою супу. Подивившись на нього уважно і розглядівши, що він не спить, вона поставила свічку на стіл і почала розкладати принесене: хліб, сіль, тарілку, ложку.
— Певно, від учорашнього не їв. Цілісінький день прошвендяв, а самого пропасниця трусить.
— Насте... за що били хазяйку?
Вона пильно подивилась на нього.
— Хто бив хазяйку?
— Зараз... півгодини тому, Ілля Петрович, наглядачів помічник, на сходах... За що він так її побив? і... чого приходив?
Настя мовчки і нахмурившись розглядала його, і довго так дивилася. Йому дуже неприємно зробилося від цього роздивляння, навіть моторошно.
— Насте, чого ж ти мовчиш? — несміло сказав він, нарешті, слабким голосом.
— Це кров,— відповіла вона, нарешті, тихо і немовби про себе.
— Кров... Кров!.. Яка кров?.. — бурмотів він, бліднучи і відсуваючись до стіни.
Настя мовчки дивилася на нього.
— Ніхто хазяйку не бив,— промовила вона знову суворим і рішучим голосом.
Він дивився на неї, ледве дихаючи.
— Я сам чув... я не спав... я сидів, — ще несміливіше сказав він. — Я довго слухав... Приходив наглядачів помічник... На сходи всі повибігали, з усіх квартир...
— Ніхто не приходив. А це кров у тобі кричить. Це коли їй виходу немає і вже скипатись почне, тут і почне верзтися... їсти будеш, чи як?
Він не відповів. Настя все стояла над ним, пильно дивилася на нього і не йшла.
— Пити дай... Настенько...
Вона пішла вниз і хвилини за дві повернулася з водою в білому глиняному кухлі; але він уже не пам'ятав, що було далі. Пам'ятав тільки, як ковтнув раз холодної води, проливши з кухля на груди. Потім знепритомнів.
III
А втім, він не був увесь час цілком непритомний у всі ті дні, поки хворів: це був гарячковий стан, з маренням і півсвідомістю. Багато що він згодом пригадав. То здавалося йому, що коло нього збирається сила людей і хочуть його взяти й кудись винести, дуже за нього сперечаються і сваряться. То зненацька він сам один у кімнаті, всі пішли і бояться його, і тільки вряди-годи трохи прочиняють двері, щоб подивитися на нього, погрожують йому, змовляються про щось між собою, сміються і дражнять його. Настю він часто пам'ятав біля себе; розрізняв і ще якогось чоловіка, дуже начебто йому знайомого, але кого саме — ніяк не міг догадатись і мучився від того, навіть плакав. Іноді здавалося йому, що він уже цілий місяць лежить, а іноді — що все той самий день триває. А про те, — про те він зовсім забув; але ж весь час пам'ятав, що про щось забув, чого не можна забувати, — терзався, мучився, пригадуючи, стогнав, шаленів або знемагав, пойнятий нестерпним непоборним страхом. Тоді він рвався з місця, хотів тікати, але щоразу хтось спиняв його силоміць, і він знову знесилювався і непритомнів. Нарешті він зовсім прийшов до пам'яті.
Сталося це вранці, о десятій годині. Якраз у цей час, ясними днями, сонце завжди довгою смугою проходило по його правій стіні і освітлювало куток коло дверей. Біля ліжка його стояла Настя і ще якийсь чоловік, що з цікавістю його розглядав, але був зовсім йому не знайомий. Це був юнак у каптані, з борідкою, на вигляд він скидався на артільника. Крізь прочинені двері заглядала хазяйка. Раскольников підвівся.
— Хто це, Насте? — спитав він, показуючи на незнайомого.
— Бач, опритомнів! — сказала вона.
— Опритомніли,— озвався артільник. Догадавшись, що він опритомнів, хазяйка, яка досі визирала з-за дверей, зараз же причинила їх і сховалася. Вона і завжди була несмілива і не могла переносити всяких тяжких розмов; їй було років сорок, і була вона гладка й опасиста, чорноброва і чорноока, добра від повноти і від лінощів; і на вроду навіть дуже непогана. Соромлива ж була надміру.
— Ви... хто? — далі допитувався Раскольников, звертаючись до артільника. Але в ту ж мить знову відчинилися двері навстіж, і, трохи нахилившись, бо був надто високий, увійшов Разуміхін.
— Чисто тобі морська каюта, — вигукнув він, заходячи, — завжди лобом стукаюсь; а теж квартирою називається! А ти, брат, опритомнів? Зараз від Пашеньки чув.
— Оце тільки опритомнів,— сказала Настя.
— Оце тільки опритомніли,— підтакнув знову артільник, осміхаючись.
— А ви ж самі хто будете? — спитав, зненацька звертаючись до нього, Разуміхін. — Я от, бачите, Вразуміхін; не Разуміхін, як мене всі величають, а Вразуміхін, студент, дворянський син, а він мій приятель. Ну а ви ж хто такий?
— А я в нашій конторі артільником, від купця Шелопаєва, і сюди у справі.
— То сідайте он на той стілець,— сам Разуміхін сів на другий, по той бік столика. — Це ти, брат, добре зробив, що опритомнів, — говорив він далі, звертаючись до Раскольникова. — Четвертий день майже зовсім не їси і не п'єш. їй-право, чай з ложечки давали. Я до тебе два рази приводив Зосимова. Пригадуєш Зосимова? Оглянув тебе уважно і зразу сказав, що все пусте, —в голову, чи що, вдарило. Якась із нервами дурниця, пайок був поганий, каже, пива й хріну мало давали, через те й недуга, але байдуже, все мине і перемелеться. Молодець Зосимов! Добряче почав лікувати. Ну, то я вас не затримую, — звернувся він знову до артільника, — чи буде ваша ласка пояснити, з яким ділом прийшли? Май на увазі, Родю, з їхньої контори вже вдруге приходять; тільки перший раз не цей був, а інший, і ми з ним розмовляли. Це хто перед вами приходив?
— А треба гадати, це позавчора, точно. Це Олексій Семенович були; теж при конторі у нас служать.
— Але ж він більш тямущий, ніж ви, як ви гадаєте?
— Еге ж; вони справді будуть солідніші.
— Похвально; ну, кажіть далі.
— А от через Опанаса Івановича Бахрушина, про якого, либонь, ви не раз чували, за просьбою вашої матусі, через нашу контору вам переказ, — почав артільник, прямо звертаючись до Раскольникова. — Якщо ви вже при повній пам'яті перебуваєте — тридцять п'ять карбованців вам вручити дозвольте, бо Семен Семенович від Опанаса Івановича, за проханням вашої матусі, знову про це повідомлення одержали. Певно, знаєте їх?
— Так... пам'ятаю... Бахрушин...— промовив Раскольников замислено.
— Чуєте: купця Бахрушина знає! — вигукнув Разуміхін. — Де ж пак не при повному розумі? А втім, я тепер бачу, що й ви теж тямуща людина. Нуте! Розумну мову приємно й слухати.
— Вони самі і є, Бахрушин, Опанас Іванович, і за проханням вашої матусі, яка через них у такий же спосіб уже переказувала колись, вони й цього разу не відмовили і Семена Семеновича цими днями повідомили зі своїх місць, щоб вам тридцять п'ять карбованців передати, в сподіванні кращого.
— От у "сподіванні кращого" у вас найкраще й вийшло; непогано теж І про "вашу матусю". Ну, то як же по-вашому: при повній він чи не при повній пам'яті, га?
— Про мене що ж. Ось тільки щодо розписочки слід би.
— Надряпає! Що у вас, книга, чи як?
— Книга, ось вона.
— Давайте сюди. Ну, Родю, вставай. Я тебе підтримаю; підмахни йому Раскольникова, бери перо, бо, брат, гроші нам тепер кращі від патоки.
— Не треба, — сказав Раскольников, відсторонивши перо.
— Чого це не треба?
— Не буду підписувати.
— Тьху, чорт, та як же без розписки?
— Не треба... грошей...
— Це грошей та не треба! Ну, це вже ти, чоловіче, брешеш, я свідок! Не турбуйтеся, будь ласка, це він тільки так... знову заїхав не туди. З ним одначе це і в здоровому стані трапляється... Ви людина розумна, і ми будемо ним керувати, тобто просто зверху рукою його водити, він і підпише. Беріться-но...
— А втім, я й іншим разом зайду.
— Ні, ні, навіщо ж вам турбуватись. Ви людина розумна... Ну, Родю, не затримуй гостя... бачиш, чекає, — і він серйозно приготувався водити рукою Раскольникова.
— Облиш, я сам... — сказав той, взяв перо і розписався в книзі.
Артільник поклав гроші і пішов.
— Браво! А тепер, брат, їсти хочеш?
— Хочу, — відповів Раскольников.
— У вас суп?
— Вчорашній,— озвалася Настя, яка весь час стояла тут-таки.
— З картоплею і з рисом?
— З картоплею і рисом.
— Напам'ять знаю. Неси суп та й чаю давай.
— Принесу.
Раскольников дивився на все з глибоким подивом і з тупим безтямним страхом. Він вирішив мовчати і чекати: що буде далі? "Здається, я не в маренні, — думав він, — здається, це насправді..."
За дві хвилини Настя повернулася з супом і повідомила, що зараз буде й чай. До супу з'явилися дві ложки, дві тарілки і весь прибор: сільниця, перечниця, гірчиця до м'яса та інше, чого раніше в такому порядку давно вже не подавалось. Скатерка була чиста.
— Не завадило б, Настенько, щоб Парасковія Павлівна пляшок зо дві пивця відкомандирувала. А ми вип'ємо.
— Ну, ти й швидкий який! — пробурмотіла Настя і пішла виконувати наказ.
Зчудовано й з напруженням продовжував приглядатися Раскольников. Тим часом Разуміхін пересів до нього на диван, незграбно, мов ведмідь, обійняв лівою рукою його за шию, незважаючи на те, що він і сам би міг підвестися, а правою підніс до його рота ложку супу, кілька раз спочатку подмухавши на неї, щоб той не обпікся. Та суп був хіба що теплий. Раскольников жадібно проковтнув одну ложку, потім другу, третю. Але після кількох ложок Разуміхін раптом припинив годування і пояснив, що відносно дальшого треба порадитись із Зосимовим.
Увійшла Настя, несучи дві пляшки пива.
— А чаю хочеш?
— Хочу.
— Катай швидше й чаю, Насте, бо щодо чаю, здається, можна і без факультету. А ось і пивце! — Разуміхін пересів на свій стілець, присунув до себе суп, яловичину і почав їсти з таким апетитом, наче не їв три дні.
— Я, брат Родю, у вас тут тепер щодня отак обідаю, — бурмотів він, наскільки дозволяв повний м'яса рот, — і це все Пашенька, твоя хазяєчка, хазяйнує, від усієї душі мене шанує.