Я взагалі вирішила, що вона не почула. Я збиралась уже повторити, а вона раптом каже: "Передай містеру Пендлтону, що я зараз зійду до нього". Я переказала йому ці слова, а тоді мерщій — до вас, щоб розповісти про все, — завершила Ненсі, раз по раз зиркаючи на будинок.
— Гм, — гмикнув старий Том і знов поринув у роботу.
Тим часом у вітальні садиби Гаррінґтонів містеру Джону Пендлтону чекати довелося не довгою незабаром він почув м'які кроки міс Полі. Коли він спробував підвестися, вона жестом зупинила його. Щоправда, вона не подала руки, а на її обличчі завмер вираз холодної ввічливості.
— Я прийшов запитати про... Поліанну, — почав він трохи нетактовно. [75]
— Дякую, у неї все без змін, — відповіла міс Полі.
— І все-таки... Ви можете мені сказати, що на неї чекає? — його голос затремтів.
Біль на мить з'явився на обличчі міс Полі.
— На жаль, не можу сказати!
— Тобто... ви не знаєте?
— Так.
— А... лікар?
— Лікар Воррен теж не має певності. Він зараз листується у цій справі з нью-йоркським фахівцем. Вони відразу домовились про консультацію.
— Але які ж саме в неї ушкодження?
— Невелика подряпина на голові, кілька синців та... у неї пошкоджено хребет, що спричинило параліч униз від попереку.
Містер Пендлтон аж скрикнув, наче від болю. На мить запанувала тиша. Тоді він хрипко запитав:
— А Поліанна — як вона все це сприйняла?
— Вона доки ні про що не здогадується. А я не спроможна їй про це сказати.
— Але ж хоч щось вона знає?
Міс Полі підняла руку до комірця біля горла, що вона останнім часом робила досить часто.
— Так, вона знає, що не може рухатися, але переконана, що у неї просто зламані ноги. Вона сказала, що радіє, що вона лише зламала ноги, як ви, а не лишилася на все життя інвалідом, як місіс Сноу, бо зламані ноги зростаються, а інвалідність лишається. Вона повторює ці слова весь час... і це мені достоту зав'язує світ.
Крізь сльози на власних очах чоловік побачив навпроти себе зболене, змучене обличчя. Мимоволі він пригадав слова Поліанни, коли він востаннє благав її переїхати: "О, я не можу залишити тітоньку Полі... тепер". [176]
Щойно містер Пендлтон зміг опанувати свій голос, він м'яко звернувся до міс Полі:
— Чи знаєте ви, міс Гаррінгтон, як я старався умовити Поліанну переїхати до мене?
— Переїхати до Вас? Поліанну?
Чоловік поморщився від її тону, але його власний голос був не менш холодним.
— Так. Я хотів удочерити її... офіційно... і зробити своєю спадкоємницею.
Жінка в кріслі замислилася. Вона раптом уявила, яке прекрасне майбутнє могла б мати Поліанна, якби пристала на пропозицію містера Пендлтона. Вона раптом подумала, чи Поліанна достатньо доросла чи корислива, щоб спокуситися на гроші й статус містера Пендлтона.
— Ви знаєте, мені дуже подобається Поліанна, — вів далі чоловік. — Це й через саму дівчинку, і через її матір. Я ладен був віддати Поліанні всю нерозтрачену любов, яку беріг у серці всі ці двадцять п'ять років.
— Любов, — міс Полі раптом пригадала, чому, власне, вона взяла дівчинку... а тоді спливли в пам'яті слова Поліанни, які вона сказала сьогодні вранці: "Я люблю, коли мені кажуть "люба", але від рідних це чути набагато приємніше". І цій спраглій любові дитині хотіли пожертвувати любов, що зберігалася в серці двадцять п'ять років... а вона ж уже достатньо доросла, щоб спокуситися на любов! Міс Полі усвідомила це зі щемом у серці. І вона зрозуміла ще одне: без Поліанни її майбутнє ввижалося зовсім безрадісним.
— Ну і...? — перепитала вона.
Чоловік помітив, яке зусилля волі відчувалося в шорсткому тоні, і сумно всміхнувся.
— Вона відмовилася.
— Чому? [177]
— Вона не схотіла лишати вас. Вона сказала, що ви були до неї надзвичайно добрі. Вона захотіла лишитися з вами і сказала, що ви теж хочете, щоб вона жила з вами, — завершив він і підвівся.
Навіть не подивившись на міс Полі, він повернувся до дверей. За мить він почув за спиною швидкі кроки — його торкнула тремка рука.
— Коли приїде фахівець і я щось знатиму... певніше про стан Поліанни, я обов'язково сповіщу вас, — почув він тремкий голос. — До побачення... і дякую за візит. Поліанна буде... задоволена.
ГРА В ЧЕКАННЯ
Наступного дня після візиту Джона Пендлтона до садиби Гаррінгтонів міс Полі вирішила особисто приготувати Поліанну до приїзду фахівця.
— Поліанно, люба, — ніжно розпочала вона, — ми хочемо тебе показати ще одному лікареві за порадою лікаря Воррена. Він зможе сказати щось нове про твій стан і допоможе тобі швидше одужати, розумієш?
Радісна усмішка осяяла личко Поліанни.
— Лікар Чилтон? Ой, тітонько Полі, я скучила за ним. Я так хотіла, щоб він прийшов до мене, але боялася, що ви будете проти, бо він побачив вас у солярії, і тому я промовчала. Я справді рада, що ви його запросили.
Обличчя міс Полі то блідло, то червоніло, то знову блідло. І все ж коли вона заговорила знову, то намагалася говорити бадьоро й безтурботно.
— Ні, люба, я не мала на оці лікаря Чилтона. Це інший лікар — дуже відомий фахівець із Нью-Йорка, який добре знається на... таких травмах, як у тебе. [178]
Поліанна була розчарована.
— Я не думаю, що він і наполовину не знає стільки, скільки лікар Чилтон.
— Ні, знає, люба.
— Тітонько Полі, це ж лікар Чилтон вилікував зламану ногу містера Пендлтона. І — якщо ви не заперечуєте — я б справді хотіла, щоб мене лікував лікар Чилтон.
Відблиск поразки з'явився на обличчі міс Полі. Якусь мить вона мовчала. А потім озвалася — ніжно, але з давньою рішучістю:
— Я так не думаю, Поліанно. Я дуже багато про це думала. Я ладна зробити майже все, що ти просиш, люба. Вибач, що не кажу тобі причину, але, на жаль, я просто не можу запросити лікаря Чилтона, щоб він обстежив тебе. Але повір мені, він не знає стільки про твою хворобу, скільки знає відомий лікар із Нью-Йорка, який приїде до нас завтра.
Однак її слова не переконали Поліанну.
— Тітонько Полі, якби ви любили лікаря Чилтона...
— Що? Поліанно! — голос міс Полі був різким, щоки палали.
— Я кажу, що якби ви любили лікаря Чилтона і не любили іншого, — зітхнула Поліанна, — ви побачили б, скільки добра він робить. А я люблю лікаря Чилтона.
На цьому до кімнати зайшла медсестра, і міс Полі схопилася на рівні ноги з виразом полегшення на обличчі.
— Мені дуже прикро, Поліанно, — промовила вона трохи сухо, — але, боюся, що цього разу я вирішуватиму, що для тебе краще, а що ні. Тим більше, про все вже домовлено. Лікар із Нью-Йорка приїздить завтра. [179]
Однак, сталося так, що "завтра" лікар із Нью-Йорка не приїхав. В останній момент надійшла телеграма, де повідомлялося, що він раптово захворів і прибути не зможе. Ця звістка окрилила Поліанну, і вона знову почала благати запросити натомість лікаря Чилтона, бо "тепер це дуже просто".
Однак, як і раніше, міс Полі тільки хитала головою і промовляла: "Ні, люба". В усьому іншому вона була турботливою й уважною і поривалася виконати будь-яку забаганку небоги. Будь-яку, крім цієї.
День спливав за днем, і справді здавалося, що тітка Полі робить усе (крім цього) на догоду небозі.
— Я не можу в це повірити! І нізащо не повірила б, — якось уранці ділилася Ненсі зі Старим Томом. — Щохвилини міс Полі клопочеться про благословенне ягня. То кицьку дозволила впустити, то Баффі, а вона їх ще тиждень тому ні за що в світі не хотіла прийняти. А тепер, як міс Поліанна хоче, вони вовтузяться у неї на ліжку.
Якщо іншої роботи нема, вона носить по дому ті скляничини і розвішує по вікнах у кімнаті, щоб "веселка танцювала", як любить називати це благословенне [180] дитя. Вона тричі посилала Тімоті до квіткарні Коба по свіжі букети... і це попри ті китички з нашого саду, що вже є у спальні. Ще я бачила, як міс Полі сиділа біля ліжка, а медсестра робила їй зачіску; Поліанна дивилася на це і керувала з місця, і очі її світилися щастям. Дяка Богові, міс Полі щодня тепер робить зачіску, аби догодити благословенній дитині. Старий Том захихотів.
— Та й ці кучерики навколо чола їй дуже до лиця, — зауважив він.
— Звичайно, — обурилася Ненсі. — Вона схожа на людину. Майже...
— Вважай, Ненсі, — перебив дід з усмішечкою. — Казав же я тобі, що колись вона була кралею.
Ненсі стенула плечима.
— Ну, хоч і не краля, однак вона дуже змінилася — стрічки, мережки, які її змусила носити Поліанна.
— А я казав, — кивнув Том, — що вона ще не стара.
Ненсі засміялася.
— Принаймні до Поліанни вона більше скидалася на бабусю. Скажіть, мівтере Том, хто ж був коханим міс Полі? Я так і не допнула.
— Ге ж ні? — перепитав дід із дивним виразом обличчя. — Ну, я тобі цього теж не скажу.
— Ну чому, містере Том, ну, будь ласка, — підлещувалася дівчина, — до кого ж мені ще в містечку звернутися?
— Може й так. Але одна людина напевно не скаже, — осміхнувся Старий Том. А тоді вогник йому в очах згас. — Скажи, як вона сьогодні, наша крихітка.
Ненсі похитала головою. Обличчя споважніло.
— Все по-старому, містере Том. Не бачу жодних змін, та й інші, здається, теж не бачать. Вона [181] лежить — то спить, то балакає, то намагається всміхатися і знайти щось таке, з чого можна порадіти, наприклад, з того, що сонце сідає чи сходить місяць, — а у тебе серце розривається від болю.
— Чув я про цю гру, хай Бог благословить її ніжне серденько, — кивнув Старий Том, кліпаючи.
— То вона й вам розповіла про свою гру?
— Так, уже давно, — дід завагався, а тоді вів далі — лише губи смикалися: — Якось я тут гибів і нарікав на свою старість, і знаєш, що вона мені сказала?
— Навіть не здогадуюся. У цьому стані, далебі, надто не порадієш.
— Авжеж! Вона сказала, я можу радіти з того, що мені не треба зайвий раз нахилятися, щоб просапувати, бо я, бачте, і так уже зігнутий.
Ненсі задумливо посміхнулася.
— Ну, це й не диво. Вона завжди щось знайде. Ми з нею від самого початку так гралися, бо більше не було з ким... навіть хотіла навчити гратися тітку.
— Міс Полі?!! Ненсі пирснула:
— Ми з вами однакової думки про нашу господиню.
Старий Том споважнів.
— Я лише хотів сказати, що вона була б вражена, — чемно пояснив він.
— Авжеж, була б, — відказала Ненсі. — А як воно зараз — хтозна. Принаймні сьогодні наша господиня вже й сама грається.
— Хіба дівчинка й досі їй нічого не розповіла? Гадаю, вона встигла вже всім розповісти. Відколи вона лежить, я скрізь тільки про це й чую, — сказав Том.
— Ну, міс Полі вона нічого не розповіла, — підтвердила Ненсі.