Я послав людину до Оматли, щоб дізнатися, де краще зустрітися з ним таємно. Звичайно, найзручніше це зробити на нейтральній землі… Він повернувся, я чую його кроки.
І одразу ж увійшов один із перекладачів, які брали участь у нараді. Він прошепотів на вухо агенту кілька слів і пішов.
– Усе гаразд, панове! – оголосив агент. – Оматла із Чорною Глиною чекатимуть нас за годину в Болотистому яру, що на північ од форту. Ми можемо пройти туди непомітно. То що, ходімо, генерале?
– Я готовий, – відповів Клінч, накидаючи на плечі плащ. – Та як бути з перекладачами, генерале Томпсон? Чи можна довірити їм таку важливу військову таємницю?
Агент, мабуть, вагався.
– Це, може, і нерозумно, – відповів він, розмірковуючи.
– Нічого, нічого, – заспокоїв його Клінч. – Я думаю, що ми обійдемося і без них… Лейтенанте Рендольф, – звернувся він до мене, – ви вільно володієте мовою семінолів?
– Не цілком вільно, генерале, але порозумітися можу.
– Перекладати зможете?
– Гадаю, що так, генерале.
– Чудово. Тоді ви підете з нами.
Це руйнувало всі мої плани. Та, притлумивши почуття досади, я мовчки пішов за агентом і генералом, який приховав мундир під плащем і надів простий офіцерський кашкет.
Ми залишили форт і повернули на північ. Табір індіанців розташовувався на південному заході. Їхні намети були розкидані уздовж широкої смуги лісу, що простягалася на північ. Інший ліс був за саваною і галявинами, порослими високими соснами. Саме там і лежав Болотистий яр. Він був за півмилі від форту. У темряві ми спокійно пройшли, і нас ніхто не бачив. Коли ми прибули, вожді вже чекали. Вони стояли під деревами на березі ставка.
Я взявся до своїх обов'язків і навіть гадки не мав, що вони виявляться такими неприємними.
– Запитайте Оматлу про чисельність його племені, племені Чорної Глини та інших вождів, що стоять на нашому боці.
Я переклав це питання.
– Ці племена становлять третину всіх семінолів, – була відповідь.
– Скажіть, що дружньо налаштованим вождям видадуть по десять тисяч доларів по прибутті на Захід. Цю суму вони можуть розділити між собою, як того хочуть. Її буде сплачено незалежно від грошової компенсації, яку отримає все плем'я.
– Добре, – одночасно пробурчали вожді, коли їм роз'яснили суть цієї пропозиції.
– Як Оматла і його друзі вважають: на завтрашню раду прийдуть усі вожді?
– Ні, не всі.
– А кого ж не буде?
– Міко міко не прийде.
– Он воно як! Чи впевнений Оматла в цьому?
– Так, упевнений. Онопа згорнув свої намети і вже залишив табір.
– Куди він пішов?
– Назад, у своє поселення.
– А його люди?
– Більшість із них пішли з ним.
Кілька хвилин обидва генерали пошепки перемовлялися між собою, але я не чув їхньої розмови. Мабуть, вони були вельми задоволені цими важливими відомостями.
– А які ще вожді можуть завтра не прийти?
– Тільки вожді племені Червоні Палиці.
– А Гойтл Меті?
– Ні, він тут, і він залишиться.
– Запитайте в них, як вони вважають: чи буде завтра на нараді Оцеола?
По тому, з якою напругою обидва генерали чекали відповіді, я зрозумів, що це найбільше їх цікавило.
– Що? Оцеола? – вигукнули вожді. – Звичайно, Сонце, Що Сходить обов'язково прийде. Він хоче знати, чим усе це скінчиться.
– Чудово! – мимоволі вирвалося в агента, і він став перешіптуватися з генералом.
І цього разу я розчув, про що вони говорили.
– Мабуть, саме провидіння допомагає нам. Я майже впевнений, що мій план вдасться. Одне слово може довести необережного індіанця до спалаху гніву, а можливо, і гірше… І я легко знайду привід заарештувати Оцеолу. Тепер, коли Онопа зі своїми прихильниками пішов, ми можемо сміливо сприймати будь які несподіванки. Десь половина вождів на нашому боці, тож інші мерзотники навряд чи чинитимуть опір.
– О, цього не варто боятися! – заявив генерал Клінч.
– От і добре! Коли він опиниться в наших руках, ми здолаємо будь який опір. Решта відразу поступляться, бо це він усіх залякує і не дає підписати угоду.
– Правильно, – замислено промовив Клінч. – А уряд? Як ви гадаєте, чи схвалить він такі дії?
– Гадаю, що так. Повинен схвалити. В останній інструкції президента є подібні натяки. Якщо ви згодні дія ти, я беру ризик на себе.
– Тоді я готовий підкорятися вашим розпорядженням, – відповів командувач, який, мабуть, згоден був схвалити план агента, та аж ніяк не мав наміру розділяти з ним відповідальність. – Мій обов'язок – виконувати волю уряду! Я готовий співпрацювати з вами.
– Усе зрозуміло. Усе буде, як ми того хочемо… Запитайте вождів, – звернувся Томпсон до мене, – чи не побояться вони підписати угоду завтра?
– Підписати вони не бояться, але бояться того, що буде далі.
– А що буде далі?
– Вони бояться нападу з боку ворожої партії. Вони бояться за своє життя.
– Що ж ми можемо зробити для їх захисту?
– Оматла каже, що вони врятуються, якщо ви дасте їм можливість виїхати до їхніх друзів у Талахасі . Там вони пробудуть до переселення. Вони дають слово з'явитися до вас у Тампу або в будь яке інше місце, куди ви їх викличете.
Два генерали знову почали пошепки радитися. Цю несподівану пропозицію треба було обговорити.
Оматла тим часом додав:
– Якщо нам не можна буде піти до Талахасі, ми не можемо… ми не сміємо залишатися тут, серед своїх. Тоді ми повинні шукати прихисток у форті.
– Щодо вашого від'їзду в Талахасі, – відповів агент, – то ми розглянемо це питання і дамо відповідь завтра. А поки вам нема чого боятися. Це головний військовий вождь білих, він захистить вас!
– Так, – Клінч випнув груди. – Мої воїни сильні і їх багато. Їх багато у форту, та більша частина їх уже прямує сюди. Вам нічого боятися.
– Це добре, – відповіли вожді. – У разі скрути ми звернемося до вас. Ви обіцяли нам захист – це добре!
– Запитайте вождів, – звернувся до мене агент, якого раптом осяяла нова думка, – чи з'явиться завтра на збори Голато міко?
– Зараз ми цього не знаємо. Голато міко не відкрив своїх намірів. Але скоро ми довідаємося про це. Якщо він збирається залишитися, то до сходу сонця його намети стоятимуть. Якщо ні, то до заходу місяця їх приберуть. Місяць заходить, тож скоро ми дізнаємося, піде він чи залишиться.
– Намети вождів видно з форту?
– Ні. Вони приховані за деревами.
– Ви зможете повідомити про Голато міко?
– Так, але тільки на цьому ж місці. У форту помітять нашого посланця. Ми можемо повернутися сюди самі і зустріти одного з вас.
– Правильно, так буде краще, – відповів агент, задоволений перебігом подій.
Минуло кілька хвилин. Обидва генерали продовжували пошепки радитися. Вожді стояли осторонь, нерухомі і мовчазні, мов статуї. Нарешті генерал Клінч звернувся до мене:
– Лейтенанте! Ви почекаєте вождів тут. З відповіддю з'явитеся до мене в штаб.
Після обміну поклонами двоє американських генералів попрямували у форт, а індіанські вожді зникли в протилежному напрямку.
Я зостався сам.
Розділ XXXII
Тіні на воді
Я залишився наодинці зі своїми думками. Думки ці мали гіркий присмак, і на те було кілька причин. Мої рожеві плани вмить луснули, мов бульки на воді; серце жадало світлих і тихих радощів дружби, але мене роздирали сумніви, мучили невизначеність і невідомість.
Мою душу гнітили й інші почуття. Роль, яку я зобов'язаний був грати, здавалася мені огидною. Я зробився знаряддям підступності й зла, мені довелося починати свою військову кар'єру з участі у брудній змові, що ґрунтувалася на підкупі і зраді. І хоча діяв я не по своїй волі, все одно відчував ганебність своїх обов'язків і виконував їх із непереборною огидою.
Навіть принадність тихої ночі не заспокоювала мене. Мені здавалося, що до мого настрою більше пасувала би буря. Проте це була дивовижна ніч! Земля і повітря застигли в безмовному спокої. Часом по небу пропливали білі перисті хмарки, але вони були такі прозорі, що запинали місячний диск лише легким срібним серпанком, і він розливав на ліс своє яскраве світло, не втрачаючи жодного сяйливого променя. Блискуча пишнота місячного світла, відбиваючись від глянсуватого листя лаврів, осявала весь ліс, у ньому ніби виблискували мільйони дзеркал. Особливий ефект цій картині додавали світляки. Вони хмарами літали під тінню дерев і освітлювали темні склепіння лісу різнобарвними іскрами – червоними, синіми, золотими… Вони металися то вгору, то вниз, то прямо, то кружляючи, ніби в лабіринті якогось складного танцю.
Серед цієї блискучої пишноти лежало маленьке озеро, виблискувало, наче дзеркало в різьбленій прямокутній оправі.
Повітря повнилося найсолодшими пахощами. Ніч була свіжа, але не холодна. Багато квітів не закрилися, бо не всі вони були заручені з сонцем, деякі з них дарували свої аромати місяцеві. Навколо цвіли сасафрас і лаври, і їхні запахи змішувались із пахощами анісу й апельсина, сповнюючи повітря чудовим ароматом.
Всюди панувала тиша, але це була не безголоса тиша. Південні ліси вночі ніколи не німують. Деревні жаби і цикади починають свій пронизливий концерт одразу після заходу сонця, а славетний співак американських лісів – пересмішник – найкраще співає при місячному світлі. Один із них сидів на високому дереві над озером і неначе намагався розвіяти мій смуток усякими мелодіями.
Я чув і інші звуки: гул солдатських голосів із форту, що зливався з віддаленим шумом в індіанському таборі. Іноді хтось голосно порушував монотонну тишу лайкою, вигуком або сміхом. Не знаю, скільки часу прочекав я повернення індіанців – годину, дві чи більше. Я визначав час по руху місяця. Індіанці сказали, що Голато або залишить табір раніше, ніж зайде сяючий диск місяця, або зостанеться. Години за дві все з'ясується, і я буду вільний. Мені довелося день пробути на ногах, і я смертельно втомився. Серед уламків скелі біля самого озера я знайшов зручний камінь і всівся на нього.
Я перевів погляд на озеро. Половина його лежала в тіні, на іншу падали срібні місячні промені і, пронизуючи прозору воду, освітлювали її так, що видно було білі мушлі і світлу гальку на дні. Уздовж лінії, де зустрічалися світло і темрява, вимальовувалися силуети благородних пальм. Пальми, що відбивалися у воді, росли на горбистому гребені, який простягався вздовж західного берега озера і затуляв місячне світло.
Якийсь час я сидів, дивлячись на цю красу, і очі мої машинально стежили за величезними віялоподібними верхівками пальм.