Залишилось із тижневої платні?
— Навідкладав,— буркнув він.— Чом же не бачу бутля?
Він чекав з начебто неуважним виглядом, часто кліпаючи налитими кров'ю очима, ледь відкинувши назад свою високо посаджену голову, потім повернувся був іти,— бутель він уже тримав при нозі, впіймавши його середнім пальцем за вушко,— коли білий глянув йому спильна в очі, ніби оце побачив їх уперше,—в очі, сповнені вранці
тільки лихоманкової напруги, а тепер мовби сліпі, невидющі, очі зовсім без білків.
— Ні,— сказав білий.— Давай-но сюди бутля. Тобі ще галона бракувало. Я наллю тобі тільки півкварти, атож, півкварти. І зараз же забирайся звідси, і щоб ноги твоєї! тут більше не було. Не потикайся сюди, доки...
Білий схопився за бутель, але він рвучким, рухом сховав посудину за спину і так махнув вільною рукою, що вдарив того в груди.
— Вважайте, білі,— остеріг він.— Бутель мій. Я вам заплатив.
Білий вибухнув лайкою.
— Ні, не заплатив. Ось тобі твої гроші. Постав бутель, чорний.
— Бутель мій,— правив він тихо, навіть лагідно, зі спокійним обличчям, хоч його червоні очі не переставали часто кліпати.— Я заплатив*
Повернувшися спиною до білого, а заразом і до дробовика, він подався порубом назад до стежки, де на нього чекав пес, щоб знову йти поряд з ним. Вони швидко рушили далі між суцільними стінами сивуватого очерету, від якого в сутінках було ніби видніше, і тут він знову відчув задуху, мов тоді, коли на. нього стали тиснути стіни власної оселі. Та цього разу* замість тікати,, він зупинився, підніс бутель, витяг затичку з кукурудзяного качана і випив без утіхи, без охоти скаженого, гіркущого перваку, холодного, як розтоплений лід, а потім опустив бутля і перевів дух.
— Ха! — вигукнув він.— Отак добре". А тепер виходь, супроти мене, костомахо. Виходь. Тепер я маю— камінь на твою косу.
Місяць нарешті прорвався вгору— крізь, задушливу пітьму, засяяв* як і минулої ночі, і тепер від чоловіка косо падала довга? тінь із силуетом піднесеного бутля, коли він знову пив, а тоді якусь, часину тримав бутля перед себе, віддихувався, втягуючи у горлянку сріблясте повітря; і примовляв; до бутля:
— Ну ж бо, виходь. Завш" ти хвалишся, буцімто дужча від мене. Ну ж бо виходь; Докажи свого.
Він знову приклався до бутля, ковтаючи холодну, позбавлену смаку й міцності рідину, яка, проте, коли він одірвався від шийки, розійшлася по жилах, запекла холодним вогнем, змушуючи груди дихати хоч і надсадно, але рівно й глибоко, аж доки вони почали ходити зовсім вільно, як вільно йшов, рухався він сам, розтинаючи грудьми сріб-
яясту пругку стіну повітря. Отож тепер усе було гаразд, і він сягнисто прошкував далі, і його тінь та тінь собаки, що дріботів поряд, пливли швидко, мов тіні двох хмарин по узбіччю пагорба; та ось він побачив, як під гору через силу дряпається кощава постать тітчиного чоловіка, і його довга пласка тінь, над якою знову вирізнявся обрис піднесеного бутля, знерухоміла, косо лягаючи через схил.
— На тартаку мені оказали, що ти пішов,—мовив старий.— Я знав, де тебе шукати. Іди додому, сину. Повітря тобі не поможе.
— Вже помогло,— заперечив він.— Я вже все' дно, що вдома. Гадюче жало, трутизна тепер мені не страшні.
— Тоді хоч зайди до неї. Покажись їй на очі... Про
більше вона не просить: тільки покажись їй на очі...— Тут старий побачив, що він уже рушає, і загукав: — Зажди! Зажди! 1
— Не затримуйте мене, не тра,— кинув він у сріблясте повітря, розтинаючи грудьми пругку сріблястість, що обтікала його майже так само швидко, як обтікала б коня на повному гоні. Слабкий, кволий поклик загубився в нічному безмірі, в роздоллі миль, подоланих двома тінями, його та собаки, в глибокому, '.могутньому диханні його грудей, вільному, як це повітря, бо тепер йому було добре.
Потім, п'ючи з бутля, він раптом усвідомив, що в нього ллється з рота. Він спробував ковтнути, але рідина, замість пройти всередину, заткнула горло та рот тугим нерухомим чопом, і відразу ж, хоч йому не відригнулося і не занудило, той чіп вилетів з рота, все ще зберігаючи форму стравоходу, і, зблиснувши у місячному світлі, розприскався і зник у незліченних шерехах зрошеної трави. Він знову підніс бутля до вуст. І знову йому тільки заливало горлянку, аж поки з кутиків рота побігли дві крижані цівки; і зйову вилетів, зблиснувши сріблом, тремтливий, не змінений формою чіп, а потім він судомно втягував у горлянку холодне повітря і, тримаючи бутля біля рота, примовляв до нього:
— Гаразд. Спробую помірятися з тобою ще раз. Як тільки зволиш зостатися там, де я тебе увіллю, дам тобі спокій.
Він випив, але спиртне втретє стало йому руба в горлі і ледве він устиг опустити бутля, як блискотливий незмі-нений чіп вернувся ще раз; і він знову конвульсивно втягував свіже повітря, аж поки віддихнув. Тоді старанно заткав бутля качаном і стояв засапаний, кліпаючи повіками, і довжелезна самотня тінь, падаючи від нього, косо
слалася через узгір'я у далекий млистий безмір нічної землі.
— Гаразд,— сказав він.— Просто я не розібрався, що й до чого. То був знак, що я вже залив хробака. Зараз мені добре. Мені вже не тра більше пити.
Хатній вогник, побачений згодом з пасовиська, світив йому весь час, поки він ішов понад сріблясто-чорною розпадиною рову, де ще в дитинстві бавився порожніми тютюновими бляшанками, заржавілими пряжками від збруї, обривками ланцюгів і вряди-годи справдешнім колесом, потім попід садком, у якому колись навесні розпушував землю під пильним оком тітки, що наглядала за ним з кухонного вікна, і, нарешті, через безтравне подвір'я, де лазив і перекидався в поросі, ще як не вмів ходити. Він увійшов у хатину, в ту саму знайому світлицю, в те саме знайоме світло, і став на дверях, ледь відкинувши голову, ніби недобачав, із бутлем, що висів при нозі на зігнутому пальці.
— Дядько Алек казав, що ти хочеш мене бачити,— промовив він.
— Не тільки бачити,—відповіла тітка,— хочу, щоб ти прийшов до нас, прийшов туди, де тобі можуть помогти.
— Зі мною все гаразд,— заявив він.— Не тра мені жодної помочі.
— Ні,— заперечила стара. Вона встала зі стільця, підійшла до нього і схопила його за руку, як і вчора біля могили. І знов, як учора, рука під її долонею була мов залізна.
— НіІ Коли Алек вернувся і сказав, що ти пішов з тартака раніше, ніж устигло звернути з полудня, я вже знала, чому ти пішов і куди. Але те, в чому ти шукаєш розради, не може помогти.
— Вже помогло. Мені зараз добре.
— Ось не бреши мені,— дорікнула тітка.— Ти зроду мені не брехав. Не бреши й зараз.
Тоді він сказав їй правду. Мов збоку, чув він свій голос, що, не виражаючи ні жалю, ні подиву, спокійно добувався з грудей, хоч у стінах цієї світлиці — вони вже теж були для нього затісні— його мучила страхітлива задуха. Та дарма, за хвилину він мав звідси пі'іи.
— Ні, тітонько,— сказав він.— Нічо це мені не зарадило.
— Бо й не могло зарадити! Ніщо тобі не поможе, тільки бог. Моли бога! Розкажи йому все. Він хоче тебе вислухати і помогти тобі.
— Коли він бог, мені не тра йому розказувати. Коли він бог, він уже й так усе зна. Гаразд. Я тут, перед вами. Нехай він зійде сюди і вчинить мені добро.
— На коліна, чуєш? — крикнула тітка.— На коліна, і моли його.
Але, замість уклякнути на підлозі, він з місця наліг на ноги. На мить почув, як іззаду по сінешніх мостинах затупотіли і її ноги, і ще — голос, що доносився з відчинених дверей:
— Живчику! Живчику!
Вона кликала його через поцятковане місяцем подвір'я, кликала на ім'я, яким його звали у дитинстві та в юності, ще до того, як його товариші по роботі та яскраво вбрані безіменні чорні жінки, котрих він брав одну по одній, щоб відразу ж їх забути (поки не побачив одного дня Менні й не сказав: "Годі"), дали йому прізвисько Гонивітер.
Саме звернуло з півночі, коли він дістався до тартака. Собаки вже з ним не було. Він навіть не міг пригадати, коли і як той зник. Спочатку йому здавалося, ніби він пам'ятає, що пожбурив у пса порожнім бутлем. Згодом, одначе, до нього дійшло, що бутель і досі у нього в руці і не порожній, хоч тепер, щоразу, як він пив, із кутиків його вуст збігали дві крижані цівки і так змочили йому сорочку, що весь час, поки він ішов, йому дошкуляв неприємний холод рідини, смаку, запаху та міцності якої він уже не відчував, навіть проковтнувши її.
— Зрештою,— сказав він,— я не міг у нього чимось кинути. Мо', я копнув його, коли він хтів справити потребу й потрапив мені під ногу. Але щоб кидати чимось у голову — такої кривди я не заподіяв би жодному собаці.
Все ще з бутлем у руці він вийшов на поруб і зупинився серед німоти знесених високо в небо, вибілених місяцем стосів дерева. Він став посередині своєї тепер уже сумирної тіні, на яку оце щойно, як і минулої ночі, знов наступав ногами, і, ледь заточуючись, подивився, кліпаючи очима, на ті стоси, спуск, громаддя колод, заготовлених на завтра, казанну, тепер такі тихі й мовби вицвілі у місячному світлі. А за хвилину йому знов було добре. Він знову рухався. Але не йшов далі, а стояв і пив оту холодну, ніяку на смак рідину, що лилася струмком, пив, не ковтаючи, так що навіть не сказав би, чи вливав її в горло, чи лив на себе. Та йому було добре. А потім він уже йшов без бутля, і теж не знав, коли і як його позбувся. Перетнувши поруб, він вступив до казанної і через неї, а потім повз табельний годинник пройшов до дверей комори з
інструментом, де гра тіней у ліхтарному світлі, що пробивалося крізь щілини між дошками,, свідчила про якесь життя, чувся приглушений гомін голосів і в раптовій тиші — стукіт кинутих костей, і гримнув у заперті двері, й сказав теж дуже голосно:
— Це я, відчиніть. Я помираю, мене вкусила гадюка.
Потім він увійшов тими дверима в комору. Там видніли обличчя давнішніх завсідників, вони сиділи навпочіпки кружка — троє з його бригади, ще кілька з тартака, білий нічний сторож з важким пістолетом у задній кишені,— перед купкою монет і потертих банкнот, а тепер і він сам, кого прозвали Гонивітром і хто й справді був Гонивітер, стояв над їхніми головами, ледь заточуючись, кліпаючи очима, кривлячи змертвілі лицеві м'язи в усмішці під поглядом білого.
— Потісніться-но, грачі,— обізвався він.— Потісніться. Хоч-мене і вжалила гадюка, але трутизна мені не страшна.
— "Ти — п'яний,—сказав білий.— Забирайся звідси.