Він чистив картоплю і порізав пальця. За півгодини лишився тільки білий рубець, а наступного дня узагалі вже нічого не було. Я гадаю, він справді горець. Гел розповідав про давню гірську медицину — вони вміють примовляти рани.
— Ах, гірська медицина... — сказав Лікар, знову огортаючись димом. — Ну що ж, припустимо. Щоправда, порізаний палець — це одне, а сім куль впритул — це інше, але припустимо... Те, що рани загоїлися так швидко, не найдивовижніше. Я хотів би, щоб мені пояснили інше. У молодикові сім дірок. І якщо ці дірки були справді зроблені справжніми пістолетними кулями, то принаймні чотири з них — кожна зосібна, зауважте! — були смертельні. Лісник охнув і молитовно склав руки.
— Якого дідька? — сказав широкоплечий.
— Ні вже, ви мені повірте, — сказав Лікар. — Куля в серці, куля в хребті і дві кулі у печінці. Плюс до цього загальна велика втрата крові. Плюс до цього неминучий сепсис. Плюс до цього відсутність хоч би яких там було слідів кваліфікованого лікарського втручання. Масаракш, вистачило б і однієї кулі в серці!
— Що ви на це скажете? — звернувся широкоплечий до Максима.
— Він помиляється, — сказав Максим. — Він усе правильно визначив, але він помиляється. Для нас ці рани не смертельні. От якби ротмістр влучив мені в голову... проте він не влучив... Розумієте, Лікарю, ви навіть уявити собі не можете, які це життєздатні органи — серце, печінка...
— Диви-но, — сказав Лікар.
— Одне мені зрозуміло, — проказав широкоплечий. — Навряд чи вони направили б до нас таку грубу роботу. Адже їм відомо, що серед нас є лікарі.
Запало тривале мовчання. Максим терпляче ждав. "А я б повірив? — думав він. — Я б, напевне, повірив. Але я, взагалі, здається, занадто легковірний для цього світу. Хоча вже не такий легковірний, як колись. Наприклад, мені не подобається Мемо. Він чогось постійно боїться. Сидить з кулеметом серед своїх і чогось боїться. Дивно. Втім, він, мабуть, боїться мене. Мабуть, він боїться, що я відберу у нього кулемет і знову вивихну йому пальці. Що ж, можливо, він має рацію. Я більше не дозволю в себе стріляти. Це занадто бридко, коли в тебе стріляють..." Він згадав крижану ніч у кар'єрі, мертве мерехтливе небо, холодну липучу калюжу, в якій він лежав. "Ні, досить. З мене досить... Тепер краще я буду стріляти..."
— Я йому вірю, — сказала раптом Орді. — У нього кінці з кінцями не сходяться, але це просто через те, що він — дивна людина. Таку історію неможливо вигадати, це було б занадто безглуздо. Якби я йому не вірила, я б, почувши таку історію, негайно його застрелила. Він же навалює нісенітницю на нісенітницю. Можливо, він божевільний. Це можливо... Але не провокатор... Я за нього, — додала вона після короткого мовчання.
— Гаразд, Птахо, — сказав широкоплечий. — Помовч поки що... Ви проходили комісію у Департаменті громадського здоров'я? — спитав він Максима.
— Так.
— Вас визнали придатним?
— Звісно.
— Без обмежень?
— У картці було написано просто: "Придатний".
— Що ви думаєте про Бойовий Легіон?
— Тепер я думаю, що це безмозка зброя у чиїхось руках. Швидше всього, в руках цих горезвісних Вогненосних Творців. Але я ще багато чого не розумію.
— А що ви думаєте про Вогненосних Творців?
— Я думаю, що це верхівка військової диктатури. У засобах вони неперебірливі, але які у них цілі... — Максим похитав головою.
— Що ви думаєте про виродків?
— Думаю, що термін невдалий. Думаю, що ви — змовники. Цілі ваші також уявляю доволі невиразно. Одначе мені сподобалися люди, яких я бачив сам. Усі вони видалися мені чесними і, як би це сказати... свідомими своїх дій.
— Так, — сказав широкоплечий. — У вас бувають болі?
— У голові? Ні, не буває.
— Навіщо про це запитувати? — сказав Лісник. — Якби були, він би тут не сидів.
— От я й хочу зрозуміти, навіщо він тут сидить, — сказав широкоплечий. — Навіщо ви прийшли до нас? Ви хочете взяти участь у нашій боротьбі?
Максим похитав головою.
— Я б так не сказав. Це була б неправда. Я хочу розібратися. Зараз я швидше з вами, ніж з ними, але і про вас я знаю дуже мало.
Всі перезирнулись.
— У нас так не заведено, серденько, — сказав Лісник. — У нас так: або ти наш, і тоді на тобі зброю і йди воювати. Або ти, значить, не наш, і тоді, вибач, тоді ми тебе... сам розумієш... куди тебе — у голову треба, так?
Знову запанувало мовчання. Лікар важко зітхнув і вибив люльку об лавицю.
— Рідкісний і важкий випадок, — прорік він. — У мене є пропозиція. Нехай він нас попитає... У вас же є запитання, чи не так, Маку?
— Так, я прийшов запитувати, — озвався Максим.
— У нього купа запитань, — підтвердила Орді, усміхаючись. — Він матері жити не давав запитаннями. Та й до мене чіплявся.
— Запитуйте, — сказав широкоплечий. — А ви, Лікарю, відповідайте. А ми послухаємо.
— Хто такі Вогненосні Творці і чого вони прагнуть? — почав Максим.
Усі заворушилися — мабуть, цього запитання не чекали.
— Вогненосні Творці, — сказав Лікар, — це анонімна група найдосвідченіших інтриганів з військових, фінансистів та політиків. У них дві мети: одна — головна, друга — основна. Головна — зберегти владу. Основна — одержати від цієї влади максимум задоволення. Всі вони хабарники, сибарити, садисти, і всі вони владолюбці... Ви задоволені?
— Ні, — сказав Максим. — Все це я й так підозрював... Яка їхня економічна програма? Їхня ідеологія? Їхня база, на кого вони спираються?..
Усі знов перезирнулися. Лісник дивився на Максима з широко відкритим ротом.
— Економічна програма... — сказав Лікар. — Ви занадто багато від нас хочете. Ми не теоретики, ми — практики. Для нас найважливіше те, що вони хочуть нас знищити. Власне кажучи, ми боремося за своє життя... — Він заходився роздратовано набивати люльку.
— Я не хотів нікого образити, — сказав Максим. — Я просто хочу розібратися... — Він би з радістю виклав Лікарю основи теорії історичних послідовностей, проте йому бракувало слів. І без того йому часом доводилося переходити на лінкос. — Гаразд. Але чого хочете ви? До чого ви прагнете, крім збереження життя? І хто ви?
Лікарева люлька шурхотіла й потріскувала, важкий сморід поширювався від неї на весь погріб.
— Дайте-но мені, — сказав раптом Лісник. — Дайте я йому скажу... Мені дайте... Ти, друже любесенький, того... Не знаю, як там у вас в горах, а в нас тут люди полюбляють жити. Як це так — крім, каже, збереження життя? А мені, може, крім цього, нічого й не потрібно!.. Ти що гадаєш — цього мало? Ич, який хоробрий знайшовся! Ти поживи-но в погребі, коли у тебе дім є, дружина, родина і всі від тебе відсахнулися... Ти це облиш!
— Почекайте, Ліснику, — сказав широкоплечий.
— Ні, це він нехай почекає! Ич, який знайшовся! Економ мію йому подавай, базу якусь...
— Зажди, дядьку, — сказав Лікар. — Не гнівайся. Бачиш, людина нічого не тямить... Річ у тім, — сказав він Максимові, — що наш рух різнорідний. Якоїсь єдиної політичної програми у нас немає і, зрештою, бути не може: всі ми вбиваємо, тому що вбивають нас. Це треба зрозуміти. Ви це зрозумійте. Усі ми смертники, шансів вижити у нас не багато. І всю політику у нас затуляє, по суті, біологія. Вижити — ось головне. Тут уже не до бази. Отож якщо ви з'явилися з якою-небудь соціальною програмою, нічого у вас не вийде.
— У чому ж річ? — спитав Максим.
— Нас вважають виродками. Звідкіля це пішло, тепер і не згадаєш. Але зараз Вогненосним Творцям вигідно нас цькувати: це відволікає народ од внутрішніх проблем, від корупції фінансистів, які гребуть гроші на військових замовленнях та на будівництві башт.
— Це вже щось, — сказав Максим. — Отже, в основі всього усе ж таки гроші. Отже, Творці служать грошам. Кого вони ще прикривають?
— Творці нікому не служать. Вони самі — гроші. Вони — все. І вони, між іншим, ніщо, бо вони анонімні і повсякчас жеруть один одного... Йому б з Вепром погомоніти, — сказав Лікар широкоплечому. — Вони б знайшли спільну мову.
— Гаразд, про Творців я поговорю з Вепром. А зараз...
— З Вепром ви вже не поговорите, — сказав Мемо зі злістю. — Вепра розстріляли.
— Це однорукий, — пояснила Орді. — До речі, ви ж мусите знати...
— Я знаю, — сказав Максим. — Але його не розстріляли. Його заслали на виховання.
— Не може бути, — сказав широкоплечий. — Вепра? Заслали?
— Так, — сказав Максим. — Гела Кетшефа присудили до смертної кари, Вепра — до заслання, а ще одного, який не назвав свого імені, забрав до себе цивільний. Очевидно, у контррозвідку.
І знову всі замовкли. Лікар відсьорбнув з кухля. Широкоплечий сидів, зіпершись головою на руки. Лісник тужливо покректував і жалісно дивився на Орді. Орді, зціпивши зуби, дивилася в стіл. Це було горе, і Максим шкодував, що заговорив на цю тему. Це було справжнє горе, і тільки Мемо у кутку не стільки тужив, скільки боявся... "Таким не можна доручати кулемет, — мимохіть подумав Максим. — Він нас тут усіх перестріляє".
— Ну гаразд, — сказав широкоплечий. — У вас є ще запитання?
— У мене багато запитань, — повагом сказав Максим. — Але я боюсь, що усі вони тою чи іншою мірою нетактовні.
— Що ж, давайте нетактовні...
— Добре, останнє запитання. До чого тут башти ПБЗ? Чому вони вам заважають?
Усі неприємно розсміялися.
— Ото вже дурень, — сказав Лісник. — А туди ж — базу йому подавай...
— Це не ПБЗ, — сказав Лікар. — Це наше прокляття. Вони винайшли випромінювання, за допомогою якого створили поняття про виродка. Більшість людей — от і ви, наприклад, — не помічають цього випромінювання, буцімто його й немає. А нещасна меншість через якісь особливості свого організму відчуває при опроміненні пекельні болі. Деякі з нас — таких одиниці — можуть терпіти цей біль, інші не витримують, кричать, треті непритомніють, а четверті взагалі божеволіють і вмирають... Так от, башти — це випромінювачі. Вони вмикаються двічі на добу по всій країні, і нас виловлюють, поки ми валяємося безпорадні від болю. Плюс ще установки локальної дії на патрульних авто... плюс самохідні випромінювачі... плюс нерегулярні променеві удари по ночах... Нам ніде сховатися, екранів не існує, ми божеволіємо, стріляємося, робимо дурниці у відчаї, вимираємо...
Лікар замовк, вхопив кухоль і одним духом вихилив його. Потім він заповзявся розпалювати свою люльку, лице у нього посіпувалося.
— Та-ак, жили — не журились, — тужливо сказав Лісник.