Ствол направлено просто в небо. Сошка, приціл і весь механізм з'єднувалися із стволом майже біля самого дула. Незрозуміло тільки, як заряджається міномет. Казенної частини не було. Мабуть, міна закладається через дуло.
Решта невеличкими групками з'юрмилася біля двох інших мінометів. Талое стояв біля англійців і знову широко всміхався.. Вони розглядали менший міномет; його механізм здавався складнішим. Стоун підійшов до них.
— А де ж опорні плити? — спитав він.
Тоді всі почали оглядатися й шукати.
— Подивись там,— сказав Берк, показавши на хатину ловців губок.
— Дивився,— сказав Стоун.
— Ну, без плит не буде діла,— сказав Берк.
— Спитайте його, де плити,— сказав Стоун Нісові.
— Не розумію.
— Дивіться сюди,— сказав Стоун, показуючи на два великі міномети, стволи яких вільно хиталися на сошках.— Отут, унизу, ще має бути плита. Отаке, ніби тарілка, в яку впирається ствол. Ходіть-но сюди.
Він підвів Ніса до малого міномета. У нього нижній кінець ствола стояв у сталевій тарілці, що лежала на землі. Це була підставка для ствола. Тарілка мала ручку, як у чайного підноса, і правила за опору всьому мінометові. А без плити нічим було підтримувати ствол і приймати на себе всю силу віддачі під час пострілу.
Хаджі Міхалі стояв біля них, бо це був показ його зброї і йому подобались оці важкі Minenwerfer ‘.
— До отих двох мають бути такі самі плити, як оця,— сказав йому Ніс.
Хаджі Міхалі похитав головою.
— Я цього не знав,— сказав він.
— Хто знімав їх з літака?
— Я, з двома братами Коста. Але я не знав про плити.
— Він каже, що не бачив їх,— сказав Стоунові Ніс.
— Скажи йому, що без плит із них не можна стріляти,— сказав Стоун.
Ніс переклав це Хаджі Міхалі. 1
<— Тоді вони, мабуть, ще там, у літаку,— сказав Хаджі Міхалі.— Якщо тільки їх не знайшли й не забрали пастухи. Попроси австралос, хай він піде зі мною до літака по плити. Мабуть, вони там. Я не знав, що мають бути ще й плити.
— Сьогодні вже пізно,— сказав Ніс.
— Зовсім не пізно,— сказав Хаджі Міхалі.
— А де цей аероплано?
— Там, де починаються вапняки, відразу за другим рядом горбів.
Коли Ніс переклав, Стоун сказав:
— Гаразд. Ходімо по них зараз. Візьміть чим присвітити. Та ще подумайте, як їх перевезти.
Ясна річ, Берк теж пішов з ними, хоч поставився до всього цього із своїм звичним цинізмом.
— Скажіть англійцям, що їх нагодують, як завжди,— сказав Хаджі Міхалі.— їжу принесуть сюди, в хатину. Нехай чекають нас тут. Скажи їм, що ми почнемо, коли міномети буде доведено до ладу. Човни стоять напоготові. Талосе! — гукнув Хаджі Міхалі.
— Слухаю.
— Віднесеш англійцям їсти.
— А де взяти?
— У братової жінки, яка живе в мене.
— Зрозуміло,— сказав Талое.
Потім Хаджі Міхалі пішов дрібною й легкою ходою біля Сарандакі. Ніс, Берк і Стоун ішли позаду. Ніс чув, як Хаджі Міхалі казав Сарандакі про якусь марсельну шхуну та про те, що треба налити в бурдюки води. Та ще сказати жінкам ловців губок, щоб наготували харчів. Вислухавши все це, Сарандакі пішов.
Ніс, Берк і Стоун ішли з Хаджі Міхалі повз давильні, де біля дверей жінки вели свої вечірні розмови або гляділи дітей. Далі, у все темнішому присмерку, вузькими стежками, переходячи попід поодинокими рядами оливок. Повз виноградники, абрикосові сади, траву — до хатини.
Тут, переговоривши з господарями, Хаджі Міхалі взяв двох віслюків без сідел. Він наполіг, щоб Берк і Стоун сіли на них. Дав їм по паличці й пояснив, як бити віслюкові по морді зліва чи справа, коли треба завернути в той або той бік. Він пояснював їм
по-грецьки, а Ніс дивився на все це з прихованим задоволенням. Потім той дістав іще двох віслюків і чорну палицю із смердючою ганчіркою на кінці. Це він взяв у одній з'крайніх хат у долині.
Отак верхи на неосідланих віслюках вони їхали дрібного риссю вгору по схилу. Минули балку, обійшли дюни та вапнякові скелі, аж доки виїхали на оточене деревами плато. По ньому вони їхали, доки Хаджі Мі-халі не спинив свого віслюка. Він зліз, видерся на одну скелю, потім на другу й нарешті сказав Нісові:
І— Це тут. Веди їх сюди.
Було ще досить видно. Як ото англійський присмерк. Розбитий "Юнкерс-52" чітко вирізнявся на землі. Він ішов на бриючому над пасмом низьких гір і врізався в оцю, вищу. Сила удару була страшна. Його розтрощило на друзки, шматки розлетілися по всьому скелястому схилу. Але тінь цілого літака зосталася. Фюзеляж зберіг свої обриси, зіжмаканий, як клаптик срібного паперу. Крила повідлітали й поламалися. Скрізь стирчали з землі шматки металу чудернацької форми.
Ніс підійшов до привиду фюзеляжу. Ще за милю він почув нестерпний трупний сморід. Тут цей сморід був страшніший за все.
— Тьху, хай йому чорт,— сказав Стоун.— Кінчаймо швидше з цією справою. Ну й сморід.
— Воно тут гниє вже не один місяць,— сказав Берк.
Хаджі Міхалі вибирав, звідки краще підійти до фюзеляжу. Він запалив ганчірку на кінці палиці, щоб було видніше. Вітер роздував чорно-жовте полум'я.
— Здається, тут ніхто нічого не чіпав,— сказав Хаджі Міхалі.
Ніс пішов за ним. І раптом перед ними з'явилися тіні залізноголових, що летіли в цьому літаку. Один лежав горілиць, ніби хтось його кинув навзнак й жахливо побив. Він лежав так близько, що видно було страшну роботу часу. М'ясо згнило й повідпадало від кісток. Клапті одягу в провалах на тілі.
— Я брав міномети всередині аеропланос.
Хаджі Міхалі наче вибачався перед ними за те, що доводиться терпіти цей нестерпний сморід.
Попереду, окремо від кістяка фюзеляжу, лежали три розбиті двигуни. Видно, від удару фюзеляж відскочив назад. При світлі смолоскипа Хаджі Міхалі Ніс заглянув у роззявлену пащу фюзеляжу.
Серед уламків лежали понівечені трупи залізного-лових. Лежали, розкидані у неприродних позах по підлозі. Вони поналипали шматками до розвернутих стінок фюзеляжу. Це були привиди людей. Гнила матерія. Тлін.
Хаджі Міхалі нишпорив у кутку фюзеляжу. Там валялися шматки брезенту, і всілякий металевий брухт,— бляшанки, патронні обойми,— і трупи заліз-ноголових. Хистке полум'я смолоскипа вихоплювало з темряви тільки окремі частини цієї картини.
— Отут лежали два великі міномети,— сказав Хаджі Міхалі.
Через страшний сморід вони намагалися не дихати й не мали ніякої охоти розмовляти.
— Вони були тут,— переклав Ніс Стоунові.
Усі четверо похапцем заходилися розкидати уламки й сміття, що захаращували підлогу в розбитому хвості.
Плит ніде не було.
— Присвітіть тут, попереду,— швидко прошепотів Стоун, намагаючись не вдихати повітря.
Ніс переклав Хаджі Міхалі, й вони стали пробиратися через уламки, нагинаючись, щоб не вдаритися головою об стелю й обминаючи розкидані трупи. Попереду — купа скла, труб і дротів. Перед нею лежав ящик від кулеметних патронів. Невибухлі патрони розсипалися на підлозі фюзеляжу й кругом по скелях.
Стоун відкинув ящик ногою. Поряд лежав пошматований труп залізноголового без руки, замість голови каску наповнював ніби кисіль, а з-під трупа стирчав шматок алюмінієвої прокладки.
Берк підняв з підлоги шматок якоїсь труби. При мерехтливому світлі смолоскипа він намагався відсунути нею труп. Але труба проткнула гниле м'ясо, й Берк мимоволі сахнувся, неначе труп ожив.
Він знову взяв трубу. Трохи відсунув нею залізноголового, далі відтяг алюмінієвий лист. Під ним лежали обидві плити, зв'язані разом широким брезентовим ременем з ручкою. Плити стояли ребром, продавивши тонку підлогу.
— Ось вони,— сказав Берк. Усі вже підійшли до нього.
Стоун витяг їх за ручки й кинувся геть з фюзеляжу. Після смолоскипа майже нічого не було видно. Він перечіпався через уламки, але біг не зупиняючись. Інші поспішали за ним.
Ніхто не мовив і слова, доки вони зійшли до підніжжя гори, де стояли прив'язані віслюки. Стоун скинув ремінь із плит. Він кинув їх долі й заходився терти об землю, щоб пропав сморід. А потім став витирати руки.
Вони й досі мовчали. Вчотирьох незграбно поклали плити на віслюків. Потім рушили вниз, намагаючись не дихати носом, поки ще чути було в повітрі сморід.
Але вони не могли позбутися його зовсім. Ним просякла їхня одежа, шкіра. Нудотна суміш бензину, гліколю, землі та гнилого м'яса.
Стійкий був цей сморід — єдиний матеріальний слід, що його людина залишає по собі після смерті.
А Хаджі Міхалі квапив їх, щоб можна було негайно вирушати на Гавдос.
Розділ двадцять перший
Хаджі Міхалі був проти того, щоб вони лягали спати. Він хотів цього таки вечора все обговорити й почати рано-вранці або навіть зразу ввечері. Віслюків він уже повернув господарям.
— Це так швидко не вийде,— сказав Ніс.
— Чому? — спитав Хаджі Міхалі.
Та Ніс тільки похитав головою.
Австралос були вже не ті, якими він їх зустрів уперше. Щоки позападали, на обличчі позалягали зморшки. Навіть у круглого Енгеса Берка. Вони загартувалися, але були виснажені вкрай. Перед такою справою їм треба було дати поспати. Ось чому Ніс заперечливо похитав головою.
Тож цієї ночі всі вони спали.
Спали покотом просто на підлозі хатини. В одному кутку купою лежала зброя. Ящики з боєприпасами стояли в другому.
Перше ніж заснути, вони ще довго говорили між собою. Говорили про греків, але стримано, бо поруч лежав Ніс. Незрозуміло, казали вони, чому ці греки так заметушилися. Мовляв, скільки ми знаємо греків, то вони завжди такі: не зробимо сьогодні — зробимо завтра. А оцей, як там його, котрий тут верховодить, завжди кудись поспішає. Досить тільки послухати, як він говорить. Мабуть, ой як ненавидить цього Метакса-са. Усі його ненавидять. Либонь, цей Метаксас був страшний мерзотник. З ким тут не заведи мову, тільки й чуєш: того він розстріляв, того посадив у табір.
— Таж то була нацистська банда,— сказав старий.
— А звідки ти знаєш? — спитав Енгес Берк.
— Коли я був ще у Кандії,— сказав старий,— там влаштували парад в честь перемоги, на якому грецька поліція марширувала разом з італійцями. Вони тільки цього й чекали. Словом, банда, та й усе.
— А ти що робив? — спитали його.
— Розгулював у грецькій нічній сорочці,— відповів він.
— Цікаво, що сталося з усіма тутешніми греками? — сказав лейтенант.— На Кріті було чимало визначних людей.
— Спокійнісінько сидять собі в Каїрі, будьте певні,— сказав шотландець.
— А як же метаксисти? — спитав старий.
— А що метаксисти? — спитав Берк.
— Хіба вони не нацисти? Усі вони за німців.
— Не лізь у політику,— сказав Берк.
— Ет, про мене,— сказав старий, цього разу ніби виправдовуючись.— Але ж греки цього не стерплять.
— —Ну то й що?
— О боже! На чиєму ж ми боці? За кого ми воюємо?
— А тобі що? — дражнився Берк.
— Облиш, Енгесе,— примирливо мовив Стоун.
— Що облишити?
— Та дражнити його.
— А я його не дражню,— сказав Берк, прикидаючись скривдженим.
— Справді, виходить якось по-дурному,— сказав шотландець.