Був дощовий ранок, місто здавалося таким смутним, коли ми їхали повз різниці й казарми. Мені не довелося й розпитувати: Альфред сам розповів про все, якнайдокладніше змалював, в якому саме куточку саду Іза впала непритомна: поблизу оранжереї, біля пальмового гаю; розповів, як її перенесли до аптеки, як потім нелегко було занести важке тіло на другий поверх, до спальні, як пустили їй кров, зробили пункцію… їй стався крововилив у мозок; цілу ніч вона була непритомна, знаками кликала мене, дуже довго кликала, а потім задрімала, саме тоді, як прийшов священик соборувати її.
– Але вона перед тим причащалася…
Альфред хотів покинути мене на ґанку, вже задрапованому чорним крепом, і поїхати далі під тим приводом, що він може не встигнути переодягнутися на похорон. Але хоч-не-хоч довелося йому допомогти мені вийти з машини і піднятися надвірними сходами. Я не впізнав нашого передпокою. Стіни затягнені чорним, гора квітів посередині, і довкола палає сила-силенна свічок. Я примружився. Все було чуже, химерне, як уві сні. Нерухомо стояли дві черниці, певне, виряджені похоронною конторою разом з усім гамузом. Від цієї маси крепу, квітів і вогнів йшли на другий поверх до буденного життя звичайнісінькі сходи з потертим килимком.
Ними спустився Юбер – дуже коректний, вдягнений у фрак. Він подав мені руку і щось мовив. Голос його долинав звідкись іздалеку. Я хотів відповісти, але тільки нечутно поворушив губами. Юбер нахилився до мене, обличчя його стало величезне, і раптом я провалився в чорну яму. Потім мені сказали, що я зомлів хвилин на три, не більше. Опритомнів я в невеличкій кімнатці, що була за приймальню, коли я ще адвокатував. У носі мені щипало від нюхальної солі. Я почув Женев'євин голос:
– Він приходить до пам'яті…
Я розплющив очі, побачив схилені наді мною обличчя. Обличчя здавалися мені зовсім не такі, як звичайно, запалені, червоні, деякі зеленаво-бліді. Гладуха Жаніна виглядала материною ровесницею. Сльози особливо змінили Юберове лице, – воно стало негарне, але водночас і зворушливе, як у дитинстві, коли Іза брала сина на коліна і примовляла: "Хлопчик у мене такий маленький, а горе в нього велике!" Лише у красеня Філі, вдягненого у фрак, в якому він тинявся по всіх шинках Парижа й Берліна, обличчя було знуджене і байдуже. Такий він, певне, бував, коли вирушав на якусь вечірку або вертався додому, п'яний і розхристаний, бо він ще не встиг зав'язати краватку. Позад нього юрмилися жінки під жалобними вуалями, – я погано розпізнав хто, мабуть, Олімпія з дочками. В сутінках біліли чиїсь маніжки.
Женев'єва піднесла мені до вуст склянку, я відпив кілька ковтків. Потім я сказав їй, що мені краще. Дочка спитала мене, – голос її бринів тихо й ніжно, – чи не хочу я лягти. Я сказав перше, що спало мені на думку:
– Мені хочеться провести її до могили, бо я ж не зміг попрощатися з нею.
Мов той актор, що добирає правильного тону, я повторив:
– Бо я не зміг попрощатися з нею…
І раптом ці банальні слова, сказані лише для годиться, тільки тому, що пасували до моєї ролі на похоронній церемонії, з навальною силою збудили в мені те саме почуття, що й мали збудити. Лише тут я збагнув, що досі не усвідомлював: більше я ніколи не побачу своєї дружини; не буде між нами ніякої вирішальної розмови, вона не прочитає цього зошита. Повік усе залишиться так, як після нашої останньої розмови в Калезі. Тепер уже нічого не перебудувати, не зажити по-новому; Іза померла, так і не дізнавшись, що я був не тільки мучителем і катом, як здавалося, а що в мені жила й інша людина. Навіть коли б я приїхав в останню хвилину, навіть коли б ми не перемовилися жодним словом, вона побачила б сльози, що котяться у мене на щоках, як оце тепер, і відійшла б, бачивши моє горе, мою розпуку.
А нині тільки діти мої, німі з подиву, позирали на мене. Певне, вони за все життя ні разу не бачили, щоб я плакав. Злісне й грізне старече обличчя, обличчя Медузи[19], чий погляд ніхто не міг витримати, раптом змінилося, стало людським.
Я почув, як хтось сказав (здається, Жаніна):
– Ох, якби ви не їздили… нащо ви їздили?
Так, навіщо я поїхав? Але хіба я не встиг би вернутися? Встиг би, якби мені послали телеграму не до запитання, а на вулицю Бреа… Юбер необачно додав:
– Поїхали, не лишивши адреси… ми ж не могли вгадати…
І – тоді ще невиразна – думка раптом вихопилася з уст. Узявшись обіруч за крісло, я звівся на ноги й кинув Юберові в обличчя:
– Брешеш!
Він замурмотів:
– Тату, ти з глузду з'їхав?
Я повторив:
– Авжеж, ви брехуни! Ви знали мою адресу. Поглянь мені в очі й посмій сказати, що ви не знали моєї адреси!
Юбер мляво заперечив:
– Звідки нам було знати?
– А ти ні з ким не зустрічався, хто був зі мною в близькому контакті? Посмій тільки заперечувати! Посмій!
Усі, скам'янівши, дивилися на мене. Юбер труснув головою, як дитина, застукана на брехні.
– А втім, недорого ви йому заплатили за зраду. Не дуже ви щедрі, діти мої. Дванадцять тисяч ренти хлопцеві за те, що він вернув вам таке багатство! Просто дурно прислужився.
Я зареготав, потім закашлявся. Діти мої не могли здобутися бодай на слово. Філі процідив крізь зуби:
– Брудна історія…
Я повів далі, тільки стишив голос, помітивши благальний Юберів жест:
– Через вас я не попрощався з нею. Вам був відомий кожен мій крок, але ви ховалися від мене. Бо коли б ви телеграфували на вулицю Бреа, я б здогадався, що мене зраджено. Ніщо в світі не змусило б вас зважитися на таке, навіть благання вмирущої матері. Звичайно, ви сумували душею, але йшли нахрапом…
Я висипав їм усе, висипав і інші, гіркіші істини. Юбер заблагав:
– Нехай замовкне, Женев'єво! Скажи, хай замовкне! Люди ж почують, – лепетав він затинаючись.
Женев'єва обняла мене за плечі і знову посадила в крісло.
– Не треба, тату… Не треба зараз… Побалакаємо потім, коли будемо бадьоріші. Благаю тебе іменем матері… Вона ж іще тут, лежить у домовині…
Юбер, пополотнілий, приклав палець до вуст: зайшов розпорядник церемонії зі списком тих осіб, що мають іти за катафалком. Я підвівся і ступив кілька кроків. Я захотів іти сам і, заточуючись, рушив до порога; діти й онуки розступилися переді мною. Я насилу добрався до кімнати, де лежала померла, і вклякнув з молитвою.
Тут наспіли Женев'єва і Юбер, підхопили мене попід руки й повели. Я не пручався. Дуже важко було підніматися нагору сходами. Одна з черниць погодилася побути біля мого ліжка, поки йде похорон. Уже відходячи, Юбер, ніби між нами нічого й не сталося, спитав, чи добре він зробив, що вніс до списку похоронного почту старшину колегії адвокатів. Я одвернувся до вікна, мокрого від дощу, і не відповів.
Уже чувся тупіт ніг. Мабуть, усе місто прийде віддати останню шану. З ким ми тільки не зв'язані з боку Фондодежів! А з мого? Суд, банки, діловий світ… Я спізнав блаженство людини, виправданої перед судом, чию безневинність визнано. Я звинувачував своїх дітей у брехні, вони не зважувалися заперечувати своєї вини. Поки дім увесь гудів, ніби відбувався якийсь чудний бал без музики, я змушував себе думати лише про їхній злочин: це через них я не попрощався з Ізою… Але хоч як я підострожував свою задавнену ненависть, від цього їй, ніби в загнаного коня, не прибувало сили. Чи то з якогось фізичного розслаблення, чи то з утіхи, що останнє слово зосталося за мною, не знаю чого, але я полагіднів.
До мене вже не долітало святе поспів'я, затихло, даленіючи, голосіння, і нарешті по всій нашій великій кам'яниці запанувала така сама глибока тиша, як у Калезі. Всі її мешканці пішли проводжати Ізу. Вона потягла за своїм катафалком усіх слуг. У домі зосталися тільки я та черниця; сидячи коло мого узголів'я, вона перебирала чотки й дочитувала молитви, початі при домовині небіжчиці.
У тиші я знову відчував скорботу вічної розлуки, непоправної втрати. Знов у мене защеміло в грудях, бо тепер уже запізно, ми нічого з Ізою одне одному не скажемо. Я сидів на ліжку, підпертий подушками, щоб легше дихалося, і оглядав кімнату, обставлену меблями стилю Людовіка Тринадцятого, що ми з Ізою вибрали в Бардьє в день наших заручин, – усі ці речі довго стояли в її кімнаті, поки не перейшла до неї в спадщину материна обстанова. На цьому ліжку, на цьому самому ліжку мовчки ми таїли образу одне на одного…
До мене зайшли тільки Юбер і Женев'єва, решта залишилися в коридорі. Я зрозумів, що їм дуже незвично бачити моє обличчя, залите слізьми. Вони постояли біля мого узголів'я, брат і сестра: він виглядав химерно – у вечірньому фраку опівдні, а вона – як вежа, задрапована чорним крепом, тільки носовичок білів, а з-під відкинутої вуалі виглядало кругле й червоне від сліз обличчя. Горе зірвало з усіх нас звичну личину, і ми не впізнавали одне одного.
Вони спитали, як я почуваю себе, Женев'єва сказала:
– Майже всі проводили аж до кладовища: її дуже любили.
Я почав розпитувати, що було перед тим, як Ізу вразила апоплексія.
– Вона все нарікала, що нездужає… може, в неї було передчуття, бо напередодні поїздки в Бордо вона цілий день провела в своїй кімнаті, все щось перебирала, спалила купу листів у каміні… Ми навіть думали, що в димарі сажа загорілася…
Я урвав її. Meнi майнула думка… Як це я раніше не здогадався?
– Як ти гадаєш, Женев'єво, мій від'їзд міг тут щось важити?
Вона вдоволено відповіла, що, звичайно, це було для мами дуже прикро.
– Але ви їй нічого не сказали… ви не повідомляли її про те, що вам пощастило довідатися…
Вона запитально глянула на брата: чи можна показати, що вона зрозуміла, про що йдеться? Я, певне, скорчив дику гримасу, вони обоє перелякалися, і, поки Женев'єва допомагала мені сісти зручніше, Юбер квапливо мовив, що мама занедужала тижнів через два після мого від'їзду, отож вони поклали собі нічого їй не казати про наші сумні чвари. Чи ж правду він сказав? Він додав деренчливим голосом:
– Якби ми піддалися спокусі й розповіли їй про це, то перші були б винні…
Він одвернувся, і я побачив, що плечі в нього тремтять. Хтось прочинив двері і спитав, чи скоро нарешті сядуть до столу. Я почув голос Філі:
– А що ж тут такого? Я не винен… У мене просто живіт запався з голоду.
Женев'єва крізь сльози спитала, що мені подати їсти. Юбер пообіцяв прийти після сніданку: ми все з'ясуємо, раз і назавжди, якщо мені стане сили вислухати його.