З берега стежили за дівчатами матері, сидячи під гарячим сонцем у плетених кріслах-гойдалках у тих самих сукнях, капелюхах із перами та під тими самими парасольками, з якими ходили до церкви, і пильнуючи, щоб чоловіки із сусіднього пляжу не звабили їхніх чад десь під водою.
Отож крізь підзорну трубу не можна було побачити ні більше, ні чогось збудливішого, ніж, скажімо, на вулиці, проте щонеділі біля маяка збирався гурт клієнтів, які купували собі право зазирнути в "телескоп" задля простої втіхи скуштувати заборонених яблук із чужого саду.
Флорентіно Аріса був одним з них, радше з нудьги, ніж шукаючи собі втіхи і, власне, зовсім не через цю додаткову розвагу став він добрим приятелем маякового доглядача. Справжньою причиною було те, що після того, як Ферміна Даса йому відмовила і він, прагнучи знайти їй заміну, захворів на лихоманку випадкових кохань, у жодному іншому місці не прожив він таких щасливих годин, ніде не знайшов більшої розради в своєму горі, як тут, на маяку. Це був його улюблений притулок. Він так любив тут бувати, що протягом років намагався переконати матір, а згодом і дядька Лева Дванадцятого, щоб допомогли йому купити маяк. Бо маяки Карібського моря належали тоді приватним особам, і їх власники брали плату за право увійти в порт, залежно від розміру суден. Флорентіно Аріса вважав, що це єдиний шляхетний спосіб поєднати поезію з комерцією, але і мати, й дядько думали інакше, а коли в нього з'явилися власні кошти, маяки вже перейшли у власність держави.
Жодна з цих ілюзій, проте, не була марною. Легенда про затонулий галеон, а згодом новизна маяка допомогли йому легше перенести відсутність Ферміни Даси, і, коли він найменше цього сподівався, надійшла звістка, що вона повертається. Справді, після тривалого перебування в Ріоачі Лоренсо Даса вирішив повернутись. Погода на морі в ті дні стояла не найкраща, шаленіли грудневі пасати, і зухвала шхуна, єдина, що наважилась вийти в море, з огляду на супротивний вітер, мала аж надто багато шансів удосвіта причалити в тому самому порту, звідки вийшла. Так воно й сталося. Ферміна Даса пережила жахливу ніч; вона корчилася в агонії і блювала жовчю, прив'язана до койки в каюті, більше схожій на вбиральню пивниці,— не так гнітючою тіснотою, як смородом і задухою. Хитавиця була дуже сильна, і не раз їй здавалося, що ремені койки ось-ось порвуться, з палуби долинали крики жаху, що раптово уривались, так наче судно ішло на дно, а схоже на тигрячий рик хропіння батька на сусідній койці тільки посилювало її страх. Уперше за майже три роки вона за всю ніч жодного разу не згадала про Флорентіно Арісу, зате він, навпаки, лежав, не стуляючи очей, у гамаку, підвішеному в кімнаті за материною крамницею, лежав і рахував одну по одній нескінченні хвилини, що лишалися до її прибуття. Удосвіта вітер зненацька стих, море заспокоїлося, і Ферміна Даса збагнула, що заснула, незважаючи на муки морської хвороби, бо її розбудив брязкіт якірних ланцюгів. Тоді вона відстебнула ремені й визирнула в ілюмінатор, плекаючи марну надію, що побачить у натовпі на пристані Флорентіно Арісу, але натомість побачила склади митниці, пальми, призолочені першими променями вранішнього сонця, і мол із гнилих дощок. То була гавань Ріоачі, звідки вони вийшли в море учора ввечері.
Решту дня вона провела мовби в галюцинації, бачачи себе в тому самому домі, де була вчора, приймаючи тих самих гостей, які вже її проводжали, говорячи ті самі слова, і приголомшена відчуттям, що живе уривок життя, вже нею прожитий. Повторення було таке точне, що Ферміна Даса тремтіла на саму думку, ану ж так само повториться і подорож на шхуні, про яку не могла згадувати без жаху. Проте єдиною іншою можливістю повернутись додому був двотижневий переїзд на мулах по карнизах урвищ, і ще за небезпечніших обставин, ніж їхня перша подорож, бо нова громадянська війна, яка вибухнула в андському штаті Каука, вже поширилась і на провінції Карібського узбережжя. Отож о восьмій вечора Ферміну Дасу ще раз провела до порту та сама процесія галасливих родичів з тими самими слізьми прощання і з тими самими, принесеними в останню годину клунками з харчами, що не могли вміститися в каютах. У ту мить, коли шхуна знялася з якоря, родичі-чоловіки дали в повітря прощальний залп, і Лоренсо Даса, стоячи на палубі, відповів їм п'ятьма пострілами зі свого револьвера. Тривога Ферміни Даси швидко розвіялась, бо вітер усю ніч був сприятливий, а море пахтіло ароматом квітів, отож вона добре поспала, не прив'язуючись до койки. Їй наснилося, ніби вона знову побачила Флорентіно Арісу і ніби він скинув обличчя, яке вона завжди у нього бачила, бо насправді то була маска, але його справжнє обличчя нічим не різнилося від тієї маски. Вона підвелась дуже рано, заінтригована загадкою свого сну. Батько уже пив просту каву з бренді в капітанському буфеті, око в нього косувало від випитого спиртного, але вона не помітила жодної ознаки, що він сумнівається в щасливому завершенні їхнього рейсу.
Вони уже входили в гавань. Шхуна тихо прослизала в лабіринті вітрильників, заякорених у бухточці громадського ринку, сморід від якого було чути за кілька ліг у морі, й світанок увесь просяк густою мжичкою, яка незабаром перейшла в зливу. Стоячи на балконі телеграфної контори, Флорентіно Аріса впізнав шхуну, коли вона з обвислими від дощу вітрилами перетинала затоку Лас-Анімас, щоб стати на якір навпроти базарного причалу. Вчора він чекав її прибуття аж до одинадцятої години, коли з випадкової телеграми довідався про затримку шхуни через супротивний вітер, і сьогодні став чекати знову, починаючи з четвертої ранку. Він не відривав погляду від шлюпок, які перевозили небагатьох пасажирів, що вирішили вийти на берег, незважаючи на штормову негоду. Більшість мусили виходити ще у воді зі шлюпки, яка сідала на мілину, і добиратися до причалу, брьохаючи по багнюці.
О восьмій годині, після тривалого й марного очікування, коли перестане дощ, чорний вантажник, стоячи по пояс у воді, прийняв на руки Ферміну Дасу з борту шхуни і переніс її на берег, але вона так намокла, що Флорентіно Аріса не впізнав її.
Вона сама не усвідомлювала, наскільки подорослішала за свою подорож, і збагнула це тільки тоді, коли увійшла в порожній дім і негайно взялася за героїчну справу зробити його знову придатним для життя з допомогою Гали Пласіди, чорної служниці, яка повернулася з нетрищ, де жили колишні невільники, як тільки довідалася про приїзд господарів. Ферміна Даса вже не була єдиною донькою, якій батько догоджав і яку водночас тиранив, вона стала господинею і володаркою імперії пилюки та павутиння, що її можна було врятувати лише силою незламної любові Вона не розгубилася, бо відчувала в собі таку снагу щасливого натхнення, що, здавалося, була здатна зрушити земну кулю. Того самого вечора, як вони повернулися і пили шоколад, сидячи за кухонним столом, батько передав їй право на управління домом і зробив це з формальною урочистістю священного ритуалу.
— Передаю тобі ключі від твого життя, — сказав він їй.
Вона, у свої вже повні сімнадцять років, прийняла це право твердою рукою, знаючи, що кожен крок в умовах завойованої волі наближав її до кохання. Назавтра, після ночі, сповненої поганих сновидінь, вона вперше з моменту повернення відчула тривогу, коли підійшла до вікна й знову побачила сумну мжичку над парком, статую обезголовленого героя і мармурову лавку, на якій мав звичай сидіти з книжкою поезій на колінах Флорентіно Аріса. Вона вже думала про нього не як про забороненого нареченого, а як про певного мужа, якому вона належить цілком і повністю. Тільки тепер Ферміна Даса відчула, як гнітив її змарнований час, відколи вона звідси поїхала, як нелегко було лишатися їй живою, як потрібне було їй почуття любові, щоб кохати свого судженого, як велить Бог. Вона здивувалася, що його немає в парку, адже досі він стільки разів приходив сюди, не звертаючи найменшої уваги на дощ, і чому це вона не дістала від нього звістки жодними засобами навіть передчуття нічого їй не підказувало, і зненацька її вжахнула думка, що він помер. Але тут-таки Ферміна Даса відкинула це сумне припущення, бо згадала, що в шаленстві телеграм, якими вона обмінювалась останніми днями перед її близьким поверненням, вони забули домовитись, як спілкуватимуться, коли вона приїде. А тим часом Флорентіно Аріса був певен, що вона не приїхала, аж поки телеграфіст з Ріоачі підтвердив, що в п'ятницю вона сіла в ту саму шхуну, яка не прибула напередодні в порт призначення через супротивний вітер. Діставши це повідомлення, Флорентіно Аріса всю суботу й неділю чатував, чи не з'явиться в їхньому домі якийсь знак життя, але тільки в понеділок увечері побачив за шибками вікон рухливе світло, яке незабаром по дев'ятій згасло у спальні з балконом. Тієї ночі він не спав, страждаючи від хвороби, яка мучила його колись у перші ночі кохання. Трансіто Аріса підвелася з першими півнями, стривожена тим, що опівночі син вийшов на подвір'я й відтоді не повертався, й вона ніде не знайшла його в домі. Він пішов блукати по хвилерізах, наставляв обличчя проти вітру і читав уголос вірші про кохання, плакав від щастя — і так до самого світанку. О восьмій він сидів під арками кафе "Парафіяльне", весь насторожений у чеканні, міркуючи про те, як передати Ферміні Дасі своє привітання з приїздом, коли раптом відчув у всьому тілі струс, від якого в нього мало нутрощі не обірвалися.
Це була вона. Ферміна Даса якраз переходила через Соборну площу у супроводі Гали Пласідії, яка несла кошики для покупок, і вперше він побачив її не в шкільній формі. Вона вигналася вгору, відтоді як поїхала, стала витонченіша й напруженіша, вираз уже дорослої людини надав завершеності її красі. Коса в неї знову почала відростати, але не спадала по спині, як раніш, а була перекинута через ліве плече, і ця проста переміна звільнила її від останніх рис дитинності. Флорентіно Аріса сидів приголомшений і не міг зворухнутись, аж поки дівчина з його мрій перейшла через площу, весь час дивлячись просто перед собою. Але та сама неподоланна сила, яка паралізувала бідолашного закоханого, змусила його ж таки кинутися слідом за нею, коли вона завернула за ріг собору і пірнула в гамірний натовп базарного лабіринту.
Він ішов за нею, не потрапляючи їй на очі й відкриваючи для себе безліч нового: легкість рухів, грацію ходи, передчасну зрілість цієї найдорожчої для нього істоти, яку він оце вперше побачив у всій невимушеності її поведінки.