Повірте моїм словам. Не думайте більше про мене — я більше не існую для вас; хай усе буде так, ніби ви ніколи мене й не бачили.
— Араміс теж має вчинити так само, пані? — понуро спитав Д'Артаньян.
— Ось уже вдруге чи втретє ви називаєте це ім'я, добродію, хоч я вам і сказала, шо не знаю його.
— Вам незнайома людина, у віконницю якої ви стукали? Авжеж, пані! Ви вважаєте мене надто легковірним!
— Признайтеся — ви всю цю історію вигадали і створили цей персонаж тільки для того, щоб примусити мене говорити.
— Я нічого не вигадував, пані, я нікого не створював, я говорив щиру правду.
— І ви кажете, що один з ваших друзів мешкає в тому будинку?
— Я це кажу і повторюю втретє: в тому будинку мешкає мій друг, і звуть його Араміс.
— Усе це з'ясується з часом, — прошепотіла молода жінка. — А поки що, добродію, мовчіть.
— Якби ви могли читати в моєму серці, відкритому перед вами, — сказав Д'Артаньян, — ви побачили б там стільки цікавості, що пожаліли б мене, і стільки кохання, що відразу задовольнили б мою цікавість. Не треба боятися тих, хто вас кохає.
— Ви надто швидко заговорили про кохання, пане! — мовила молода жінка, похитавши головою.
— Це тому, що кохання прийшло до мене швидко й уперше і що мені не минуло ще й двадцяти років.
Молода жінка крадькома глянула на нього.
132 — Послухайте, я вже напав на слід, — вів Д'Артаньян далі. — Три місяці тому я мало не бився на дуелі з Арамісом через таку саму хусточку, яку ви показали жінці, що була в нього; через хусточку з таким самим гербом — я цього певен.
— Пане, ви мене дуже стомлюєте своїми запитаннями, присягаюся вам, — зауважила молода жінка.
— Але ж ви, пані, ви — така обережна, подумайте, що було б, якби під час арешту у вас знайшли цю хусточку. Хіба це не скомпрометувало б вас?
— Чому б то? Хіба ініціали не мої: "К. Б." — "Констанція Бонасьє"?
— Або Камілла де Буа-Трасі.
— Замовкніть, пане, ще раз благаю, замовкніть! І коли небезпека, що чигає на мене, не зупиняє вас, то подумайте про небезпеку, на яку можете наразитися ви!
— Я?
— Авжеж, ви. Якщо довідаються, що ви знаєте мене, на вас чекає в'язниця, а то й смерть.
— В такому разі я взагалі не залишу вас.
— Добродію, — сказала молода жінка, благально складаючи руки, — добродію, в ім'я неба, в ім'я честі військового, в ім'я ввічливості дворянина залиште мене; послухайте: вже б'є північ, а на мене чекають саме о цій порі.
— Пані, — сказав юнак, уклоняючись, — я не можу відмовити вам, раз ви так мене просите; заспокойтесь, я залишаю вас.
— Але ж ви не підете за мною, не стежитимете за мною?
— Я зараз же піду додому.
— Я знала, що ви чесний юнак! — вигукнула пані Бонасьє, простягаючи йому руку, а другою взявшись за молоток біля невеличких дверей у кам'яній стіні.
Д'Артаньян схопив простягнену руку й палко поцілував її.
— Краще б я ніколи вас не бачив! — вигукнув він з тією грубою наївністю, яка часто подобається жінкам більше, ніж удавана ввічливість, бо вона відкриває глибину думок і доводить, що почуття перемагають розум.
— Ба ні, — лагідно відповіла пані Бонасьє і стиснула руку Д'Артаньяна, який усе ще не відпускав її руки, — ба ні, я не скажу так, як ви: те, що втрачено сьогодні, можна знайти в майбутньому. Хто-зна, якщо я буду коли-небудь вільна, чи не задовольню я вашу цікавість? — Може, ви пообіцяєте те ж саме й моєму коханню? — радісно вигукнув Д'Артаньян.
— О, тут я не хочу себе зв'язувати. Це буде залежати від почуттів, на які ви заслужите.
— Отже, зараз, пані…
— Зараз, пане, я відчуваю до вас тільки почуття вдячності.
— Ви надто чарівні, — сумно сказав Д'Артаньян, — і зловживаєте моїм коханням.
— Ні, я користуюся вашим благородством — тільки й того. Але будьте певні, є люди, які вміють пам'ятати все.
— О, ви робите мене найщасливішим зі смертних. Не забувайте цього вечора, не забувайте про свою обіцянку!
— Не сумнівайтеся: коли буде треба, я згадаю про все. А тепер залиште мене, йдіть, в ім'я неба! На мене чекали рівно опівночі; я вже запізнююсь.
— На п'ять хвилин.
— Так, але за певних обставин п'ять хвилин можуть дорівнювати п'яти століттям.
— Коли люблять.
— Гаразд! А хто вам сказав, що я прийшла не до закоханого?
— На вас чекає не жінка? — вигукнув Д'Артаньян. — Чоловік?
— Ну от, ми знову починаємо сперечатися, — мовила пані Бонасьє з ледь помітною усмішкою, в якій можна було відчути нетерплячість.
— Ні, ні, я залишаю вас, я йду; я вірю вам, я хочу, щоб ви поставили мені в заслугу мою відданість, навіть коли ця відданість і межує з безумством. До побачення, пані, до побачення!
І, ніби не в силі відірватись од руки, яку тримав, Д'Артаньян рвучко обернувся й кинувся бігти, а пані Бонасьє постукала в двері так само, як і в віконницю, тричі — неквапом і через рівні проміжки часу.
Добігши до рогу, Д'Артаньян озирнувся: двері відчинилися й зачинились; гарненька галантерейниця зникла за ними.
Д'Артаньян рушив далі — він дав слово не стежити за пані Бонасьє, і навіть якби його життя залежало тепер від того, куди саме вона піде або хто проводжатиме її, юнак однаково повернувся б додому, бо пообіцяв, що зробить саме так.
За п'ять хвилин він був уже на вулиці Могильників.
— Бідолашний Атос! — промовляв він сам до себе. — Він не зрозуміє, що все це означає. Він засне, чекаючи на мене, або ж піде додому й довідається, що його навідувала жінка.
Жінка в Атоса! Зрештою, — міркував далі Д'Артаньян, — в Араміса ж була жінка. Все це надто дивно, і мені страх як хотілося б знати, чим усе це скінчиться…
— Кепсько, пане, кепсько, — відповів голос, в якому юнак упізнав голос Планше; бо, розмовляючи сам із собою, як це роблять дуже заклопотані люди, Д'Артаньян увійшов до під'їзду свого будинку, в глибині якого були сходи, що вели в його кімнату.
— Чому кепсько? Що ти хочеш сказати цим, дурню? — спитав Д'Артаньян. — Що сталося?
— Безліч прикростей.
— Яких?
— Перш за все, арештували Атоса.
— Арештували! Атоса! Арештували! За що?
— Його застали у вас; вирішили, що це ви.
— Хто його арештував?
— Сторожа, яку привели ті самі люди в чорному, що їх ви прогнали.
— Чому ж він не назвав свого імені? Чому не сказав, що зовсім непричетний до цієї справи?
— Він не хотів цього робити, пане; навпаки, він підійшов до мене й мовив: "Зараз треба бути на волі саме твоєму панові, а не мені, бо йому відомо все, а мені нічого. Вони гадають, що арештували Д'Артаньяна, а він тим часом скористається з нагоди й діятиме; через три дні я скажу, хто я такий, і їм доведеться мене звільнити".
— Молодець, Атос! Благородне серце, — прошепотів Д'Артаньян. — Впізнаю тебе в цьому вчинкові!.. То що зробили поліцейські?
— Четверо повели пана Атоса невідомо куди — до Бастилії чи до Фор-Левека[88]; двоє залишилися з людьми в чорному, які все перевернули й забрали всі папери. Нарешті, ще двоє чатували біля дверей; потім, коли все скінчилося, вони пішли, залишивши будинок порожнім, а двері незамкненими.
— А Портос і Араміс?
— Я їх не застав; вони ще не приходили.
— Але вони можуть з'явитися з хвилини на хвилину! Сподіваюсь, ти переказав, що я на них чекаю?
— Звичайно, добродію.
— Ну, то лишайся тут; якщо вони прийдуть, розкажи їм усе, і хай вони зачекають на мене в шинку "Соснова Шишка". Тут для них буде небезпечно — за будинком можуть стежити. А я біжу до пана де Тревіля, розповім йому все і прийду до них у шинок.
— Слухаю, пане, — сказав Планше.
— Ти не боїшся тут залишатись? — запитав Д'Артаньян, повертаючись назад, щоб підбадьорити слугу.
— Будьте певні, добродію, — відповів Планше, — ви ще не знаєте мене; я вмію бути хоробрим, коли схочу, головне — це захотіти. До того ж, я пікардієць.
— Отож, вирішено, — мовив Д'Артаньян, — ти радше даси себе вбити, ніж залишиш свій пост.
— Так, добродію, бо немає на світі нічого, чого б я не зробив, щоб довести вам свою відданість.
"Гаразд, — подумав Д'Артаньян. — Здається, метод, шо його я вжив до цього лобуряки, справді підходящий; треба буде принагідно користуватися ним час від часу".
І з усією швидкістю, на яку були здатні його стомлені за день ноги, Д'Артаньян подався на вулицю Старого Голубника.
Пана де Тревіля не було вдома. Його рота відбувала варту в Дуврі; він був там разом зі своїми мушкетерами.
Пана де Тревіля треба було побачити обов'язково; слід було повідомити його про те, що сталося. Д'Артаньян вирішив спробувати пройти в Дувр. За перепустку йому мала правити форма гвардійця роти пана Дезессара.
Він спустився вниз по вулиці Птіз-Опостен, вийшов на набережну й попрямував до Нового мосту. Він хотів було переплисти річку на поромі, але, підійшовши до берега й сунувши руку в кишеню, переконався, що йому нічим буде заплатити.
Простуючи вулицею Генего, Д'Артаньян раптом побачив, як з вулиці Дофіна хутко вийшло двійко перехожих, і зупинився, вражений.
Це були чоловік і жінка.
Жінка статурою нагадувала пані Бонасьє, чоловік дуже скидався на Араміса.
Крім того, жінка була закутана в довгий чорний плащ, обрис якого Д'Артаньян добре запам'ятав біля віконниці на вулиці Вожирар та біля дверей на вулиці Лягарп.
Більш того — чоловік був вбраний у мушкетерську форму.
Каптур на голові жінки був опущений, чоловік тримав перед обличчям хусточку; така подвійна завбачливість свідчила про те, що обоє були зацікавлені, аби їх не впізнали.
Вони зійшли на міст; Д'Артаньян теж мав іти мостом, оскільки поспішав до Лувру; отже, юнак рушив за ними.
Не ступив Д'Артаньян і двадцяти кроків, як остаточно переконався, що перед ним — пані Бонасьє та Араміс.
В його серці знову спалахнули ревнощі.
Він був двічі обдурений — і другом, і жінкою, яку вже палко любив. Пані Бонасьє присягалась йому всіма святими, що не знає Араміса, і от за чверть години він бачить її під руку саме з Арамісом.
Д'Артаньянові й на думку не спало, що він знайомий з гарненькою галантерейницею лише якихось три години, що вона нічим йому не зобов'язана, хіба що подякою за порятунок од людей у чорному, які хотіли забрати її з собою, і що вона нічого йому не обіцяла. Юнак почувався ображеним, обдуреним, осміяним; він почервонів як жар і вирішив усе з'ясувати.
Чоловік і жінка помітили, що їх хтось переслідує, і наддали ходи. Д'Артаньян обігнав і перестрів їх тої миті, коли вони вже підійшли до мосту, перед яким стояла яскраво освітлена ліхтарем статуя Самаритянки[89].
Д'Артаньян заступив їм дорогу, і вони зупинилися.
— Що вам потрібно, добродію? — спитав, відступивши на крок, мушкетер, з іноземного акценту якого Д'Артаньян збагнув, що принаймні в одній частині своїх припущень він помилився.
— Це не Араміс! — вигукнув він.
— Ні, добродію, не Араміс, і, судячи з ваших слів, я бачу, що ви маєте мене за іншого, а тому дарую вам.
— Ви мені даруєте? — спитав Д'Артаньян.
— Так, — відповів незнайомець. — І коли у вас немає до мене справи, дозвольте нам пройти.
— Ви маєте рацію, добродію, — сказав Д'Артаньян, — у мене немає справи до вас, але у мене є справа до пані.
— До пані!? Але ви її не знаєте, — заперечив незнайомець.
— Ні, добродію, я її знаю.
— О! — вигукнула з докором пані Бонасьє.