Ви не уявляєте собі, як я потребую того, щоб хтось любив мене хоч трошки. Я, по суті, зовсім самотній, В моєму житті немає нічого приємного, ніяких радощів. Тільки робота і морока з людьми, які для мене ніщо.
Герствуд говорив це все, переконаний, що його доля і справді жалюгідна. Він умів, захопившись, дивитись на себе ніби збоку — і бачити те, що йому хотілося бачити в собі й навколо себе. Він говорив, і голос йому тремтів від хвилювання, знаходячи відгук в душі його супутниці.
— Ніколи б не повірила, що ви нещасливі! — промовила вона, звертаючи ло нього свої великі очі, сповнені щирого співчуття. — Ви так добре знаєте життя!
— У тім-то й річ, — сумно відповів він, — що я надто добре знаю життя!
Для Керрі дуже багато важило, що шановна людина з таким поважним становищем каже їй такі речі. Її вражало, як дивно грається нею доля. Як могло статися, що за такий короткий час уся рутина провінційного життя відійшла бід неї, спала, як непотрібний одяг з плечей, і її оточувало велике місто з усіма своїми таємницями? І ось найбільша з таємниць — чоловік, діловий і грошовитий, благає її зглянутись на нього! Подумати тільки: він живе у достатках, він сильний, займає високе становище, розкішно вбирається, а проте він благає її, Керрі! Думки її плуталися, вона не знала, що думати, вона просто відкинула геть усі турботи і ніжилася в теплому струмені його почуття, як змерзла людина біля вогнища. Пристрасть Герствуда розпалювалася чимраз дужче, і в цьому жарі сумніви його супутпиіц танули, як віск.
— Ви гадаєте, — сказав він, — що я щасливий, що молі нема на що нарікати? Та коли б вам доводилось щодня зустрічатися з людьми, які вами нітрохи не цікавляться, коли б вам доводилось день у день бувати там, де напуе байдужість і показна пишнота, коли б серед усіх, кого ви знаєте, не було жодної душі, в якої ви могли б, шукати співчуття, з ким могли б поговорити по щирості,— мабуть, і ви б не почували себе щасливою…
На ці слова озвалася струна в її серці: це ж наче про її становище він говорив. Вона добре знала, що це означає — зустрічатись з байдужими людьми, самотньо блукати серед натовпу, який анітрохи тобою не цікавиться. Вона ж це все пережила. Хіба ж вона не самотня й тепер? У кого їй шукати співчуття? Ні в кого із знайомих їй людей! Вона залишена напризволяще, на поталу своїм роздумам і сумнівам.
— Я був би задоволений життям, — вів далі Герствуд, — якби я знав, що ви любите мене, що я можу завжди прийти до вас, що ви мені друг. А так я просто блукаю то тут, то там, не маючи ніякої втіхи, не знаючи, як згаяти час. Поки не було вас, я нічого не робив, віддавшись на волю випадку. Та відколи ви з'явилися… ах, я тільки про вас і думаю!
І стара, як світ, ілюзія швидко заполонила Керрі: ось людина, якій вона необхідна. Вона щиро жаліла цього сумного, самотнього чоловіка. Подумати тільки: людина з таким становищем, і все йому осоружне тільки тому, що йому бракує її, і він звертається до неї з таким благанням, а вона теж така самотня і беззахисна! Як це сумно!
— Я зовсім не поганий чоловік, — додав він, ніби виправдуючись і вважаючи за потрібне дати їй пояснення. — Ви, мабуть, такої думки про мене, що я зовсім непутящий і розпусний? Я й справді бував досить легковажний, але міг би швидко позбутися цих звичок. Щоб стримувати мене, потрібні ви, якщо моє життя взагалі чогось варте.
Керрі кинула на нього погляд, сповнений ніжності, яку порок завжди збуджує в доброчесності, що сподівається вивести його на праведний шлях. Невже це можливо: такий чоловік — і потребує морального порятунку? Які ж у нього вади, що їх вона може виправити? Це мусять бути якісь дрібниці — все в ньому таке прекрасне. Мабуть, дрібненькі грішки, а до них треба ставитись з великою поблажливістю.
Він виставив себе таким самотнім, що Керрі була глибоко зворушена.
"Невже це справді так?" — думала вона,
Він обняв її рукою за стан, і вона не наважилась відсунутись. Вільною рукою він стиснув її пальці. Свіжий весняний вітерець пронісся понад шляхом, женучи потемніле торішнє листя. Кінь, не почуваючи віжок, біг лінивою риссю.
— Скажіть же мені,— промовив вій ледве чутно, — ви любите мене?
Керрі опустила очі.
— Признайтеся, кохана, — просив він зворушеним голосом, — ви ж любите мене, правда?
Вона не відповідала, та він відчув, що перемога за ним.
— Ну, скажіть же, — прошепотів він, притягаючи її так близько до себе, що їхні уста майже зустрілися. Він палко потиснув її руку і пустив тільки для того, щоб доторкнутись до її щоки.
— Любите? — спитав він ще раз і притиснув уста до її уст.
Її уста відповіли йому.
— Тепер ви моя, правда? — промовив він радісно, і його гарні очі загорілися.
На цей раз, замість відповіді, її голівка поволі схилилась на його плече.
РОЗДІЛ XIV
Хто має очі, хай бачить. Один вплив зникає
Того вечора, опинившись у себе вдома, Керрі тілом і душею переживала велике піднесення. Радісно схвильована своїм коханням до Герствуда і його взаємністю, вона мріяла про їхнє майбутнє побачення в неділю увечері. Вони зовсім не дбали про обережність, але умовилися зустрітись у місті, власне кажучи, саме з цієї причини.
З вікна своєї квартири на верхньому поверсі місіс Гейл бачила, як Керрі поверталася додому.
"Еге, — подумала вона, — їздить кататися з іншим мужчиною, коли чоловіка нема в місті! Чоловікові слід би краще її пильнувати".
Між іншим, не тільки місіс Гейл прийшла до такого висновку. У покоївки, яка впускала Герствуда, теж склався свій погляд на цю справу. Вона не полюбляла Керрі, вважаючи її холодною і неприємною. Зате їй дуже подобався веселий і простосердний Друе, що іноді мило жартував з нею, та й взагалі виявляв до неї увагу, якою користувалися в нього всі представниці її статі. Герствуд був стриманіший, почувалось, що він розбірливіший, і тому він не справив такого приємного враження на цю зашнуровану в тугий
корсет дівчину. Вона дивувалася, чого це він приходить так часто, чого це місіс Друе пішла з ним гуляти, коли містера Друе немає вдома. Усіма своїми міркуваннями з цього приводу вона поділилася на кухні з куховаркою. По дому пішов поговір, який нищечком переказувався з уст в уста.
Піддавшися Герствудові і освідчившись йому в коханні, Керрі тепер уже не турбувалася про свої взаємини з ним. Вона на якийсь час зовсім забула Друе, захоплена думками про благородство і красу свого коханого і про його палку пристрасть до неї. Першого вечора вона тільки перебирала в пам'яті всі подробиці їхнього побачення. Ніколи ще в своєму житті вона не переживала такого глибокого захоплення, і це почуття освітило нові риси її вдачі. Ініціативність, що досі дрімала, раптом прокинулася в ній. Вона почала практичніше дивитись на своє становище, і їй уже ввижався в майбутньому порятунок. Герствуд, здавалося їй, виведе її на чесний шлях. Треба віддати належне її почуттям: особливо відрадним в останніх подіях вона вважала те, що вони врятують її від безчестя. Вона ще не знала, що далі почує від Герствуда, але його кохання до неї здавалося їй прекрасним, і вона вірила, що така пристрасть має виявитися в кращих, великодушніших вчинках.
Що ж до Герствуда, то він поки не думав ні про що, крім насолоди, не пов'язаної з будь-якою відповідальністю. Він і в голові собі не покладав, що в його житті можуть виникнути якісь ускладнення. Його становище було тверде, сімейне життя хоч і не задовольняло його, проте не завдавало турбот, а його особиста свобода була необмежена. Кохання Керрі не принесе йому нічого, крім насолоди. Він розкошуватиме з цією новою втіхою, що ніби подарувала йому доля понад звичну міру радощів і втіх. Він зазнає з нею блаженства, його ж власні справи лишатимуться без змін.
У неділю ввечері Керрі обідала з ним у ресторані на Іст-Адамс-стріт, потім вони сіли в екіпаж, і він повіз її до популярної в ті часи вечірньої кав'ярні на авеню Коттедж-Гров, поблизу 39-ї вулиці. Освідчуючись їй, Герствуд помітив, що Керрі приймає його кохання як дуже високе почуття. Вона тримала його на певній відстані, дозволяючи лише такі ознаки ніжних почуттів, які личили хіба зовсім недосвідченому коханцеві. Він зрозумів, що не так легко буде оволодіти нею, як він сподівався, і вирішив не дуже наполягати.
Він весь час удавав, що вважає її заміжньою жінкою, і тепер цю гру треба було провадити далі. Хвилина перемоги ще не настала, доводилось вичікувати — хтозна-скільки.
В екіпажі, коли вони поверталися на Огден-сквер, він спитав:
— Коли ж я знов побачу вас?
— Не знаю, — відповіла вона і сама замислилась над цим.
— Може, зустрінемося в "Ярмарку" у вівторок? — запропонував він.
Вона заперечливо хитнула головою:
— Не так скоро.
— Знаєте що, — сказав він тоді,— я напишу вам до запитання на поштамт Західної сторони. А ви зайдете туди за листом у вівторок, гаразд?
Керрі згодилась.
Він спинив екіпаж, за один будинок не доїжджаючи до її квартири.
— На добраніч, — прошепотів він, і екіпаж поїхав далі.
Спокійне розгортання подій було, на жаль, порушене поверненням Друе. Другого дня, сидячи у своєму чепурненькому кабінетику, Герствуд побачив комівояжера, що входив у бар.
— Здрастуйте, Чарлі! — вигукнув він привітно. — Уже повернулись?
— Як бачите, — відповів Друе з усмішкою, наближаючись і зазираючи в двері кабінету.
Герствуд підвівся.
— Ну що ж, — промовив він, обводячи постать комівояжера поглядом, — як завжди, свіжий, мов огірочок!
І вони заговорили про спільних знайомих і про події, що сталися за цей час.
— Ви вже були вдома? — спитав під кінець Герствуд.
— Ні, зараз іду, — відповів Друе.
— Я не забув про ваше дівча, — сказав Герствуд, — і провідав її якось. Я подумав, що вам не хотілося б, щоб вона весь час була сама.
— Маєте рацію, — погодився Друе. — Ну, як вона там?
— Усе гаразд, — відповів Герствуд. — Тільки дуже нудьгує без вас. Ви б пішли та потішили її своїм приїздом.
— А я це й збираюся зробити, — весело заявив Друе.
— Я б хотів, щоб ви обоє пішли зі мною в середу до театру, — сказав Герствуд на прощання.
— Дякую, друже мій, — відповів молодий комівояжер, — я спитаю Керрі, і потім дам вам знати.
І вони приязно потиснули один одному руки.
"Що за чудова людина!" ~— подумав Друе, завертаючи за ріг і простуючи до Медісон-стріт.
"Друе непоганий хлопець, — подумав Герствуд, входячи до свого кабінету, — але він не до пари Керрі".
Згадка про неї одразу ж привела його в чудовий настрій, і він віддався думкам про те, як він одурить комівояжера.
Прийшовши додому, Друе, як завжди, схопив Керрі в обійми, але вона, примушуючи себе відповісти на його поцілунок, переборювала внутрішній трепет.
— Ти знаєш, дуже вдала поїздка! — сказав вій їй.
— Справді? Ну, а як у тебе вийшло в Ла-Кроссі, з тим чоловіком, про якого ти розповідав?
— О, чудово! Продав йому цілу партію товару.