Чути було тільки, як місіс Меллінс упівголоса сказала своєму сусідові:
– Вони дуже хороші люди, ці ченці. Дуже побожні.
Родзинки, мигдаль та інжир, яблука та помаранчі, шоколадки й інші солодощі передавалися круг столу, а тітка Джулія запрошувала всіх гостей випити чи то портвейну, чи то хересу. Містер Бартелл Д'Арсі спочатку не хотів ні того, ні другого, але один із сусідів підштовхнув його ліктем і прошепотів йому щось на вухо, після чого містер Д'Арсі дозволив наповнити свою склянку. Поступово, в міру того, як наповнювались останні склянки, розмова завмерла. Настала тиша; її порушувало тільки булькання вина й совгання крісел. Міс Моркан, усі троє, вп'яли очі в скатертину. Хтось кашлянув раз або два, а тоді кілька джентльменів злегка постукали по столі, даючи сигнал до тиші. Запала мовчанка, й Ґабріель, відсунувши назад своє крісло, підвівся з-за столу.
Знову хтось постукав по столі, вже голосніше, на знак заохочення, а тоді все стихло. Ґабріель уперся тремтячими пальцями в скатертину і нервово посміхнувся присутнім. Зустрівшись очима з двома рядами повернутих до нього облич, він перевів погляд угору, на канделябр. На роялі грали вальс, і Ґабріель чув шерхотання суконь об двері вітальні. Надворі, на засніженій набережній, мабуть, стоять люди, задивляючись на освітлені вікна й дослухаючись до звуків вальсу. Там, надворі, повітря чисте. Ген оддалік розкинувся парк, а в ньому віття дерев згинається під вагою снігу. На монументі Веллінґтона лежить блискуча снігова шапка; сніг вихориться в повітрі й летить на захід, над побілілою просторінню П'ятнадцяти Акрів.
Він почав:
– Пані й панове
– Цього вечора, як то було й у минулі роки, на мою долю випало вельми приємне завдання, хоча боюся, для цього завдання моїх скромних ораторських умінь може виявитись замало.
– Ні, ні, аж ніяк, – сказав містер Бравн.
– Хай там як, я попрошу вас не судити мене строго й віддати мені кілька хвилин вашої уваги, і я спробую вилити вам ті почуття, що сповнюють моє серце в цю врочисту мить.
– Пані й панове. Уже не вперше ми збираємось усі разом під цим гостинним дахом, за цим гостинним столом. Уже не вперше всі ми користаємо з гостинности трьох милих дам – чи, краще сказати, падаємо жертвою їх гостинности.
Він рукою накреслив у повітрі коло і зробив павзу. Гості посміхались або підсміювалися з тітки Джулії, тітки Кейт і Мері-Джейн, що були аж червоні від задоволення. Ґабріель повів далі вже рішучіше:
– З кожним роком я дедалі більше пересвідчуюся, що в нашому краї нема традиції шляхетнішої, традиції, що варта була б більшого пошанування й оберігання, аніж традиція ірландської гостинности. Коли йдеться про гостинність, ні один сучасний народ (а я, повірте, чимало бував за кордоном) не дорівняється до нас, ірландців. Дехто скаже, що це більше вада, ніж чеснота, й аж ніяк не предмет гордощів. Нехай і так, але про мене це шляхетна вада, і вона, я певен, іще довго буде процвітати серед нас. Ув одному я не маю сумнівів. Доки під цим дахом живуть і здрастують передше згадані люб'язні леді – а я від усього серця бажаю, щоб вони лишалися з нами ще багато й багато років – доти традиція справжньої, душевної та ґречної ірландської гостинности, передана нам од наших прабатьків, щоб і ми передали її своїм нащадкам, жива серед нас.
Похвальний шумок пробіг довкола столу. Ґабріелеві сяйнула думка, що міс Іворс тут немає, що вона пішла геть, і то в досить непоштивий спосіб, тож він упевнено продовжив:
– Пані й панове.
– Нове покоління зростає серед нас, покоління, надхнене новими ідеалами та принципами. Воно трактує ці свої ідеали поважно, з великим запалом, і його запал, нехай і направлений часом у хибне річище, я певен, здебільшого щирий. Та ми живемо у скептичну і, якщо можна так сказати, зболену роздумами епоху. І я часом боюся, що цьому новому, освіченому, а може й через лад освіченому поколінню забракне якостей, властивих нашим предкам: людяности, гостинности, милого гумору. Мушу визнати, що сьогодні, коли я слухав імена всіх отих давніх співаків, мені здалося, що теперішня епоха супроти величної давнини якась дрібна, щоб не сказати мізерна. А давні дні можна з повним правом назвати величними, і хоч вони й проминули без вороття, все ж є надія, що на дружніх зібраннях, як-от сьогоднішнє, ми говоритимемо про них з гордістю й любов'ю, плекатимемо в наших серцях пам'ять про тих велетнів, що вже пішли з життя, але що слава їхня ніколи не вмре й не потьмяніє.
– От-от! – голосно сказав містере Бравн.
– А проте, – провадив далі Ґабріель, прибравши трохи м'якшої інтонації, – на зібраннях, таких як сьогоднішнє, в голову завжди спливають сумні думки: думки про минуле, про молоді літа, про переміни, про людей, яких немає з нами цього вечора і яких нам так невистачає. Наша життєва тропа всіяна безліччю таких-от сумних спогадів, і якщо ми надто часто в них поринатимемо, нам забракне духу мужньо виконувати нашу працю серед живих. А всі ми маємо повсякденні обов'язки, всі ми почуваємо теплу прив'язаність до наших близьких, і життя має право – законне право – вимагати від нас великої присвяти й ревного труду.
– Отож я не буду більше говорити про минуле. Я не хочу зіпсувати цей вечір похмурим моралізуванням. Ми зійшлися тут, щоб перевести подих після метушні й мотанини щоденного життя. Ми зібралися тут як товариші й колеги, в дусі братньої приязні і, до певної міри, в дусі правдивої camaraderie, ми пришли сюди як гості – як же мені їх назвати? – Трьох Грацій дублінського музичного світу.
Дотеп зустріли бурхливими оплесками та сміхом. Тітка Джулія марно питала своїх сусідок, то одну, то другу по черзі, що ж такого сказав Ґабріель.
– Він назвав нас Трьома Граціями, тьотю Джуліє, – сказала Мері-Джейн.
Тітка Джулія нічого так і не второпала, та все одно з усмішкою подивилася на Ґабріеля, що й далі правив у тому ж дусі:
– Пані й панове.
– Я не претендуватиму сьогодні на ту роль, що свого часу виконав був Паріс. Я не хочу між ними вибирати. Це було б невдячливе й непосильне для мене завдання. Бо ж коли я дивлюся на них: чи то на нашу головну господиню, що її добре, надто добре серце стало приказкою на вустах у всіх, хто її знає, чи то на її сестру, жінку нев'янучої краси, чий дивовижний спів був для нас сьогодні наче одкровення, чи то на молодшу з наших господинь, талановиту, жваву, працьовиту панну, найкращу племінницю в світі – коли я дивлюся на них, то зізнаюся, пані й панове, я не знаю, кому з них я віддав би яблуко.
Ґабріель скинув поглядом на своїх тіток і, побачивши широкий усміх на обличчі тітки Джулії та сльози, що навернулися на очі тітці Кейт, почав закруглятися. Він елегантно підніс келих із вином – а гості вижидально взялися за свої келихи – і промовив голосно:
– Тож піднесімо келихи за них трьох. Вип'ємо за їх здоров'я, довголіття, щастя й достаток, щоб вони й надалі залишали за собою те горде й заслужене місце, яке здобули собі в дублінських музичних колах, а так само й ту любов та повагу, що належиться їм у наших серцях.
Усі гості попідводилися з келихами в руках і, повернувшись до трьох леді, що сиділи на своїх кріслах, завели в один голос (містер Бравн заспівував):
Бо всі вони славні й милі,
Бо всі вони славні й милі,
Бо всі вони славні й милі,
Немає де правди сховати.
Тітка Кейт раз-у-раз витирала сльози носовичком, і навіть тітка Джулія виглядала розчуленою. Фредді Меллінс вибивав такт виделкою до пудингу, а гості повернулись одне до одного, ніби радячись на якійсь музикальній нараді, і заспівали з почуттям:
Ніхто не візьметься перечити,
Ніхто не візьметься перечити,
Хіба що посміє збрехати.
Тоді, знову повернувшись до господинь, потягли далі:
Бо всі вони славні й милі,
Бо всі вони славні й милі,
Бо всі вони славні й милі,
Немає де правди сховати.
Овація, що почалася після цього, вихлюпнулася за двері їдальні, де її підхопили інші гості, і тривала ще довго, раз-по-раз вибухаючи з новою силою, а тим часом Фредді Меллінс диригував виделкою, немовби церемоніймейстер.
..............................
Пронизливе нічне повітря увірвалося до вестибюлю, і тітка Кейт сказала:
– Зачиніть, хто-небудь, двері. Місіс Меллінс застудиться насмерть.
– Там Бравн, тьотю Кейт, – сказала Мері-Джейн.
– Де його тільки нема, – сказала тітка Кейт, понизивши голос.
Мері-Джейн розсміялася.
– Овва, – сказала вона. – Чого ти на нього сердишся? Та ж він такий галантний і уважний.
– Егеж. Де не посієш, там і вродиться, – сказала тітка Кейт таким самим тоном.
Вона й сама розсміялася, вже добродушно, а тоді додала швидко:
– Скажи йому, щоб заходив і зачинив за собою двері. Сподіваюся, він мене не почув.
Цієї миті на порозі з'явився містер Бравн, що реготав, аж заливався. Він був одягнений у довге зелене пальто з манжетами й коміром із штучного каракулю, а на голові мав овального хутряного кашкета. Показуючи на вкриту снігом набережну, що звідти долинав протяжний різкий свист, він сказав:
– Тедді скличе сюди кеби з усього Дубліна.
Ґабріель вийшов із комірчини за кабінетом, з трудом надягаючи пальто, і, роззирнувшись по вестибюлі, сказав:
– Ґрета ще не спустилася?
– Вона вбирається, – сказала тітка Кейт.
– А хто там грає?
– Ніхто не грає. Всі вже порозходились.
– Ні, ні, тьотю Кейт, – сказала Мері-Джейн. – Містер Бартелл Д'Арсі та міс О'Каллаґен ще не пішли.
– Так чи так, хтось бринькає на роялі, – сказав Ґабріель.
Мері-Джейн поглянула на Ґабріеля та містера Бравна і сказала, здригнувшись:
– Мені аж самій холодно робиться, коли бачу, як ви позакутувані. Вам не позаздриш: добиратися додому по такому морозищі.
– Мені в цю мить нічого так не хочеться, – сказав містер Бравн мужньо, – як ото пройтися засніженим полем або проїхатися добрими кіньми, щоб аж вітер у вухах.
– О, в нас колись був дуже гарний кінь та власна бричка, – сказала тітка Джулія з сумом.
– Так, незабутній Джонні, – сказала Мері-Джейн, сміючись.
Тітка Кейт і Ґабріель теж засміялися.
– А що такого особливого було в цьому Джонні? – запитав містер Бравн.
– Приснопам'ятний Патрік Моркан, тобто наш дід, —— пояснив Ґабріель, —— на схилку віку свого відомий більше як "старий джентльмен," промишляв виробництвом столярного клею.
– Не клею, Ґабріель, – сказала тітка Кейт, підсміюючись, – а крохмалю.
– Клею чи крохмалю, однаково.