Князь нікому не дозволяв у Лисих Горах їздити з дзвінком. Але Алпатич любив дзвінки та бубонці в далекій дорозі. Придворні Алпа-тича, земський, конторник, куховарка — чорна, біла, дві бабиг хлопчик-козачок, кучери та різні двораки проводили його.
Дочка вмощувала за спину й під нього ситцьові пухові, подушки. Своякиня-бабуся потай ткнула клуночок. Один з кучерів підсадив його під руку.
— Ну, ну, баб'яче збирання! Баби, баби! — пихкаючи, сказав скоромовкою Алпатич так само, як казав князь, і сів у бричку. Давши останні накази про роботу земському і в цьому вже не наслідуючи князя, Алпатич скинув з лисої голови капелюха й перехрестився тричі.
— Ви, коли що... ви верніться, Якове Алпатичу; ради Христа, нас пожалій,— прокричала до нього дружина, натякаючи на чутки про війну та про ворога.
— Баби, баби, баб'яче збирання! — промовив Алпатич сам до себе й поїхав, оглядаючи круг себе лани, де з пожовклим житом, де з густим, ще зеленим вівсом, де ще чорні, які тільки починали двоїти. Алпатич їхав, милуючись незвичайним урожаєм ярових цього року, приглядаючись до смужок житніх гін, на яких де-не-де починали зажинати, і хазяйновито міркував про поЬів та збирання і про те, чи не забуто якого князівського наказу.
Двічі погодувавши дорогою, надвечір 4 серпня Алпатич приїхав до міста.
По дорозі Алпатич зустрічав і випереджав обози та війська. Під'їжджаючи до Смоленська, він чув далекі постріли, але звуки не вразили його. Найдужче вразило його те, що, наближаючись до Смоленська, він бачив прекрасний лан вівса, *що його якісь солдати косили, видно, на корм і по ньому стояли табором; ця обставина вразила Алпатича, але він незабаром забув її, думаючи про свою справу.
Всі інтереси Алпатичевого життя вже понад тридцять рокіз були обмежені лише волею князя, і він ніколи не виходив з цього кола. Все, що не стосувалось виконання князевих наказів, не тільки не цікавило Алпатича, але й не існувало для нього.
Алпатич, приїхавши увечері 4 серпня до Смоленська, зупинився за Дніпром у Гаченському передмісті, па заїжджому дворі Ферапонтова, в якого він вже тридцять років мав звичку зупинятися. Ферапонтов дванадцять років тому, з легкої руки Алпатича, купив гай у князя, почав торгувати, і тепер мав) дім, заїжджий двір та борошенну крамницю в губернії. Ферапонтов був товстий, чорний, червоний сорокалітній чоловік, з товстими губами, з товстою гулею-носом, такими ж гулямч над чорними, насупленими бровами і з товстим пузом.
Ферапонтов, у жилеті, в ситцьовій сорочці, стояв біля крамниці, що виходила на вулицю. Побачивши Алпатича, він піді-йшоэ до нього.
— Ласкаво просимо, Якове Алпатичу. Люди з міста, а ти до міста,— сказав господар.
— Чого ж це, з міста? — сказав Алпатич.
— І я кажу — люди дурні. Все француза бояться.
— Бабські теревені, бабські теревені!—промовив Алпатич.
— Так оце і я міркую, Якове Алпатичу. Я кажу, наказ є, що не пустять його,— значить вірно. Та й дядьки по три карбованці від підводи просять — бога вони не бояться!
Яків Алпатич неуважно слухав. Він сказав дати самовар та сіна коням і, напившись чаю, ліг спати.
Цілу ніч повз заїжджий двір рухались вулицею війська. Другого дня Алпатич надів камзол, якого він надівав тільки в місті, і пішов у справах. Ранок був сонячний, і з восьмої години ранку було вже гаряче. Дорогий день для жнив, як думав Алпатич. За містом з раннього ранку лунали постріли.
З восьмої години до рушничних пострілів приєдналась гарматна стрілянина. На вулицях було багато людей, що кудись поспішали, багато солдатів, але так само, як і завжди, їздили візники, купці стояли біля крамниць і в церквах правилася служба. Алпатич пішов до крамниць, до присутствених місць, на пошту та до губернатора. В присутствених місцях, у крамницях, на пошті всі розмовляли про військо, про ворога, який уже напав на місто; всі питали одне одного, що робити, і всі намагались заспокоювати одне одного.
Біля губернаторового будинку Алпатич застав багато людей, козаків і дорожній екіпаж, що належав губернаторові. На ґанку Яків Алпатич зустрів двох панів дворян, з яких одного він знав. Знайомий йому дворянин, колишній справник, говорив із запалом:
— Це ж не жарти жартувати,— казав він.— Добре хто сам один. Хай один — бідняк, зате одинак, а то ж тринадцять чоловік сім'ї, та все майно... Довели, що пропадати всім; що ж це за начальство після цього?.. Ех, перевішав би розбійників...
— Та ну-бо, годі,— казав другий.
— А мені що до того, хай чує! Що ж, ми не собаки,— відповів колишній справник і, оглянувшись, побачив Алпатича.
— А, Яків Алпатич, ти чого?
— З наказу його сіятельства, до пана губернатора,— відповів Алпатич, гордо підводячи голову й закладаючи руку за пазуху, що він робив завжди, коли згадував князя...— Зволили наказати довідатися про стан справ,— сказав він.
— От і довідуйся,— прокричав поміщик,— довели, що ні підвід, нічого!.. Он вона, чуєш? — сказав він, показуючи в той бік, звідки чутно було постріли.
— Довели, що погибати всім... розбійники! — знову промовив він і зійшов з ґанку.
Алпатич похитав головою і пішов на сходи. У приймальні були купці, жінки, чиновники, які мовчки переглядалися між собою. Двері кабінету відчинились, усі встали з місць і поступилися вперед. З дверей вибіг чиновник, поговорив щось із купцем, покликав за собою товстого чиновника з хрестом на шиї і зник знову в двері, як видно уникаючи усіх звернених до нього поглядів і запитань. Алпатич просунувся вперед і, коли чиновник вийшов знову, звернувся до нього, заклавши руку за застебнутий сюртук і подаючи йому два листи.
— Панові барону Ашу від генерала аншефа князя Волконського,— виголосив він так урочисто і значливо, що чиновник повернувся до нього і взяв його листа. Через кілька хвилин губернатор прийняв Алпатича і поспіхом сказав йому:
— Скажи князеві і княжні, що мені нічого не відомо було: я робив за вищими наказами — ось...
Він дав папір Алпатичу.
— А втім, тому що князь недужий, моя порада їм їхати в Москву. Я сам зараз їду. Скажи...— але губернатор не доказав; у двері вбіг запилений і спітнілий офіцер і почав щось говорити по-французькому. На обличчі в губернатора з'явився вираз жаху.
— Іди,— сказав він, кивнувши головою Алпатичу, і став про щось питати офіцера. Жадібні, злякані, безпорадні погляди звернулись на Алпатича, коли він вийшов з губернаторового кабінету. Мимохіть прислухаючись тепер до близьких і дедалі дужчих пострілів, Алпатич поспішив на заїжджий двір. Папір, якого дав губернатор Алпатичу, був такий:
"Запевняю вас, що місту Смоленську не загрожує ще ні найменша небезпека, і неймовірно, щоб оний під її загрозою був. Я з одного, а князь Багратіон з другого боку йдемо на з'єднання перед Смоленськом, яке станеться 22 числа, і обидві армії сукупними силами оборонятимуть співвітчизників своїх довіреної вам губернії, поки зусилля їх відженуть від них ворогів вітчизни або поки не винищиться в хоробрих їх рядах до останнього воїна. Ви бачите з цього, що ви маєте цілковите право заспокоїти жителів Смоленська, бо той, кого захищають два таких хоробрих війська, той може бути впевненим у перемозі їх". (Наказ Барклая де-Толлі смоленському цивільному губернаторові, барону Ашу, 1812 року.)
Народ стурбовано снував по вулицях.
Накладені з верхом вози з домашнім посудом, стільцями, шафками раз у раз виїжджали з воріт будинків і їхали вулицями. На подвір'ї, сусідньому з подвір'ям Ферапонтова, стояли повозки і, —прощаючись, голосили та приказували жінки. Дворовий собака, гавкаючи, крутився перед запряженими кіньми. ,
Алпатич більш квапливим кроком, ніж він ходив звичайно, ввійшов на подвір'я і просто пішов у піддашшя до своїх коней та брички. Кучер спав; він розбудив його, велів запрягати і ввійшов до сіней. У хазяйській світлиці чутно було дитячий плач, надривні ридання жінки і гнівний, хрипкий крик Ферапонтова. Куховарка, як злякана курка, стрепенулася в сінях, тільки-но ввійшов Алпатич. ,
— До смерті забив — хазяйку забив!.. Так бив, так волочив!..
— За що? — спитав Алпатич.
— їхати просилася. Діло жіноче! Вивези ти, каже, мене, не погуби ти мене з малими дітьми; народ, каже, весь виїхав, чого ж, каже, ми ось? Як зачав бити. Так бив, так волочив!
Алпатич мовби схвально кивнув головою на ці слова і, не бажаючи більш нічого знати, підійшов до протилежних — хазяйських дверей світлиці, в якій залишались його покупки.
— Лиходій ти, губитель,— прокричала в цей час худа, бліда жінка з дитиною на руках і з зірваною з голови хустиною, видираючись з дверей і збігаючи по сходах на подвір'я. Ферапонтов вийшов за нею і, побачивши Алпатича, поправив жилет, волосся, позіхнув і ввійшов до світлиці за Алпатичем.
— Що, .вже їхати хочеш? — опитав він.
Не відповідаючи на запитання, не оглядаючись на господаря й перебираючи свої покупки, Алпатич спитав, скільки з нього за постій.
— Порахуємо! Що, в губернатора був? — спитав Ферапонтов.— Яке рішення вийшло?
Алпатич відповів, що губернатор нічого певного не сказав йому:
— З нашим ділом хіба вивезешся? — сказав Ферапонтов.— Дай до Дорогобужа по сім карбованців за підводу. І я кажу: бога не бояться! — сказав він.
— Селиванову, тому пощастило у четвер, продав муку в армію по дев'ять карбованців за мішок. Що, чай питимеш? — додав він. Поки запрягали коней, Алпатич з Ферапонтовим напились чаю і розговорилися про ціну збіжжя, про врожай та сприятливу погоду для збирання.
— Однак затихати почала,— сказав Ферапонтов, випивши три чашки чаю і підводячись,— либонь наша взяла. Сказано, не пустять. Виходить, сила... А нещодавно, розказували, Матвій Іванович Платов їх у річку Марину загнав, тисяч вісімнадцять, чи що, за один день потопив.
Алпатич зібрав свої покупки, дав їх кучерові, що ввійшов, розрахувався з господарем. У воротях, виїжджаючи, прозвучала звуком коліс, копитів та бубонців халабудка.
Було вже геть-геть по полудні; половина вулиці була в тіні% друга була яскраво осяяна сонцем. Алпатич глянув у вікно й пішов до дверей. Раптом пролунав чудний звук далекого свисту й удару, і одразу по тому розлігся протяглий суцільний гуркіт гарматної стрілянини, від якої задеренчали шибки.
Алпатич вийшов на вулицю; вулицею пробігли два чоловіки до мосту.