Мені це не до вподоби, але з нами тут так добре повелися, що я не можу просто так відмовитися взяти на борт цих трьох людей. Та, перш ніж дати відповідь, я прошу показати їх. По мене приїздить поліційний автомобіль. Я їду на розмову з начальником поліції – офіцером з нашивками, який допитував нас, коли ми прибилися до острова. Сержант Віллі перекладає.
– Добрий день.
– Добрий день. Хочу просити вас зробити нам одну послугу.
– З радістю, якщо зможемо.
– У нашій в'язниці сидять троє французьких засланців. Вони прожили нелегально кілька тижнів на острові й твердять, що їх залишили тут їхні товариші, а самі попливли далі. Але ми думаємо, що вони просто втопили свій човен. Кожен з них запевняє, що не вміє вести човен. Мабуть, вони хитрують, хочуть, щоб ми дали їм човна. Ми мусимо спровадити їх з острова, і буде шкода, якщо мені доведеться передати їх комісарові першого-ліпшого французького судна.
– Пане начальнику, я зроблю все, що зможу. Але спершу мені хотілося б побалакати з ними. Самі розумієте: брати на борт трьох незнайомців досить небезпечно.
– Розумію. Віллі, накажіть випустити на подвір'я тих трьох французів.
Я хочу поговорити з ними наодинці й прошу сержанта залишити нас.
– Ви засланці?
– Ні, каторжани.
– Чому ж ви сказали, що засланці?
– Думали, їм більше до вподоби люди, які вчинили менший злочин. Тепер бачимо, що помилилися. А ти хто?
– Каторжанин.
– Ми тебе не знаємо.
– Яз останньої партії, а ви?
– Ми з партії, яку привезли двадцять дев'ятого року.
– А я попав на каторгу ще двадцять сьомого року, – озивається третій.
– Начальник поліції просить мене взяти вас на свій човен. А нас аж троє. Він сказав, що коли я відмовлюсь, то змушений буде передати вас на перше-ліпше французьке судно, яке тут пропливатиме. Що ви на це скажете?
– Ми не можемо знову вийти в океан, у нас є на це поважна причина. Ми можемо лише вдати, що відпливаємо разом з вами, а потім ти висадиш нас на мисі острова.
– Я цього не зроблю.
– Чому?
– Не хочу платити підлістю за гостинність, з якою нас тут прийняли.
– Гадаю, друже, що ти, перш ніж догодити цим ростбіфам[14], мав би подумати про каторжан.
– Чому?
– Бо ти сам каторжанин.
– Так, але є різні каторжани, так само, як, може, є більша різниця між вами і мною, ніж мною та ростбіфами, залежно від того, як це розуміти.
– Отже, ти дозволиш, щоб нас передали французьким властям?
– Ні, але й не висаджу вас раніше, ніж на Кюрасао.
– У мене не вистачить сили знову вирушити в океан, – каже один із французів.
– Спершу подивіться на наш човен. Може, той, на якому ви припливли сюди, був поганий.
– Гаразд, подивимось, – озиваються двоє інших.
– Домовились. Я попрошу начальника поліції, щоб пустив нас оглянути човен.
У супроводі сержанта Віллі ми йдемо до порту. Побачивши наш човен, ці троє відчули до мене більшу довіру.
І знову відплиття
За два дні ми троє й ті троє незнайомців відчалюємо. Не знаю, звідки вони довідалися, але в порт проводжати нас прийшли дюжина дівчат з барів, родина Бауена та капітан Армії спасіння. А що одна з дівчат цілує мене, то Матюрет, сміючись, каже:
– Анрі, ви так швидко посваталися? Це несерйозно!
– До побачення всім вам, прощавайте! Але знайте, що ви посіли чільне місце в наших серцях, де залишитеся назавжди!
О четвертій годині пополудні нас чіпляють до буксирного судна. Ми швидко вибираємося з порту, втираємо сльози й востаннє дивимось на юрму, що вийшла нас провести й тепер махає білими хусточками. Відчепивши линву, на якій нас тягло буксирне судно, ми відразу напинаємо вітрила й повертаємо супроти хвиль, які тепер долатимемо доти, доки дістанемося до якогось суходолу.
На човні є два ножі – один у мене, другий у Матюрета. Біля Клузйо лежать сокира й тесак. Ми певні, що ніхто з тих трьох зброї не має. Ми з Матюретом домовилися, що під час усієї подорожі ніколи не спатимемо обидва разом. Надвечір нас із півгодини супроводжує навчальне судно. Потім воно салютує нам і пливе своїм курсом.
– Твоє прізвище?
– Леблон.
– Коли потрапив на каторгу?
– Двадцять сьомого року.
– Скільки дали?
– Двадцять років.
– А ти хто?
– Моє прізвище Каргере. На каторзі з двадцять дев'ятого року, засуджений на п'ятнадцять років. Родом із Бретані.
– Ти бретонець і не вмієш вести човна?
– Не вмію.
– А моє прізвище Дюфіс. Я з Анже. Мене засудили на довічну каторгу за одне дурне слово, яке я кинув судові. Інакше я дістав би щонайбільше років десять. На каторзі з двадцять дев'ятого.
– Що то за слово?
– Розумієш, я вбив свою дружину праскою. На суді один із присяжних спитав мене, чому я вдарив її саме праскою. Я сам не знаю, чому сказав присяжному, що я вбив її праскою тому, що вона погано прасувала. Як сказав мій адвокат, саме за цю безглузду фразу мені стільки й усипали.
– Звідки ви вирушили?
– З табору на лісорозробках, який називається "Водоспад". Це за вісімдесят кілометрів від Сен-Лорана. Нам неважко було втекти, бо ми мали велику свободу. Нас утекло п'ятеро, тому ми легко з усім упоралися.
– Як п'ятеро? А де ті двоє?
Западає викликана ніяковістю мовчанка.
– Друже, – каже Клузйо, – ми тут самі чоловіки, які складають один гурт, тож повинні все це знати. Говори.
– Я вам усе розповім, – каже бретонець. – Справді, нас утекло п'ятеро. З нами були ще два уродженці Канна, які, коли готувалася втеча, сказали, ніби вони морські рибалки. Тому ні гроша не заплатили під час підготовки до втечі, заявивши, що їхня робота на борту коштуватиме дорожче за гроші. Одначе в дорозі ми помітили, що ні один, ні другий анітрохи не розуміється на мореплавстві. Ми багато разів мало не втопилися. Ми пропливли вздовж берега Нідерландської Гвіани, потім – Великобританської і зрештою дісталися до Трінідаду. В дорозі з Джорджтауна до Трінідаду я вколошкав того, який збрехав, що зможе повести човен. Цей тип заслужив бути вбитим, бо задля того, щоб безкоштовно здійснити втечу, він обдурив нас щодо своїх здібностей мореплавця. А другий гадав, що ми збираємося вбити і його, і під час шторму сам стрибнув у море, покинувши стерно човна. Тоді ми діяли як могли. Ми багато разів набирали води в човен, зрештою розбили його об скелю, але, на щастя, самі дивом урятувалися. Даю слово чоловіка, все, що я сказав, щира правда.
– Правда, – озиваються і ті двоє. – Все сталося саме так, і ми всі троє дійшли згоди, що слід убити того типа. Що скажеш про це, Метелику?
– Мені не зовсім зручно бути суддею.
– Одначе що ти зробив би, коли б опинився на нашому місці? – доскіпується бретонець.
– Треба подумати. Щоб бути справедливим, то слід пережити саме такий момент, без цього навряд чи можна збагнути, де правда.
– А я порішив би його, – озивається Клузйо, – бо такий обман може коштувати життя всім іншим.
– Гаразд, більше не будемо про це говорити. У мене таке враження, ніби всі ви дуже перелякалися й досі ніяк не прийдете до тями. А в океан вирушили тільки тому, що не мали іншого вибору. Це правда?
– Еге ж! – відповідають вони хором.
– Ми не повинні тут панікувати, хоч би що сталося. Ніколи не слід перебільшувати свого страху. Той, кому стане страшно, хай мовчить. Човен у нас добрий, ми його вже перевірили. Правда, тепер у ньому вантажу більше, ніж раніше, але й борти на десять сантиметрів вищі.
Ми куримо, п'ємо каву. Перед відплиттям ми добре попоїли і тепер їсти вирішуємо аж завтра.
Сьогодні 9 грудня 1933 року. Минуло вже сорок два дні відтоді, як у загратованій палаті сен-лоранської лікарні почалася наша втеча. Про це нам нагадує Клузйо, наш "бухгалтер". У мене є тепер три дорогі речі, яких я не мав, коли втікав із лікарні: водонепроникний годинник, куплений на Трінідаді, справжній компас у подвійній коробці, дуже точний, з розою вітрів, і темні целулоїдні окуляри. Клузид й Матюрет мають по кашкету.
Три дні минають без пригод, коли не рахувати того, що двічі ми наштовхувалися на зграї дельфінів. Від них нас кидало в холодний піт, бо вісім дельфінів заходилися з нами гратись! Вони пропливали попід човном і виринали перед його носом. А якось один із них навіть торкнувся борта. Та найбільше нас вразила така гра: три дельфіни утворюють трикутник – один попереду, два по боках – і з шаленою швидкістю кидаються нам назустріч. А перед самісіньким човном пірнають і виринають праворуч і ліворуч від нього. Хоч вітер подужчав і човен пливе з повними вітрилами, дельфіни мчать швидше за нас. Ця гра триває годинами, аж моторошно стає. Досить дельфінам трохи прорахуватись – і вони нас перекинуть! Троє наших новачків мовчать, але побачили б ви їхні спотворені пики!
На четверту добу серед ночі знявся страшенний шторм. Це було справді щось жахливе. Найгірше те, що хвилі котилися з усіх боків. Часто вони просто наскакували одна на одну. Та дуже висока, та низька – нічого не зрозумієш. Ніхто не пустив пари з уст, лише Клузйо час від часу кричав мені: "Стережися хвилі – он вона, ззаду!" То було рідкісне видовище: інколи хвилі, завиваючись і пінячись, набігали водночас із трьох боків. Я добре навчився визначати їхню швидкість, а також кут, під яким вони йшли на нас. Неймовірно, але одна хвиля раптом налетіла на човен ззаду, і він став дибки. Не раз хвилі накочувались мені аж на плечі й, звісно ж, заливали водою човен. П'ятеро людей каструлями й бляшанками безперестану вичерпували воду. Щоправда, вона жодного разу не заповнила човен і на чверть, і ми не ризикували піти на дно. Цей шарварок тривав усю другу половину ночі, майже до сьомої ранку. Через дощ сонце не з'являлося на небі до восьмої години.
Та ось шторм ущух, і ми радісно вітаємо яскраве вранішнє сонце. Передусім варимо каву і п'ємо її зі згущеним молоком. Солдатські галети тверді, мов залізо, але коли їх умочити в каву, то вони стають дуже смачні. Боротьба зі штормом висотала з мене всі сили, я більше ні на що не здатний і, хоч дме досить сильний вітер, а з усіх боків котяться високі хвилі, прошу Матюрета замінити мене бодай ненадовго. Та ледве я встигаю поспати десять хвилин, як Матюрет повертає човен так, що хвиля на три чверті наповнює його водою. Все пливе: коробки, примус, ковдри. Я брьохаю по пояс у воді до стерна й в останню мить устигаю врятувати човен від хвилі, що котиться просто на нас.