Йшли, висвистуючи.
Вони втратили рушниці, патрони, харчі, зошит із записами, дві чудові ведмежі шкури, сани.
Найдужче засмучувала смерть собак. Пси були вірні помічники, слухняні, сміливі, призвичаєні до полярних умов. Не раз вони гуртом виходили із скрути. А тепер собаки загинули. Жаль бере та й годі.
— Особливо шкода Тайгу! — мовив Егон упівголоса. — Пам'ятаєш, позаторік вона мене врятувала від білого ведмедя, який звалив мене і вже вчепився зубами в плече? Шрам залишився й донині. Тайга вп'ялася йому в горлянку. Дід Мартин[1] пустив мене, щоб розправитися з собакою. Я схопився на ноги, прицілився… Бах! — і дід Мартин готовий! Перекинувся через голову й розпластався на снігу.
Та Отто не слухав його. Зупинившись, він занепокоєно поглядав на небо.
Повівав північний вітерець, і ген на півночі, над обрієм темніли свинцеві хмари.
— Погана прикмета! — сказав Отто й похитав головою.
Егон промовчав. Обидва пішли швидше.
Та буря грізно насувалася й спостигла мисливців.
Уже через годину годі було відрізнити небо від океану. Стало темно, хоч око виколи. Вони спотикались, падали, вставали, засліплені колючим, як бите скло, снігом. Виявилось, що замість того, аби іти вперед, вони тупцюють на місці. Вихід був один — пересидіти за торосом. Буря завивала дедалі лютіше.
Потяглися довгі години. Безперестанку у вухах свистів вітер, обличчя шмагали хвилі колючого снігу. Руки й ноги заніміли. Мисливці не могли поворухнутися. Вони поступово замерзали. Їх ждала смерть, яка. перетворює тіло на крижану брилу.
Нарешті стихія вгамувалась. Вітер ущух. Небо виясніло. На обрії заблищало сонце.
Мисливці прислухались. Підвели голови. Спробували звестися. Та ба! Їхні м'язи геть розслабли. Голови безсило упали на сніг. Змучені голодом, напівзамерзлі, вони не подужали навіть устати із снігової постелі.
"Її звуть Марія! Вона забуде слово "тато"…— почав марити Отто.
Потім втупився байдужим холодним поглядом у прозоре небо.
Егон лежав на боці й не бачив неба. Перед ним простягався заледенілий, засніжений острів, а в кінці його стояла їхня хатина з теплими хутряними ковдрами, харчами, приймачем, якому тепер уже ні для кого приймати з ефіру сигнали далекого світу.
У Егона з очей котилися сльози й замерзали на щоках.
Та враз перед його очима виникло якесь видіння. Мара, чи що?
Просто на них сунув білий ведмідь. Але він ішов не на чотирьох лапах, як інші ведмеді, а скакав, перекидався через голову, кружляв у вальсі, маршував, як на параді, карбуючи крок…
Егон скліпив повіки, бо добре знав: коли ввижаються видіння, то близько вже смерть. Він принишк і ждав. Ждав смерті. Вже чув, як у серці поволі студеніє кров.
Сльози котилися з очей і вмить перетворювались на крижані кульки. Його доня… Може, вона зараз безтурботно награє гами. Або роздивляється альбом із фотознімками… Дивиться на його фото на стіні. "Скажи, мамуню, татко привезе ведмедика, що його обіцяв мені?..— запитує вона.— Кажи… Та чому ж ти плачеш?.."
Егон відчув, що його цупко обіймає сон, з якого ще ніхто не пробуджувався.
Та враз він відчув на щоці гаряче дихання; теплий, вологий ніс торкнувся його обличчя.
Ведмідь штурхав людину, здивований з нерухомості, лизав їй щоки, очі, ніс. Одступав і, перечекавши хвильку, знову починав лизати. Він ніяк не міг збагнути, чому ці люди лежать нерухомо, мовчать, не прокидаються.
Фрам цього не розумів.
Нюхом він почув їх ще здаля. Чуття, яке завше обманювало його, коли йшлося про звірів, зразу підказало йому, що тут люди, люди з далеких теплих країв. І він побіг чимдуж, аби стріти жаданих гостей, показати їм свою приязнь, привітати їх веселими стрибками, сальто-мортале й на втіху їм по-військовому оддати честь. Та застав їх у такому дивному стані…
Фрам одступив три кроки й віддав честь.
— Е ні, мене не обдуриш.
Він уже впізнав у одному з прибульців того самого мисливця, який колись привіз його на пароплаві й випустив на волю, залишивши харчі. Фрам умів висловити свою радість лише клоунськими витівками.
Егон розплющив очі й придивився.
— Отто! Та це. ж Фрам, Фрам! Ти чуєш мене? Фрам із цирку Струцького.
Та його друг марив: "її звати Марія. Вона ніколи більше не скаже "тато". Вона забуде це слово".
Він нічого не чув. Дивився в небо пустими очима.
Тільки тепер ведмідь, навчений людьми, зрозумів, що тут діється. Не гаючи й хвилини, він розгріб лапами сніг, поклав мисливців одне біля одного, а сам улігся зверху, гріючи їх своїм тілом. Ще замолоду перейняв він це од свого дресирувальника, коли виступав у пантомімі. Мисливці так уже ослабли, що їм було все байдуже. Білий ведмідь. Хижий ведмідь. Щоправда, він колись виступав у цирку, та відтоді здичавів. Чого можна від нього сподіватися?
Обидва протягом багатьох літ полювали білих ведмедів. Тепер настала їхня черга. Беззбройні, безсилі, вони потрапили в лапи білого ведмедя й стануть його здобиччю. Та чому ж він зволікає, чому його ікла ще не розтрощили їм черепів, як моржам і тюленям. Чому він тягне? Мерщій! Швидше скінчиться ця мука!..
— Її звуть Марія…— марив один.— Їй скоро буде два роки… Вона ніколи більше не промовить "тато", ніколи…
Інший мимрив у забутті:
— Це Фрам… Я добре його пам'ятаю… Фрам зі своїми стрибками. Тож не зволікай, Фраме… Кусай нас, шматуй!.. Зглянься над нами, Фраме, прикінч нас разом!..
Потім їхні голоси стихли. Марення заступив сон. Дивний сон, який приніс їм тепло. Може, це і є смерть? Так, кажуть, буває завжди, коли людина замерзає? Спочатку дубіють руки й ноги, потім у жилах холоне, стигне кров. А людині тим часом сниться, що їй тепло, вона відчуває жар на обличчі, в грудях, в очах.
Таке снилося їм. Чи довго? Цілу вічність. Розплющивши, нарешті, очі, вони побачили, що на груди їм навалилась тепла ведмежа шуба. Спробували ворухнути руками, потім ногами. Руки слухались. Ноги також.
— Егоне!
— Отто!
Це були їхні голоси. Кожен чув і пізнавав свій голос.
Отже, це не смерть! Не глибоке жахливе конання.
Біла шуба заворушилася й піднялася. Їх зігрівала жива ковдра.
Фрам став спочатку на чотири лапи, потім звівся на задні й віддав честь.
Воскреслі мисливці зіперлися на лікті, перезирнулися й втупилися очима у ведмедя.
— Дай-но люльку, Отто! Все це ніби сон. Тільки люлька покаже, мертвий я чи живий!
Егон справді обмацував себе, аби переконатися — він таки живий. Ніби все було гаразд. Руки і ноги рухались. З величезним задоволенням він хруснув суглобами пальців. А цирковий ведмідь досі стояв перед ними, приклавши лапу до голови.
— Це Фрам! Чи не казав же я тобі, що це Фрам?.. Егон підвівся. Так охляв, що аж хилився. Він притулився до тороса й потім, ледве переставляючи ноги, підійшов до свого рятівника. Було несила висловити думок, які роїлися в його стомленому мозкові:
— Те, що ти зробив, Фраме… Те, що ти зробив…— повторив він кілька разів, потім ткнувся обличчям у пухнасте біле хутро й заридав, як дитя.
Отто також устав.
Обидва ловці ведмедів безпомічно схилилися Фрамові на груди.
Фрам легенько відсторонив їх лапою. Він звик до сильних і гордих людей. Та ніби розумів і те, що нині не час лити сльози. У нього недалечко є печера, а в ній їжа, здобич, яку він забрав у інших ведмедів.
Ось туди він і запрошував мисливців.
— Що робити?—запитав Отто.
— Глянь уважніше! — відповів Егон.— Його знаки мають якийсь смисл. Присягаюся, він кличе нас обідати… І це мене анітрохи не дивує!
Він казав правду.
Обід, яким ведмідь частував гостей, був скромний. Всього одна страва. Тюленяче м'ясо. Незмінне Фрамове меню.
Мисливці наїлись і подужчали. Тоді почали заклопотано поглядати на захід, бо сонце вже хилилося до обрію. Спускалися полярні сутінки.
Це був останній тиждень, коли судна ще борознили Льодовитий океан.
Обидва занепокоїлись: а що, коли корабель уже підійшов і відплив, не дочекавшись їх?
Не можна було гаяти ні хвилини. Прихопивши по шматку тюленини, вони рушили в кінець острова.
— Якби тільки не здибатись з білим ведмедем!— мовив Отто.
— Беззбройних, він нас з'їсть ні за цапову душу! Егон показав на Фрама, який, мов велетенський собака, біг підтюпцем за ними, погойдуючись на чотирьох лапах:
— Поки Фрам з нами, боятися нічого!.. Я певен, він порозуміється із своїми братами… Правда ж, Фраме?
Почувши своє ймення, Фрам став на задні лапи, віддав честь, як солдат, і ніби сказав: "Слухаю!" Потім опустився на чотири лапи і побіг далі.
Він не вмів розмовляти. Та всім своїм виглядом показував, що для родичів у нього справді є засіб, але зовсім нешкідливий, не те, що кулі, якими користуються люди.
Вони йшли аж шістдесят годин. Втома змушувала мисливців часто зупинятися й відпочивати.
Корабель ще не прибув. Та друзів ждала хатина з теплими постелями, приймачем і троє білих ведмежат у клітці, які жалібно скавчали від голоду.
Фрам кілька разів обійшов кругом клітки. Щось бурмотів. Поглядав то на людей, то на дверцята. Потім тихенько витяг засув. Ведмежата не насмілювались вийти. Фрам по одному виносив їх у зубах. Виволікши останнього, він кожному дав стусана в спину: гайда на всі чотири сторони!
Мисливці спостерігали цю сцену, заклавши руки в кишені й попахкуючи люльками:
— Певне, у цього ведмедя людський розум! — зчудовано вигукнув Егон.— Бачив? Та мене анітрохи не дивує те, як він одкрив клітку. Багато чого він навчився в цирку, перейняв од людей… Мене дивує інше, як він додумався звільнити ведмежат, своїх одноплемінників…
— Коли ми розповімо про це, з нас сміятимуться, скажуть, що це мисливські побрехеньки. Як гадаєш, Фраме?..
Фрам замуркотів. Якби він міг говорити, напевне, розповів би про те, що в одному ескімоському стійбищі у нього є знайомий хлопчик, котрий також здобув славу великого підбріхувача ще задовго до того, як стати мисливцем. Він знову замуркотів і запитливо глянув на хатину, в якій була чарівна співуча скринька.
— Він просить нас увімкнути радіо,— засміявся Егон.— Я не зустрічав ще такого пристрасного любителя музики!
Потім зайшов у хатину і ввімкнув приймача.
З далекої теплої країни попливла ніжна мелодія. Поклавши морду на витягнені лапи, Фрам слухав з заплющеними очима. Його хвилювала не так музика, як ті спогади, що вона будила. Вона загадувала далекі міста, залиті сонцем, з яскраво освітленими вулицями, з парками, з квітучими садами.