Очі його гарячково блищали в той час, як він намагався довести П'єру, що ніколи в його вчинку не було бажання добра ближньому.
— Ну, ось ти хочеш звільнити селян,— казав він далі.— Це дуже добре, але не для тебе (ти, я гадаю, нікого не засікав і не посилав на Сибір), і ще менше для селян. Коли їх б'ють, січуть, посилають на Сибір, то я думаю, що їм від цього анітрохи не гірше. В Сибіру провадить він те саме своє скотське життя, а шмагарі на тілі загояться, і він такий же щасливий, як і раніш був. А треба цього для тих людей, які гинуть морально, наживають собі каяття, придушують це каяття і грубіють від того, що в них є можливість карати справедливо і несправедливо. Ось кого мені жаль і для кого б я бажав звільнити селян. Ти, можливо, не бачив, а я бачив, як хороші люди, виховані у звичках своєї необмеженої влади, з роками, коли вони робляться дратівливішими, стають жорстокими, грубими, знають це, не можуть стриматися і стають усе нещаснішими й нещаснішими.
Князь Андрій говорив це в такому запалі, що П'єру мимоволі прийшло в голову те, що думки ці викликав у Андрія його батько. Він нічого не відповів йому.
— От кого мені жаль — людської гідності, спокою совісті, чистоти, а не їх спин і лобів, які, хоч скільки шмагай, хоч скільки брий, усе залишаться такими ж спинами й лобами.
— Ні, ні і тисячу разів ні! я ніколи не погоджуся з вами,— сказав П'єр.
XII
Увечері князь Андрій і П'єр сіли в коляску й поїхали в Лисі Гори. Князь Андрій, поглядаючи на П'єра, зрідка порушував мовчанку словами, які свідчили, що він був у гарному* настрої.
Він розповідав П'єру, показуючи на поля, про свої господарські вдосконалення.
П'єр понуро мовчав, відповідаючи уривчасто; здавалося, він поринув у свої думки.
П'єр думав про те, що князь Андрій нещасний, що він помиляється, що він не знає істинного світла і що П'єр повинен до-
але не так, як ти думаєш,
помогти йому, просвітити й підняти його. Але тільки-но П'єр придумував, як і що він говоритиме, передчуття підказувало йому, що князь Андрій одним словом, одним аргументом принизить усе його вчення; і він боявся почати, боявся виставити на можливість осміяння свою улюблену святиню.
— Ні, чому ж ви думаєте,— раптом почав П'єр, опускаючи голову і стаючи схожим на битливого бика,— чому ви так думаєте? Ви не повинні так думати.
— Про що я думаю? — спитав князь Андрій здивовано.
— Про життя, про покликання людини. Цього не може бути. Я так само думав, і мене врятувало — ви знаєте що? Масонство. Ні, ви не усміхайтесь. Масонство — це не релігійна, не обрядова секта, як і я думав; масонство — це найкраще, єдине вираження найкращих, вічних якостей людства.— І він почав витлумачувати князеві Андрію масонство, як він розумів його.
Він казав, що масонство є вчення християнства, яке звільнилося від державних і релігійних пут, учення рівності, братерства і любові.
— Тільки наше святе братство , має справжній смисл у житті; все інше — сон,— казав П'єр.— Ви зрозумійте, мій друже, що поза цим союзом усе перейняте брехнею і неправдою, і я згоден з вами, що розумній і добрій людині нічого не залишається, крім того, що доживати, як ви, своє життя, намагаючись лише не заважати іншим. Але засвойте собі наші головні переконання, вступіть у наше братство, дайте нам себе, дозвольте керувати собою, і ви відразу відчуєте себе, як і я відчув, частиною того величезного невидимого ланцюга, початок якого зникає в небесах,— говорив П'єр.
Князь Андрій мовчки, дивлячись перед себе, слухав П'єрову промову. Кілька разів він, недочувши через торохтіння коляски, перепитував П'єра нерозчуті слова. По особливому блиску, що загорівся в очах у князя Андрія, і по його мовчанню П'єр бачив, що слова його не марні, що князь Андрій не переб'є його й не сміятиметься з його слів.
Вони під'їхали до річки, яка розлилася; переїжджати на той бік треба було поромом. Поки встановлювали коляску і коней, вони пішли на пором.
Князь Андрій, спершись ліктями на поручні, мовчки дивився вздовж плеса, блискучого від призахідного сонця.
— Ну, що ж ви думаєте про це? — спитав П'єр.— Чого ж ви мовчите?
— Що я думаю? Я слухав тебе. Все це так,— сказав князь Андрій,— Але ти кажеш: вступи в наше братство, і ми тобі покажемо мету життя і покликання людини, і закони* що керують світом. Та хто ж ми? — Люди. Чому ж ви все знаєте? Чому лише я не бачу того, що ви бачите? Ви бачите на землі царство добра і правди, а я його не бачу.
П'єр перебив його. %
25*
387
— Вірите ви в майбутнє життя? — спитав він.
— В майбутнє життя? — повторив князь Андрій, та П'єр не дав йому часу відповісти і прийняв цей повтор за заперечення, тим більше, що він знав колишні атеїстичні переконання князя Андрія.
— Ви кажете, що не можете бачити царства добра та правди на землі. І я не бачив його; і його не можна бачити, коли дивитись на наше життя, як на кінець усього. На землі, саме на цій землі (П'єр показав на поле), нема правди — все брехня та зло; але в світі, у всьому світі є царство правди, і ми тепер діти землі, а вічно — діти всього світу. Хіба я не почуваю в своїй душі, що я становлю частину цього величезного, гармонійного цілого? Хіба я не почуваю, що я у цій величезній незчисленній кількості істот', в яких виявляється божество,— вища сила, як хочете,— що я становлю одну ланку, один ступінь від нижчих істот до вищих? Коли я бачу, ясно бачу ці сходи, що ведуть від рослини до людини, то чому ж я припускатиму, що ці сходи закінчуються мною, а не ведуть далі й далі? Я почуваю, що я не тільки не можу зникнути, як ніщо не зникає в світі, але що я завжди буду і завжди був. Я почуваю, що, крім мене, надо мною живуть духи і що в цьому світі є правда.
— Так, це учення Гердера,— сказав князь Андрій,— та не воно, голубе мій, переконає мене, а життя і смерть, ось що переконує. Переконує те, що бачиш дорогу тобі істоту, яка зв'язана з тобою, перед якою ти був винним і сподівався виправдатись (у князя Андрія затремтів голос, і він одвернувся), і раптом ця істота страждає, мучиться і перестає бути... Чому? Не може бути, щоб не було відповіді! І я вірю, що вона є... Ось що переконує, ось що переконало мене,— сказав князь Андрій.
— Авжеж, авжеж,— промовив П'єр,— хіба не те ж саме і я кажу!
— Ні. Я кажу лише, що переконують у необхідності майбутнього життя не доводи, а те, коли йдеш у житті рука в руку з людиною, і раптом людина ця зникне там у ніде, і ти сам зупиняєшся перед цією безоднею і заглядаєш туди. І я заглянув...
— Ну, і що ж! Ви знаєте, що є там і що є хтось? Там є — майбутнє життя. Хтось є — бог.
' Князь Андрій не відповів. Коляска вже давно була вивезена на другий берег і коні виведені і вже запряжені, і вже сонце зайшло до половини, і вечірній приморозок вкривав зірками калюжі біля перевозу, а П'єр і Андрій, на подив лакеїв, кучерів та перевізників, ще стояли на поромі і розмовляли.
— Коли є бог і є майбутнє життя, то є істина, є чеснота; і вище щастя людини полягає в тому, щоб прагнути досягнення їх. Треба жити, треба любити, треба вірити,— казав П'єр,— що живемо не сьогодні лише на цьому клаптику землі, а жили й житимемо вічно там, в усьому (він показав на небо).— Князь Андрій стояв, спершись ліктями на гюручні порома, і, слухаючи
П'єра, дивився, не зводячи очей, на червоний відблиск сонця на синіючому плесі. П'єр замовк. Було зовсім тихо. Пором давно причалив, і тільки хвилі течії тихо хлюпали об його дно. Князеві Андрію здавалося, що це хлюпотіння хвиль примовляло до П'єрових слів: "Правда, вір цьому".
Княаь Андрій зітхнув і променистим, дитячим, ніжним поглядом глянув на розчервоніле, захоплене, але все ж несміливе перед старшим другом, П'єрове обличчя.
— Справді, якби це так було! — сказав він.— Одначе, ходім сідати,— додав князь Андрій і, сходячи з порома, подивився на небо, на яке показав йому П'єр, і вперше після Аустерліца він побачив те високе, вічне небо, яке він бачив, лежачи на Аустер-ліцькому полі, і щось давно заснуле, щось найкраще, що було в ньому, раптом радісно й молодо прокинулося в його душі. Почуття це зникло, як тільки князь Андрій вступив знову у звичні умови життя, але він знав, що це почуття, якого він не вмів розвинути, жило в ньому. Побачення з П'єром було для князя Андрія епохою, з якої почалося хоч зовнішньо таке ж саме, але у внутрішньому світі його нове життя.
XIII
Вже смеркало, коли князь Андрій і П'єр під'їхали до головного, під'їзду лисогорського дому. В той час, як вони під'їжджали, князь Андрій з усмішкою звернув П'єрову увагу на метушню, що сталася біля чорного ґанку. Згорблена бабуся з торбиною на спині і невисокий чоловік у чорному вбранні і з довгим волоссям, побачивши, що в'їжджає коляска, кинулись бігти назад у ворота. Дві жінки вибігли за ними, і всі четверо, озираючись на коляску, злякано вбігли на чорний ґанок.
— Це Машині божі люди,— сказав князь Андрій.— Вони прийняли нас за батька. А це єдине, в чому вона не підкоряється йому: він наказує гонити цих прочан, а вона приймає їх.
— Та що це таке божі люди? — спитав П'єр.
Князь Андрій не встиг відповісти йому. Слуги вийшли назустріч, і він розпитував про те, де старий князь і чи скоро має приїхати.
Старий князь був ще в місті, і його чекали з хвилини на хвилину.
Князь Андрій провів П'єра на свою половину, що завжди в повному порядку чекала його в батьковому домі, і сам пішов до дитячої.
— Ходім до сестри,— сказав князь Андрій, повернувшись до П'єра,— я ще не бачив її, вона тепер ховається і сидить зі своїми божими людьми. Так їй і треба, вона збентежиться, а ти побачиш божих людей. C'est curieux, ma parole1.
1 Це цікаво, далебі.
— Qu'est ce que c'est que1 божі люди? — спитав П'єр..
— А от побачиш.
Княжна Марія справді збентежилася і почервоніла плямами, коли ввійшли до неї. В її затишній кімнаті з лампадами перед кіотами, на дивані, за самоваром сидів поруч з нею молодий хлопець з довгим носом та довгим волоссям і в чернечій рясі.
У кріслі, біля нього, сиділа поморщена, худа бабуся з покірливим виразом дитячого обличчя.
— André,, pourquoi ne pas m'avoir prévenu?2 — сказала княжна Марія з лагідним докором, стаючи перед своїми прочанами, як квочка перед курчатами.
— Charmée de vous voir.