І там вона залишалася висіти, хоч би як сильно ми смикали за вірьовку. Поступово у нас з'явилося чимало таких дрібних причеп; погойдуючись, вони висіли на колодах поміж черепашок і подорожували з нами по Тихому океану.
Але причепи були дурні і потворні і не могли викликати в нас тієї симпатії, як їх веселі супутники — лоцмани. Лоцмани — маленькі сигароподібні рибини, смугасті, наче зебри, швидко пливуть косяками перед мордою акули. Лоцманами їх назвали через те, що колись вважали, ніби вони для того тільки й потрібні своєму напівсліпому приятелю, щоб вказувати йому дорогу в морі. Але ж насправді вони просто пливуть разом з акулою і коли й діють незалежно від неї, то тільки тоді, коли їм на очі потрапляє щось їстівне. Лоцман супроводжує свого пана-повелителя до останнього моменту. А через те, що він не може приссатися до шкіри велетня, як це роблять причепи, він зовсім розгублюється, коли його старий хазяїн несподівано зникає в повітрі і більше не повертається. Тоді сторопілі лоцмани, шукаючи хазяїна, починають снувати туди й сюди і раз у раз повертаються до корми, де зникла акула. Час минає, але акула не повертається, і їм доводиться шукати собі нового пана-повелителя. А під боком, найближче за всіх — сам "Кон-Тікі".
Коли ми лягали на край плоту і звішували голову в прозору воду, нижня частина плоту здавалася нам черевом якогось морського чудовиська, стернове весло скидалося на хвіст, а кілі виступали подібно до тупих плавців. І між ними один біля одного плавали всі усиновлені нами лоцмани, які не звертали ніякої уваги на голови людей, що пускали пузирі; хіба що одна-дві рибини швидко шарахали убік і тикались нам у ніс, щоб потім знов спокійно крутнути назад і зайняти своє місце в рядах невтомних плавців.
Наші лоцмани патрулювали двома загонами: більша частина плавала між кілями, інші красивим віялоподібним строєм тримались перед самим носом плоту. Час від часу вони рвучко кидались убік, щоб схопити якусь дрібну поживу, що пропливала мимо; а після наших трапез, коли ми мили за бортом посуд, могло здатися, що разом з недоїдками ми висипали у воду цілий сигарний ящик смугастих лоцманів. Вони не пропускали жодного шматочка, не дослідивши його, і якщо він був не рослинного походження, то негайно ковтали його. Ці кумедні рибки тулилися під нашим крильцем з такою дитячою довірливістю, що ми, подібно до акул, ставились до них з якимсь батьківським піклуванням. Лоцмани стали морськими улюбленцями "Кон-Тікі", і було встановлено "табу", яке забороняло чіпати їх.
Серед нашого почту були, звичайно, лоцмани, які не вийшли ще з дитячого віку, бо вони були завдовжки трохи більше двох сантиметрів, тоді як більшість була сантиметрів по п'ятнадцять. Коли китова акула, після того, як гарпун Еріка вп'явся в її череп, втекла з блискавичною швидкістю, деякі з лоцманів, що її супроводжували, перейшли на бік переможця; вони були завдовжки в шістдесят сантиметрів. Скоро після ряду перемог за "Кон-Тікі" пливло слідом 40‒50 лоцманів і багатьом з них так сподобалось спокійне плавання і щоденні недоїдки, що вони супроводили нас протягом тисяч миль.
Та іноді лоцмани виявлялися віроломними. Одного разу під час вахти біля стерна я звернув увагу на те, що на південь від нас вода раптом завирувала, і побачив величезну зграю золотих макрелей, які, немов блискучі торпеди, мчали до нас. Звичайно вони наближалися, мирно граючись, то підскакуючи, то падаючи назад у воду плоскими боками; на цей раз вони мчали з шаленою швидкістю більше в повітрі, ніж у воді. Синя поверхня води була збита в білу піну гарячковими рухами втікачів, що безладно мчали, а за ними, наче швидкохідний моторний катер, зигзагами гналася чиясь чорна спина. Золоті макрелі відчайдушними стрибками наближались до самого плоту; тут вони пірнули і, тісно збившись зграєю мало не з сотню штук, метнулись на схід так, що все море у нас за кормою заблискотіло яскравими барвами. Блискуча спина переслідувача наполовину виступила над поверхнею води, описавши півкруг, пірнула під пліт і понеслася, мов торпеда, за зграєю золотих макрелей. Це була величезна голуба акула завдовжки, мабуть, до шести метрів. Коли вона зникла, за нею пішла й частина наших лоцманів. Вони знайшли більш привабливого морського героя і вирішили приєднатись до нього.
На думку спеціалістів, з усіх морських тварин найбільше нам слід було побоюватися кальмарів, бо вони могли забратись на пліт. В Національному географічному товаристві у Вашингтоні нам показали звіти і драматичні знімки, зроблені під спалах магнію; із знімків видно було, що один з районів течії Гумбольдта дуже часто відвідують страхітливі кальмари, які вночі випливають на поверхню океану. Вони такі ненажерливі, що коли один з них вчепиться в шматок м'яса і спіймається на гачок, негайно ж з'являється другий і починає поїдати свого впійманого родича. У них такі щупальця, що ними вони вбивають крупну акулу і залишають потворні рубці на тілі великих китів, а між щупальцями захований диявольський дзьоб, який не поступається перед орлиним. Нам нагадували, що кальмари часто лежать на воді і очі їх світяться в темряві і що своїми довгими щупальцями вони можуть проникнути в усі закутки плоту, коли навіть і полінуються видертися на самий пліт. Нас зовсім не вабила перспектива відчути, як холодні руки стискають нам вночі шию і витягають із спальних мішків; тому на випадок, коли б ми раптом прокинулись від дотику щупальців, ми захопили з собою важкі ножі-мачете, по одному на кожного. Думка про кальмарів найбільше турбувала нас перед відплиттям, особливо після того, як океанографи в Перу заговорили з нами на ту ж саму тему і продемонстрували карту, на якій найбільш небезпечна ділянка була позначена саме в течії Гумбольдта.
Довгий час ми не помічали ніяких ознак цих молюсків ні на плоту, ні в океані. Але одного ранку надійшло перше попередження, що вони знаходяться в цих водах. Коли зійшло сонце, ми знайшли на плоту виплодок кальмара у вигляді маленького дитинчати завбільшки з кішку. Вночі він без всякої сторонньої допомоги вибрався на палубу і тепер лежав мертвий, обвивши щупальцями бамбукову жердину перед дверима каюти. Густа чорнильно-чорна рідина розтеклася по бамбуковій палубі і утворила калюжку навколо кальмара. Ми списали декілька сторінок у судновому журналі цим чорнилом, яке нагадувало чорну туш, а потім викинули труп дитинчати за борт на радість золотим макрелям.
Ми вважали, що ця незначна пригода провіщає появу більших нічних відвідувачів. Якщо дитинча могло забратися на пліт, то його голодний батько, без сумніву, здатний на те ж саме. Наші предки відчували, мабуть, щось подібне, коли плавали в епоху вікінгів на своїх кораблях і думали про морського духа. Але наступна подія зовсім збила нас з пантелику. Якось вранці ми виявили на гребені нашої покрівлі з пальмового листя молодого кальмара ще менших розмірів. Це дуже нас здивувало. Він не міг сам залізти туди, бо чорнильні плями виднілися лише навколо нього, посередині покрівлі. Його не міг упустити туди морський птах, бо на ньому не було ніяких пошкоджень або слідів від дзьоба. Ми дійшли до висновку, що його закинуло на покрівлю хвилею, яка залила пліт, хоч ніхто з вахтових не пам'ятав, щоб вночі була така хвиля. Ночі минали одна за одною, і ми регулярно знаходили на плоту нових молодих кальмарів, з яких найменший був завбільшки з середній палець.
Скоро ми звикли до того, що кожного ранку на палубі серед летючих риб знаходили одного-двох маленьких кальмарів, навіть якщо море вночі було спокійним. Ці молоді кальмари належали саме до тієї диявольської різновидності, про яку нам розповідали; вони мали вісім довгих щупальців, усіяних круглими присосками, і два ще довших, з шилоподібними гачками на кінці. Проте великі кальмари ні разу не з'являлися на плоту. Темними ночами ми бачили сяйво фосфоруючих очей, які повільно пливли під самою поверхнею води, і тільки один-єдиний раз океан навкруги нас закипів і завирував, коли щось подібне до великого колеса спливло наверх і перевернулося в повітрі, а декотрі з наших золотих макрелей, тікаючи від небезпеки, у відчаї вистрибували з води. Але чому великі кальмари ніколи не з'являлися на плоту, хоча маленькі були нашими постійними нічними відвідувачами, — довго лишалося для нас цілковитою загадкою; пояснення ми знайшли тільки через два місяці — два місяці, багатих досвідом, — коли ми були вже поза межами злополучного району кальмарів.
Молоді кальмари продовжували з'являтися на плоту. Одного сонячного ранку ми всі побачили зграю якихось блискучих створінь, що вистрибували з води і летіли в повітрі, нагадуючи великі дощові краплі, тим часом як море кипіло від золотих макрелей, що гналися за ними. Спочатку ми думали, що це зграя летючих риб, бо в нас на плоту їх побувало вже три різних види. Та коли вони наблизились і деякі почали перелітати через пліт на висоті приблизно півтора метра, одна з них ударилась у груди Бенгта і впала на палубу. Це був маленький кальмар. Нашому здивуванню не було меж. Коли ми поклали його в брезентове відро, він продовжував відштовхуватися і підстрибувати вгору, але в маленькому відрі не міг набрати достатньої швидкості і лише наполовину вистрибував з води. Відомо, що кальмар звичайно плаває за принципом ракетного літака. Він з великою силою пропускає воду крізь закриту трубку, яка проходить збоку в його тулубі, і таким чином може дуже швидко, поштовхами, посуватися назад; підібравши всі свої щупальця і склавши їх китицею на голові, він набуває обтічної, як у риби, форми. По боках у нього знаходяться дві круглі товсті складки шкіри, які звичайно служать для управління і спокійного плавання у воді. Та ось ми виявили, що беззахисні молоді кальмари, улюблена їжа багатьох великих риб, — можуть тікати від своїх переслідувачів, піднімаючись у повітря, подібно до летючих риб. Вони здійснили на ділі принцип ракетного літака задовго до того, як людський геній натрапив на цю ідею. Вони накачують і випускають із себе морську воду доти, поки не досягнуть величезної швидкості, а потім, розправивши складки шкіри, схожі на крила, відриваються під певним кутом від поверхні води.