— Я довговухий, справжній довговухий і пишаюся цим, — вів він далі, б'ючи себе в груди.
— Хто створив оті великі статуї?
— Довговухі, сеньйоре, — не задумуючись, відповів він.
— А в селищі кажуть, що їх створили коротковухі.
— Це зухвала брехня. Вони хочуть привласнити славу моїх предків. Усе це; було зроблено довговухими. Хіба ти не бачив, що у статуй довгі вуха? Як можна повірити, що коротковухі вирубували статуї довговухих! Скульптури створено на честь наших вождів.
Педро так хвилювався, що йому аж подих перехопило. Губи його тремтіли.
Почуваєш себе страшенно маленьким, коли вкопуєшся в землю вздовж тулуба велетня з острова Пасхи. Але невідомі древні скульптори без допомоги техніки перевозили і ставили цих гігантів?
— Я вірю, що статуї поставили довговухі, — сказав я, — і хочу, щоб і мені зробили таку статую, але працювати над нею повинні самі тільки довговухі. Як ти думаєш, ви впораєтесь?
Бургомістр на мить застиг, потім вигукнув:
— Впораємося, сеньйоре, впораємось! А якої величини повинна бути статуя?
— Середнього розміру, метрів п'ять-шість.
— Тоді треба шістьох чоловіків. Нас, братів, тільки четверо, але є багато інших довговухих з материнського боку. Вони підійдуть?
— Звичайно.
Я поїхав до губернатора і попросив звільнити на певний час Педро Атана від обов'язків бургомістра. Він і його помічники дістали дозвіл вирушити до Рано Рараку і взятися за статую.
За день до початку робіт довговухі попросили приготувати їм їжу. Я замовляв статую і тому, за старим звичаєм, повинен був забезпечити їх харчами.
Минув день, настав вечір, а по їжу ніхто не з'являвся. В таборі почали вкладатися спати — спочатку Івонна з Анеттою в наметі, що стояв з самого краю, біля поваленої широкоплечої статуї, потім, один за одним, усі інші. Тільки Гонзало, Карл і я все ще писали в їдальні.
Нараз десь серед табору почувся тихий, чудний спів. Він дедалі дужчав, потім до нього приєдналося ритмічне гупання по землі. В цій музиці було щось надзвичайно дивне, первобутне. Гонзало підвівся з таким виглядом, наче упав з місяця, Карл витріщив очі, а я слухав, як зачарований. Такого я ще ніколи не чув за весь час своїх мандрівок у Полінезії.
Ми відкрили намет і вийшли надвір. Фотограф у піжамі теж виліз із намету, а в інших почали засвічувати ліхтарі. При слабкому світлі, що проникало з їдальні крізь сітку, ми помітили купку згорблених постатей, які сиділи серед табору і гупали об землю бойовими палицями з майстерною різьбою, веслами та кам'яними сокирами. На головах у всіх були вінки з папороті, а дві маленькі постаті скраю мали на обличчях паперові маски птахо-людей з великими очима і довгими дзьобами. Постаті в масках кланялись, хитали головами, а всі інші співали, ритмічно відбиваючи такт. Але найбільше нас зачарувала сама мелодія: ніби привіт із загиблого світу. Один пронизливий химерний голос серед грубих чоловічих голосів справляв дивовижне враження: він чітко вирізнявся в цьому хорі жителів печер. Звикнувши до темряви, я побачив, що голос належав древній і худій, як тріска, бабусі. Всі були надзвичайно серйозні і співали, аж поки один з наших хлопців не виніс із намету ліхтаря. Тоді спів затих, усі пробурмотіли "ні" і поховали обличчя.
Коли світло забрали геть, пісня відновилася. Починав її хтось один, потім підхоплювали інші, а бабуся вступала в хор останньою. Я полинув думками далеко від Полінезійських островів; такий спів я чув серед індійців племені пуебло в Нью-Мексіко. Всі археологи теж помітили цю схожість.
Коли спів закінчився і учасники хору встали, ми помітили, що в масках птахо-людей виступали діти, Я виніс блюдо ковбаси, яку стюард приготував у наметі-кухні. Забравши його з собою, остров'яни зникли в темряві.
Бургомістр повернувся у вінку з папороті і з урочистим виглядом віддав порожне блюдо. Я жартома похвалив його за незвичайну виставу, але бургомістр не змінив виразу обличчя.
— Це дуже давній звичай, пісня древніх каменярів, — серйозно сказав він. — Наші предки співали її головному богові Атуа, благаючи допомогти в роботі, яку вони хотіли починати.
Сьогодні бургомістр був не такий, як завжди; незвичайною була також пісня і все, що сталося того вечора. Я почував себе розгубленим, спантеличеним. Очевидно, це не просто вистава, яку остров'яни виконували нам чи собі на розвагу, а справжній старовинний обряд. Нічого такого я не бачив у Полінезії відтоді, як залишив оселю старого пустельника Теї Тетуа в долині Оуіа на Фатухіва майже двадцять років тому. Тепер жителі всіх островів Тихого океану занехаяли свої давні обряди, хіба що виступають для туристів у солом'яних спідницях. Граючи і співаючи, вони більш чи менш наслідують мелодії хули, а коли розповідають легенди, то завжди, так, як вони записані в книгах білих авторів. Але сьогоднішня нічна церемонія не мала нічого спільного ні а тим, ні з іншим. Ми почули її випадково тільки тому, що замовили статую.
Я навмисне пробував жартувати з бургомістром і його друзями, але він узяв мене спокійно за руку і сказав, що не випадає жартувати, коли йдеться про старовинну пісню, звернену до бога.
— Наші предки не знали того, що знаємо ми, — пояснив бургомістр. — Вони гадали, що бог зветься Атуа, а поправити їх було нікому. Хіба можна їх гудити за це?
Потім усі — і дорослі й діти — попрямували в темряві із своїм начинням до одної з печер Хоту Матуа, де вони мали ночувати.
Наступного ранку ми поїхали до каменоломні на Рано Рараку. Там ми побачили бургомістра і п'ятьох його помічників, які вже давно були на місці і збирали докупи кам'яні сокири, схожі на великі ікла. Їх тут лежало цілі сотні, і в землі, і на землі. Поряд з балконом, де я ночував, знаходилась велика плоска стіна, якої знизу було не видно. Її утворили древні скульптори, коли вирубували свої статуї. Ми вирішили продовжити їхню працю. Наші друзі довговухі з самого початку чітко уявляли собі, як їм діяти. Вони наклали цілу купу кам'яних сокир там, де мали почати роботу, потім кожний поставив біля себе воду в глекові з видовбаного гарбуза. Бургомістр з вчорашнім вінком на голові метушився довкола, перевіряючи, чи все готово. Потім, користуючись тільки витягнутими руками й розчепіреними пальцями, він почав вимірювати стіну і робити кам'яною сокирою якісь позначки. Він, безперечно, добре знав пропорції по своїх дерев'яних фігурках. На цьому приготування закінчилось. Але замість того, щоб уже починати, бургомістр ввічливо попросив у нас пробачення і, разом із своїми помічниками, зник за виступом скелі.
"Очевидно, вони знову готують якусь церемонію", міркували ми, напружено чекаючи, що буде далі. Та ось остров'яни повільно, урочисто повернулися назад і всі шестеро поставали вздовж стіни з кам'яним знаряддям у руках. Церемонія, напевно, відбулася за виступом. Вони тримали сокири, як кинджали, і по сигналу бургомістра затягнули вчорашню пісню каменярів, вдаряючи об скелю в такт мелодії. Це було фантастичне видовище і фантастична мелодія. Бракувало тільки характерного голосу бабусі, але удари сокири об камінь, від яких котилася луна, цілком заміняли його. Видовище було таке захоплююче, що ми всі стояли, наче загіпнотизовані. Співаків охопив запал, вони весело посміхалися, співали і тесали, тесали і співали. Особливо захопився-один довгов'язий дід, що стояв з самого краю; він навіть пританцьовував у такт ударам і пісні. "Кнакк-кнакк, кнакк, кнакк-кнакк-кнакк, скеля тверда, каменем по каменю той, що в руці, твердіший, значить, скеля піддасться, кнакк-кнакк-кнакк" — ці звуки котилися далеко по рівнині.
Вперше за сотні років задзвеніли сокири на Рано Рараку. Пісня стихла, але удари сокир лунали далі. Шестеро довговухих взяли в руки старовинні знаряддя, щоб продовжити роботу, яку були змушені припинити їхні предки. Після кожного удару залишався невеликий слід, — просто світла позначка, але за першим ударом Ішов другий, потім ще і ще, аж поки, нарешті, слід не ставав помітним. Час од часу заглибину поливали водою з глека. Ми працювали по сусідству й чули стукіт сокир нагорі серед нерухомих статуй. Так минув перший день. І навіть коли я вже лежав у постелі, перед очима в мене стояли брунатні мускулисті спини і гострі сокири, що врубувались у камінь, а в вухах лунали розмірені удари, хоч у каменоломні давно вже стояла тиша, а бургомістр з помічниками, страшенно стомлені, спочивали в печері Хоту Матуа. Стара бабуся приходила до нас у табір і віднесла їм велике блюдо м'яса і цілий клунок хліба, масла та цукру, так що довговухі вдосталь наїлися перед сном.
Наступні два дні робота велася з таким самим напруженням: остров'яни рубали, аж піт котився з них градом. Третього дня вже можна було розрізнити контури гіганта. Довговухі довбали доти, доки не з'явилися паралельні заглибини вздовж стіни, потім вони зрубували гострі виступи між ними. Вони рубали, поливали водою і знову рубали. Сокири весь час доводилося міняти, бо вістря швидко затуплялись. Усі попередні, дослідники вважали, що затуплені сокири викидали геть, і цим пояснювали те, що по всій горі валялось так багато кам'яних знарядь. Однак вони помилялися. Коли сокира затуплялася, бургомістр піднімав з землі іншу сокиру і починав ударяти їх одна об одну. Кусочки каміння летіли на всі боки, а сокири знову ставали гострими… Він загострював їх так легко, як канцелярист загострює олівець.
Ми зрозуміли, що більшість знарядь, які лежали в каменоломні, використовувались одночасною Кожний каменяр мав, кілька сокир і працював ними по черзі. Біля одної статуї працювало небагато людей. Уздовж такої фігури, як наша, в п'ять метрів завдовжки, могло поміститися шість чоловік. Тому витісували одночасно багато статуй. Сотні з дві людей могли вільно справитися з усіма поміченими нами тут статуями. Крім того, над багатьма фігурами роботу припиняли з чисто технічних причин: в одних місцях скульптори наткнулися на розколину в камені, в інших їм став на перешкоді чорний, твердий, мов кремінь, шар, якого не брала кам'яна сокира.
Так ми ознайомилися з тонкощами техніки каменярів. Але найбільше нас цікавило, за який час витісували такого гіганта.
На думку Рутледж, на це потрібно було всього п'ятнадцять днів.