Аби ж вона знала, що я вже опинився в оточенні двох ворогів, які, самі про те не здогадуючись, тримали мене в облозі!
Кіт свиснула втретє. Вона, певно, знетямилася від тривоги. Я уявляв, у якому вона розпачі, але не міг їй відповісти.
Що ж мені робити? Може, піти пробоєм? Я міг би впритул застрелити одного і, якщо пощастить, вихопитися з вежі, перш ніж другий прийде до тями. В кожному разі мені доведеться чухрати в гори, і принаймні один переслідувач насідатиме мені на п'яти, а невдовзі до нього приєднається ще й грум.
А може, тишком-нишком зійти в погріб і сховатися там? Навіщо їм іти вниз? Лише задля одного: щоб винести звідтіля Томове тіло.
Зважаючи на всі обставини, сховатися в льоху було безпечніше. Я зійду вниз і причаюся в темному кутку. Якщо вони не підійдуть до мене, тим краще! А якщо підійдуть… Що ж, у мене є пістоль. Може, вони розгубляться з несподіванки, і мені пощастить пробитися на волю.
Льох, який щойно наганяв на мене жах своєю таємною пащею, раптом здався мені рятівним притулком. Я повернувся й ступив крок униз.
Сходи, очевидячки, були залиті кров'ю. Я послизнувся й полетів униз головою. Пістоль вискочив у мене з-за пазухи, відлетів убік і вистрелив. Я з розгону гепнувся головою об стіну, і це було останнє, що я пам'ятаю.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
ЧЕКАЮЧИ ДОПИТУ
Десь безугавно шуміла вода. Я відчував свіжий дух вологи. Ви, може, гадаєте, що вода нё пахне? А як же чують воду коні? Станьте з заплющеними очима на березі озера, і ви одразу ж відчуєте, що перед вами стелеться водяна гладінь.
У голові стояв тупий біль. Щеміла зідрана шкіра на суглобах пальців. Минуло кілька хвилин, перш ніж я зважився сісти й розплющити очі.
Я сидів на пологому, порослому травою березі біля напіврозваленої кам'яної буди. Трохи нижче трава поступалася місцем сірій ріні. Потім на чверть милі, а може й більше, простягалася вода, сіра й похмура від навислих хмар. За озером стіною здіймався ліс. До того берега плив човен, у ньому сидів чоловік. Гори за лісом губилися в густому тумані. Тим часом човен зайшов у бухту і зник з очей. Одну мить я думав, що лишився сам.
– Ти вже, я бачу, прийшов до тями! – пробурчав низький голос, і поряд зі мною з'явилася опасиста постать Ентоні Дункана. Я не одразу відповів, і він провадив досить добродушно: – Ну й гепнувся ж ти нівроку! Та дарма, минеться.
– Де я?
За подібних обставин таке запитання цілком природне, а коли зважити на те, що я по довгій непритомності опинився в зовсім незнайомому місці, то воно було й доречне.
– Де саме – для тебе байдуже. Ти в безпечному місці.
Хоч я не почував себе вельми безпечно, але був радий, що мене стереже Дункан, а не той жорстокосердий чоловік, що розмовляв із ним у вежі. Я озирнувся. Позаду стояла стара колиба, поросла мохом, з-поміж каменів у її стінах пробивався верес, і трухляві двері ледь трималися на завісах. Всередині не чути було нікого. За колибою височіло кілька платанів, а далі витикалися вершки ще якихось дерев.
– Хочеш води?
– Дайте, будь ласка.
Він підійшов до кошика, взяв олив'яну кварту й поволі подався до води, Я прикинувся, що мені млосно, і стежив за ним, напівзаплющивши очі. Чим не нагода втекти? Я був певний, що він тут сам, і коли мені пощастить вихопитися ярдів на двадцять, то вайлуватому Дунканові годі мене спіймати. Аби тільки дістатися в гори, а там густий туман допоможе мені сховатися. Щоправда, в тумані важко буде збагнути, де я опинився, і знайти дорогу додому, але це вже не так важливо. Головне – втекти.
Я чекав, поки Дункан дійде до всіяного рінню берега й нахилиться над водою. Я почув, як він закректав і як хруснули суглоби його ревматичних ніг. Я ледве не закричав із радощів, почувши той хрускіт. Мені здалося, що я вже вільний.
Я напружив м'язи, його широкі штани спокусливо вирізнялися на тлі сірого озера. Аби я був ближче, то стусонув би його так, що він полетів би сторчака у воду. А так я скочив на ноги і кинувся прожогом за халупу. Якщо в нього є пістоль, він все одно не встигне його вихопити.
Я вибіг на порослий деревами й папороттю горб і лише тепер зрозумів, як підупав на силах після того падіння. Мої ноги були наче ватяні, я хитався й спотикався і на превелику силу подолав невисокий схил.
– Вернись назад, дурню! – ревів Дункан.
Я побіг далі поміж кущами. Попереду серед листя заблищала вода. Я звернув ліворуч. І знову вода. Лише тоді я збагнув: ми були на маленькому острівці.
Доведеться перепливати озеро. Але як стрибнути у воду? З цього боку острів кінчався гострими скелями, що витикалися з мілкої води, наче гострі зуби. Я ступив у воду і спробував добрести до глибокого, але не встиг навіть замочити колін, як Дункан наздогнав мене. Він схопив мене в оберемок, як ведмідь, і хоч як я опирався, виніс на берег і кинув на траву.
– Дурню, – сказав він, – ти хочеш, щоб тебе спутали, як козеня?
Він потяг мене до халупи. В кошику з харчами лежала завбачливо приготована мотузка. Він скрутив мені ноги і, не розрізаючи мотузки, зв'язав руки. Спочатку він хотів заломити мені руки за спину, але зрештою пожалів мене.
– Тобі ж треба попоїсти, – сказав він і зв'язав руки в такий спосіб, що я міг насилу піднести їх до рота.
В кошику була хлібина, м'ясо та інші харчі, а також невелика пляшина вина. Він урізав скибку хліба, шматок м'яса і вклав їх мені у зв'язані руки.
– А тепер призволяйся як можеш. Ножа я тобі не дам. Ну ж бо, берися до їжі. Чекати доведеться довго.
– А чого чекати? – = похмуро спитав я.
Нахиливши голову і підвівши руки, я вп'явся зубами в м'ясо. Мені треба було підживитися.
– Постривай, дізнаєшся.
Кілька хвилин ми мовчали. Я напружено думав. Якщо це не Дервентвотер, то, виходить, ми на одному з маленьких острівців, розташованих на протилежному кінці Алсвотеру, за кілька миль од вежі. Але чому вони, хоч який це був клопіт, перевезли мене сюди й приставили сторожу? Кого чи чого ми чекали?
На щастя, Дункана проймала дедалі більша цікавість. Раз або двічі скоса позирнувши на мене, він нарешті не витримав.
– Що ти там робив? – запитав він навпростець. – Що тобі відомо?
Я бачив, що цього здорованя мордував страх.
– Дуже багато, – відповів я.
Не знаю, як повелися б інші за таких обставин, але я поклав скористатися з його страху перед невідомим майбуттям.
– Хто ще знає про це, крім того чоловіка, що пробрався був у вежу?
Що мені казати? Я не хотів будити його підозри, щоб вони не натрапили на слід Кіт і не подалися до моєї домівки. Але переконати їх, що я діяв сам, це означало поставити під загрозу власне життя. Занадто велика буде спокуса заткнути мені рота раз і назавжди, як вони, напевно, зробили з бідолашним Томом.
– Постривайте – дізнаєтесь, – відповів я.
Його лице скривилося.
– Атож, – сказав він, – ми про все дізнаємось, коли приїде сер Філіп. У нього ти заговориш. Він уміє примусити людей говорити. Я хочу тебе визволити від тортур. – Він припав до пляшки, наче хотів утопити у вині свій страх. Потім нараз обернувся до мене, витираючи рукою чорну бороду. – Нам треба дізнатися про все, хлопче. Від цього залежить наше життя. Але я не хочу, щоб тебе мордували. Я знаю тебе і знаю твоїх батьків. Не бажаю я наживати ворогів. Хочу, щоб ти вважав мене за свого друга.
– Ви мій тюремник, – відмовив я.
– Твоє щастя, що це я.
– Чому?
– Інші не такі м'якосерді. Краще розкажи мені, поки тут немає інших. Присягаюсь, я не дозволю їм зачепити тебе й пальцем.
– Я знаю, що мене чекає, коли я розкажу. Встромлять між ребра ножа, накладуть у пазуху каміння та й поховають на дні озера!
– Ні! – заперечив Дукан.
– А що ж?
– Ти посидиш на острові до вирішального дня. Чекати доведеться тиждень. А потім іди собі під чотири вітри. Тоді вже ти нам не завадиш.
Але я стояв на своєму.
– Хотів би я довіряти вашим друзям так само, як вірю вам, містере Дункане. Але не можу. Я нічого вам не скажу.
Він нетерпляче махнув рукою. Я бачив, що він страшенно боїться за свою шкуру. Певно, що всі вони полякалися. Спочатку з'явився Том, потім я… У змовників зараз одне на думці: чи є тут хтось іще, крім нас двох. Вони вже не почували себе безпечно у вежі, інакше мене тримали б там, а не тягли через гори на острів, – адже це і важко, й небезпечно.
Нехай думають-гадають! Вони не вб'ють мене, поки матимуть надію дізнатися, що мені відомо. Коли ж я все скажу, для них буде безпечніше порішити мене. Від того, що я мовчатиму, залежить моє життя. А що коли вони мордуватимуть мене? Жах перед тортурами знову стиснув мені серце.
Дункан підняв пляшку. Вина в ній лишалося тільки на денці. Він хотів був піднести пляшку до рота, але передумав і ткнув її мені в руки.
– Допий вино, – буркнув він. – Воно тебе зігріє. Чого його мерзнути?
Він мав слушність. Я й так був виснажений після всього, що сталося. Треба було погрітися. Хоч стояв червень, але день видався холодний і похмурий. На небі громадилися хмари; очевидячки, насувалася громовиця.
Правда, я мав підозру, що Дункан дав мені його не тільки з доброго серця. Він вважав, що вино розв'яже мені язика: адже я був ще хлоп'я.
– Пий, – спонукав він мене, – а я спробую розпалити багаття.
Я слухняно підняв пляшку, обережно стискаючи її зв'язаними руками, і ковтнув гіркувату палючу рідину. Мимрячи щось собі під ніс, Дункан подався збирати хмиз. Він одходив все далі й далі, бо хмизу було мало.
Я міцно стискав пляшку. Можна було вжити її як зброю, але що з того, коли я сидів долі зі зв'язаними руками й ногами. Я знову озирнувся. Може, сховати пляшку на той випадок, коли мені пощастить звільнити руки? Ні, Дункан відразу ж зауважить, що вона щезла.
Ото дурень! Адже засіб визволитися – у мене в руках. Аби тільки не почув Дункан! Треба встигти зробити це, поки він надійде з оберемком хмизу!
Утік не втік, а побігти можна. Я прихилився до стіни і щосили брязнув пляшкою об камінь. Пляшка розбилася вдрузки, і вино забризкало мені ноги. Луск вийшов не дуже гучний.
Я нахилився й почав шукати в траві зручну склянку. На моє щастя, пляшка була з тонкого скла, і скалки виявилися гострі, як бритва. Я затиснув великий трикутний уламок скла пальцями правої руки.
Найгірше було те, що я не міг досягнути склом до мотузки на руках.