Тепер підожди нас трохи там за дверима.
— З охотою, — сказав селянин. Дефарж довів його до сходів і, залишивши сидіти там, повернувся.
— Що скажете, Жаку? — спитало третє число. — Завести до списку?
— Записати й приректи на загибіль, — сказав Дефарж.
— Чудово! — викрикнув Жак.
— Замок і ввесь рід? — спитав перший.
— Замок і ввесь рід, — відповів Дефарж. — Викоренити зовсім.
— Чи певні ви,—спитав Жак Другий у Дефаржа, — що ніякого клопоту не постане з нашого способу вести список. Не може бути сумніву, що він безпечний, бо крім нас самих ніхто не може розібрати наших знаків; однак чи ми завсігди матимемо спроможність розібрати їх... чи, я повинен сказати, вона розбере?
— Жаку,—відповів Дефарж, випроставшися, — коли б моя дружина перейняла на себе тримати ввесь реєстр тільки у своїй пам'яті, то й тоді б вона не забула ні єдиного слова, з нього, ані єдиної літери. Виплетений власними її мережками, її власними знаками, він завсігди буде ясний для неї як сонце. Покладайтеся на мадам Дефарж. Легше найгіршому страхо
полохові викреслити себе з життя, ніж викреслити єдину літеру в його іменні або в злочині з виплетеного списку мадам Дефарж.
Троє пробурмотіли, що вірять і похваляють.
— А як бути з селянином? Чи його зараз послати назад?— спитав Жак Перший.—Він надто простий. Мабуть він трохи небезпечний?виться на них у неділю.
— Що?—викрикнув перший, витріщивши очі.— Чи це добра ознака, що він бажає побачити королівську сім'ю та вельмож.
— Жаку,—сказав Дефарж, — покажи, тільки розсудливо, кішці молоко, якщо хочеш, щоб вона захотіла його. Розсудливо покажи собаці дичину, якщо хочеш, щоб вона колись принесла її тобі.
Нічого більш не сказали, а селянинові що вже задримав на сходах, порадили відпочити на ліжку. Його не треба було переконувати, і він швидко заснув.
Прийшла неділя. Шосейний робітник був дуже незадоволе— нии (хоч і говорив, що задоволений) з того, що мадам Дефарж мала йти з чоловіком і з ним до Версалю. Ще більш неприємне було йому те, що мадам цілісіньку дорогу плела на волі, плела й серед народу, що стовпився подивитися на екіпажі короля й королихи.
— Ви пильно працюєте, — сказав чоловік коло неї.
— Так,— відповіла мадам Дефарж, — у мене багато роботи.
— Що ж ви робите, мадам?
— Багато дечого.
— Наприклад?
— Наприклад, — відповіла мадам Дефарж спокійно, — покрівці для мерців.
Чоловік одсунувся трохи далі так швидко, як тільки можна було, а дорожній робітник почав обмахуватися синьою шапкою, почуваючи, що тут страшенна духота. Незабаром з'явився король з широким лицем і королиха з красивим лицем у золотій кареті, в супроводі блискучого двора, валки веселих дам і прекрасних вельмож, у морі діямантів, шовку, пудри, розкошів. Дорожній робітник сп'янів від усього й кричав ,,Хай живе король! Хай живе королиха! Хай живуть усі й усе!"—немов він ніколи й не чув про повсюдного Жака. Цілих три години все навколо нього кричало: "Хай живе" та плакало з радости.
— Добре, — сказав Дефарж.—Ви — хороший хлопець. Самб' таких нам і треба. Через вас оті дурні думатимуть, що па— жування їх не скінчиться ніколи. Тому вони становляться нахабнішими, — тим ближче їх кінець. Ті дурні нічого не знають. ]Вони зневажають вас. Вони воліли б, щоб сотні таких як ви поздихали, ніж один їхній кінь або собака. Вони знають тільки те, що чують од вас. Нехай же ще трохи це обманює їх. Недовго це буде.
— Щодо вас, — сказала йому мадам Дефарж, — то ви станете кричати й лити сльози над чим хочете, аби тільки була вистава й шум. Признайтеся! Правду я кажу?
— Правду, мадам, я гадаю. На даний час.
— Коли б вам показали велику купу ляльок і сказали, що ви можете ламати їх на куски й роздягати на свою власну користь, то ви вибиратимете найбагатші й найзнатніші. Признайтеся. Хіба не так?
— Істинно так, мадам.
— А якби вам показали зграю птиць, що не можуть літати, і сказали б вам, щоб ви поскубли їм пір'я на власну користь, то ви би взялися до птиць з найкрасивішим пір'ям. Хіба не так?
— 1 це правда, мадам.
— Ви бачили сьогодні ляльок і птиць, — сказала мадам Дефарж, вказуючи рукою на те місце, де вони показалися в .останній раз, — тепер ідіть додому.
Розділ XVI.
ПЛЕТЕ ДАЛІ.
Дефаржі, чоловік і жінка, доїхали зоряної ночі в громадському екіпажі до Паризьких воріт, куди природно вела їх дорога. На заставі їх звичайно затримали, з'явилися ліхтарі, почався звичайний огляд і допит. Дефарж виліз: він знав тут одного чи двох салдатів і одного з поліцаїв. Останній був його близкий приятель, і вони ніжно обнялися.
Коли св. Антон знов прийняв їх у свої темні обійми, і вони вийшли з омнібуса на межах передмістя, вони пішли пішки своєю дорогою по чорній грязі та помиях на вулицях; мадам Дефарж спитала свого чоловіка:
— Ну, скажи, мій друже, що тобі сказав Жак з поліції?
— Сьогодні небагато, проте все, що він знає. До нашого кварталу призначено нового шпигуна. Може будуть і інші, та він знає тільки про одного.
— Ну, добре, — сказала мадам Дефарж, підвівши брови з холодним діловим виглядом. — Треба записати його. Як звати того чоловіка?
— Він англієць, а звуть його Барсад.
— Барсад, — повторила мадам, — Добре. А християнське ім'я?
— Джон.
— Джон Барсад,— повторила мадам, сказавши ще раз це— ім'я про себе.—Добре. Який же він на вигляд? Відомо?
— Він — приблизно сорок років; зріст — приблизно п'ять футів і дев'ять дюймів; волосся чорне, лице смугляве, взагалі на зовнішність досить гарний — смуглявий; очі чорні, лице худе и довге, ніс орлиний, тільки не прямий, трохи викривлений до лівої щоки, отож вираз лиця лиховісний.
— Далебі! Та це ж справжній портрет! —сказала мадам Дефарж, сміючись. — Завтра ж занесу його до списку.
Вони ввійшли до винарні, що була вже замкнена, бо це було вже опівночі.
— Ти втомився, — сказала мадам, поглянувши на месье Дефаржа. —Ти якийсь мов не свій.
— Так, — сказав месьє Дефарж, наче хто виривав йому думку з душі. — Це так довго тягнеться.
— Це так довго тягнеться, — повторила жінка. — А коли ж воно не довго тягнеться. Помста й відплата вимагають довгого часу,—це вже правило.
— Небагато треба часу, щоб ударити чоловіка блискавкою, — сказав Дефарж.
— А скільки треба часу, — спокійно спитала мадам, — щоб виробити й припасти ту блискавку? Скажи мені.
Дефарж задумливо підвів голову, наче вражений змістом цих слів.
— Небагато часу треба, — сказала мадам, — щоб землетрус поглинув місто. Так. А скажи мені, скільки забирає часу підготувати землетрус?
— Гадаю, довго, — сказав Дефарж,
— А коли він готовий, то вибухає й нищить усе перед собою. А тимчасом він готується постійно, хоч цього не видно, не чути. Це повинно стати тобі за втіху.
Вона зав'язала вузол, блискаючи очима, наче душила ворога.
— Все це безперечно; однак воно тягнеться вже довго, і можливо, — ти добре знаєш, моя дружино, що це можливо, — що за нашого життя воно й не прийде.
— Добре! Ну й що ж? — спитала мадам, зав'язуючи другий вузол, ніби вона задушила другого ворога.
— Добре, — сказав Дефарж і напівжалісно и напіввиправ— дуючися знизав плечима.—То ми не побачимо тріюмфу.
— Ми допомагали йому, — відповіла мадам, гордо простягти руку. — Нічого з того, що ми робимо, ми не робимо даремно. Я в глибині душі переконана, що ми побачимо тріюмф. А коли навіть ні, коли б я навіть напевне знала, що ні, то покажи мені тільки шию аристократа, тирана, і я...
Тут мадам, зціпивши зуби, затягла й справді страшний вузол.
На другий день близько півдня сиділа ця дивна жінка на своєму звичайному місці. у винарні й пильно плела. Поруч неї лежала троянда, і хоч вона інколи поглядала на квітку, та це ні трохи не порушувало її звичайного зайнятого вигляду. Гостей було мало, — вони пили або й не пили, то стояли, то сиділи в різних місцях.
Постать людини, що увійшла в двері, кинула тінь на мадам Дефарж; вона з того відчула, що з'явилася нова людина. Мадам Дефарж поклала своє плетіння и почала пришпилювати троянду до хустки на голові перш, ніж поглянула на нового гостя.
Цікава річ. Тільки мадам Дефарж узяла троянду, гості перестали розмовляти й потроху почали виходити з винарні.
— Добридень, мадам, — сказав новий гість.
— Добридень, месьє, — сказала вона голосно й додала про себе, знову взявшися до плетіння:—Ага! Добридень; вік — коло сорока, зріст — приблизно п'ять футів і дев'ять дюймів, волосся чорне, взагалі на зовнішність досить гарний, смуглявий, очі темні, лице худе й довге, ніс орлиний, тільки не прямий, трохи викривлений до лівої щоки, що надає йому лиховісного виразу. Добридень, усе так.
— Будь ласка, мадам, дайте мені маленьку шкляночку старого коньяку і трохи холодної свіжої
Мадам задовольнила бажання якнайчемніше.
— Чудовий коньяк, мадам.
Це вперше так похвалили його, і мадам Дефарж досить свідома була про походження цього коньяку і краще знала, чого він вартий. Однак сказала, що це робить честь коньяку, і взялася до плетіння. Гість декілька хвилин стежив за її пальцями й використав нагоду взагалі окинути оком все помешкання.
— Ви дуже майстерно плетете, мадам.
— Я звикла до цього.
— І така гарна мережка. Можна спитати, для чого це?
— Так, для забави,— сказала мадам, дивлячись на нього з усмішкою й одночасно швидко перебираючи пальцями.
— Не для вжитку?
— Це залежить од обставин. Може коли й придасться. Коли так,—сказала мадам, глибоко зідхнувши і з суворим кокетуванням хитнувши головою, — то на щось поверну його.— Дивно було, що троянда на головній хустці мадам Дефарж, здавалося, була зовсім недовподоби св. Антону. Двоє були увійшли до винарні поодинці й вже хотіли попросити випити, як ось побачили оту новину, запнулися, вдали, що шукають приятеля, якого тут не було, і вийшли. Не залишилося нікого з тих, що були у винарні, коли увійшов новий гість. Всі вони порозходилися. Шпигун все це бачив, тільки не міг одкрити ніякої ознаки.