– Вас він круг пальця не обведе, правда, мосьє Пуаро?
Видатний детектив спробував зробити скромний вираз обличчя – не дуже успішно.
– Чому ж? І мене. Так, я дуже по-науковому підходжу до розв'язання таких проблем, із математичною точністю, а таке – на жаль! – практикують далеко не всі сучасні детективи.
Джеппова усмішка стала ще ширша.
– Ну, не знаю, – сказав він. – Міллер, який веде цю справу, чолов'яга дуже розумний. Від його ока не сховається жоден відбиток черевика, жоден недопалок чи навіть хлібна крихта! Геть усе він помічає, цей Міллер.
– Те саме, mon ami, можна сказати і про лондонського горобця – а однак йому я не доручив би розплутувати справу містера Девенгайма, – зауважив Пуаро.
– Зачекайте, мосьє, ви ж не будете заперечувати, що речові докази дуже важливі?
– Аж ніяк. Вони теж мають значення. Втім, завжди є небезпека переоцінити їх. Більшість деталей неважливі, тільки одна-дві мають ключове значення. Тому покладатися треба лиш на мозок, на маленькі сірі клітинки, – він постукав себе по лобі. – П'ять органів чуття можуть завести нас на хибний шлях. Правду треба шукати зсередини, а не ззовні.
– Ви хочете сказати, мосьє Пуаро, що здатні знайти злодія, не встаючи з крісла?
– Саме так! Якщо, звичайно, знатиму всі факти. Я фахівець-консультант.
Джепп простягнув йому руку.
– Ловлю вас на слові. Закладаюся, що віддам п'ять фунтів, якщо за тиждень ви схопите за руку – чи то пак скажете мені, де схопити за руку – зниклого містера Девенгайма, живого чи мертвого.
Пуаро потис інспекторову долоню.
– Eh bien, mon ami, я згоден. Le sport – це ваша англійська пристрасть. Ну а тепер – факти.
– У суботу містер Девенгайм за своїм звичаєм сів на потяг, який о 12 : 40 вирушає з лондонського вокзалу "Вікторія" до Чингсайда, де стоїть його розкішний заміський маєток, "Кедри". Після обіду він прогулявся навколо будинку й дав кілька вказівок садівникам. Усі стверджують, що поводився він точнісінько як завжди. Після чаю Девенгайм зазирнув у будуар до дружини і сказав, що сходить у село, щоб надіслати кілька листів, і попередив, що ввечері приїде містер Ловен, щоб обговорити деякі справи. Якщо той прибуде раніше, ніж повернеться сам Девенгайм, хай його проведуть у кабінет і попросять почекати. Після цього містер Девенгайм вийшов через головні двері, поволі попростував по дорозі до воріт, вийшов – і більше його ніхто не бачив. Чоловіка й слід прохолов.
– Чудово, чудово. Цікавенька загадка… – пробурмотів Пуаро. – Але розказуйте далі, прошу.
– Десь за п'ятнадцять хвилин по тому у двері подзвонив високий темноволосий чоловік із пишними чорними вусами і сказав, що має зустрітися з містером Девенгаймом. Він назвався Ловеном, тож його, як і просив банкір, провели в кабінет. Минула година, але Девенгайм не вертався. Нарешті Ловен подзвонив і сказав, що не може більше чекати, бо мусить встигнути на потяг до Лондона.
– Місіс Девенгайм перепросила за те, що чоловік не прийшов – це було дивно, адже він чекав на відвідувача. Містер Ловен сказав, що шкодує, і пішов.
– Як ви всі знаєте, містер Девенгайм так і не повернувся. У неділю вранці викликали поліцію, але справа з мертвої точки зовсім не зрушила. Схоже, містер Девенгайм провалився крізь землю – буквально. Він не дійшов до пошти, та й у селі його ніхто не бачив. На станції сказали, що він не сідав на жоден потяг, а його власний автомобіль не виїжджав із гаража. Якби Девенгайм найняв машину, щоб та забрала його в якійсь тихій місцині, то, мабуть, уже з'явився б її водій – адже справа зі зникненням набула неабиякого розголосу. Щоправда, в Ентфілді, що за п'ять миль від маєтку, того дня проводили кінні перегони, і Девенгайм міг загубитися в натовпі. Але ж його фото й опис надрукували в кожнісінькій газеті, і якби хтось його тоді помітив, то міг би повідомити поліції, а цього досі не сталося. Звичайно, з усіх кінців Англії вже надійшло чимало листів, але всі нитки, зрештою, привели в нікуди.
– У понеділок зранку надійшла нова сенсаційна новина. За портьєрою в кабінеті містера Девенгайма стоїть сейф. Виявилося, що його відкрили й пограбували. Вікна було наглухо зачинено зсередини, тому навряд чи в дім удерся хтось іззовні, хіба тільки за ним зачинив вікно хтось зі слуг. Могло бути й таке, що крадіжка відбулася ще в суботу, але через те, що поліція обшукувала будинок у неділю, і навколо панував хаос, ніхто цього вчасно не помітив.
– Précisément, – сухо зауважив Пуаро, – і що, він уже заарештований, ce pauvre86 містер Ловен?
Джепп усміхнувся.
– Ще ні, але за ним пильно стежать.
Пуаро кивнув.
– А що вкрали із сейфа?
– Ми дослідили це питання з молодшим партнером банку й місіс Девенгайм. У сейфі лежала чимала сума в облігаціях і багато готівки – якраз нещодавно Девенгайм уклав якусь угоду. Були там і коштовності – усі вони належали місіс Девенгайм. Останні кілька років її чоловік полюбляв їх купувати, тож майже щомісяця робив їй невеличкий подарунок – рідкісну й дорогу коштовність.
– Разом чималий статок, – задумливо мовив Пуаро. – А що ж із Ловеном? Ви дізналися, в якій справі він того вечора приїздив до Девенгайма?
– Ці двоє чоловіків зовсім не були друзями. Ловен – справжнісінький спекулянт, раз чи два він виграв у Девенгайма на фондовій біржі. Втім, здається, вони зустрічалися рідко, якщо взагалі колись зустрічалися. А в суботу мали говорити про акції якоїсь південноамериканської компанії.
– О, то Девенгайм мав інтереси в Південній Америці?
– Схоже, що так. Місіс Девенгайм згадувала, що він цілу осінь пробув у Буенос-Айресі.
– А які між ними були стосунки?
– Сімейне життя містера Девенгайма було спокійне й розмірене. Місіс Девенгайм – приємна, хоч і не дуже розумна жінка. Така собі простачка.
– Тоді навряд чи розгадка таємниці криється тут. А вороги в Девенгайма були?
– У нього було чимало конкурентів у фінансовій сфері, і не сумніваюся, що можна знайти багатьох людей, які нічого доброго містерові Девенгайму не бажали. Втім, навряд чи хтось із них убивав би його. А якби й так – то де тіло?
– Це запитання тривожить і мене. Як каже Гастінґс, тіла мають звичку неодмінно знаходитися.
– До речі, один із садівників каже, що бачив фігуру, яка йшла до будинку через грядку з трояндами. Саме на неї виходять скляні двері кабінету. Містер Девенгайм часто виходив з дому і повертався через них. Утім, садівник був далеко і саме підв'язував огірки, тож не може з певністю сказати, був то хазяїн чи хтось інший. Та й точний час назвати він не може. Напевно, ще до шостої, адже в цей час садівники завершують роботу.
– А о котрій містер Девенгайм пішов із дому?
– Десь о пів на шосту.
– Ви бачили, що там далі за грядкою?
– Озеро.
– На ньому є сарай для човнів?
– Так, є. Ви зараз подумали про самогубство, мосьє Пуаро? Тоді скажу вам по секрету, що Міллер якраз завтра їде в маєток, щоб на власні очі бачити, як прочісуватимуть дно озерця. От який це завзятий чоловік!
Пуаро криво посміхнувся й повернувся до мене.
– Гастінґсе, прошу вас, передайте мені останнє число газети "Щоденний мегафон". Якщо я правильно пам'ятаю, там надруковано дуже чітку фотографію зниклого чоловіка.
Я встав і знайшов газету. Пуаро уважно роздивився обличчя на фото.
– Гм, – пробурмотів він. – Волосся доволі довге і хвилясте, розкішні вуса й гостра борідка, густі брови. Очі темні?
– Так.
– У бороді й волоссі сивина?
Інспектор кивнув.
– Що ж, мосьє Пуаро, час вам винести вердикт. Ясно як день – мабуть, так ви одразу скажете?
– Навпаки, нічого не ясно.
Бравий вояка зі Скотленд-Ярду задоволено всміхався.
– А отже, маю надію, що розгадаю цю загадку, – спокійно закінчив Пуаро.
– Що?
– Те, що нічого не ясно – це добрий знак. Якщо у справі все ясно як день – eh bien, не вірте власним очам! Хтось усе надто добре підлаштував.
Джепп майже з жалем похитав головою.
– Що ж, думайте як хочете. Я вважаю, що бачити, куди йдеш, – не така вже й погана штука.
– Я не бачу, – пробурмотів Пуаро, – я заплющую очі й думаю.
Джепп зітхнув.
– Ну, на роздуми у вас є цілий тиждень.
– А ви будете повідомляти мені про всі нові знахідки – плоди трудів працьовитого та гостроокого Міллера, наприклад?
– Звичайно. Так ми домовилися.
– Якось мені трохи ніяково, – зізнався Джепп, коли я проводив його до дверей. – Наче дитину обкрадаю.
Я не міг із ним не погодитися. В кімнату я повертався, досі усміхаючись.
– Eh bien! – тут же накинувся на мене Пуаро. – Ви смієтеся з татуся Пуаро, я вгадав? – і він жартома насварив мене пальцем. – Ви що, не довіряєте моїм сірим клітинкам? О, не треба ніяковіти. Краще поговорімо про невеличку загадку – я ще не вирішив її повністю, але в ній є один-два цікаві моменти.
– Озеро, – поважно сказав я.
– Ба навіть гірше – сарай для човнів!
Я скоса глянув на Пуаро. Він дуже загадково усміхався, і я зрозумів, що розпитувати його зараз немає сенсу.
До наступного вечора від Джеппа не було звісток, але о дев'ятій він до нас завітав. По обличчю інспектора одразу було видно, що зараз будуть новини.
– Eh bien, мій друже, як у вас справи? – спитав Пуаро. – Все добре? Тільки не кажіть мені, що тіло містера Девенгайма знайшли в озері, бо я все одно не повірю.
– Тіла ми не знайшли, зате виявили дещо інше –одяг, такий самий, як той, що був на ньому того дня. Що ви на це скажете?
– А більше ніякий одяг не пропадав із його дому?
– Ні, лакей у цьому певен. У шафу ніхто не лазив. Є ще новини: ми арештували Ловена. Покоївка, яка закривала вікна у спальні, стверджує, що бачила Ловена, який ішов до кабінету через грядку з трояндами десь за чверть по шостій. Це було хвилин за десять до того, як він пішов, не дочекавшись Девенгайма.
– Що він сам про це каже?
– Спершу він заперечував, що взагалі виходив із кабінету. Але покоївка говорила дуже впевнено, тож Ловен потім вдав, що просто забув: він справді виходив із кабінету на хвильку, щоб помилуватися рідкісними трояндами. Не дуже переконливо! До того ж з'явилося нове свідчення про Ловена. Містер Девенгайм завжди на мізинці правої руки носив грубий перстень із діамантом. І от цього персня в суботу ввечері заклав у лондонському ломбарді якийсь чоловік на ім'я Біллі Келлет! Поліція вже знає цього типа: минулої осені він відсидів три місяці за викрадення годинника у якогось старого.