Згадки про Закон, про двох мертвих моряків, про засідки в темряві, про труп, знайдений у заростях тростини, не давали мені спокою. І хай це здасться протиприродним, але моє повернення до людей не принесло мені сподіваного почуття впевненості в собі та приязні до інших,— навпаки, в мені знову зросли страх і непевність, яких зазнавав я на острові. Ніхто не хотів мені вірити. А я ставився до людей з такою ж підозрою, як ставився раніше до тваринного люду. Може, я заразився дикістю свого попереднього товариства?..
Кажуть, що страх — це хвороба, та як би там не було, я можу це посвідчити, бо ось уже кілька років відчуваю такий страх, той постійний страх, що його, мабуть, відчуває напівприборкане левеня. Моя тривога тепер набувала химерних форм. Я не міг переконати себе, що чоловіки та жінки, яких я зустрічав, це не той самий тваринний люд. Мені здавалося, що вони такі ж тварини, що тільки зовні вони подібні до людей і що незабаром у них почнуть оживати тваринячі ознаки. З оцими своїми думками я звірився одній надзвичайно здібній людині, фахівцеві з нервових хвороб, котрий свого часу знав Моро; він, здається, наполовину повірив у те, що я розповів, і дуже багато мені допоміг.
Я вже не сподіваюся, що ті жахи, пережиті на острові, коли-небудь дадуть мені цілковитий спокій, але зараз вони відійшли десь на дно моєї свідомості, вони — немов далекі, ледь видні хмарки; але часом ці хмарки споминів ростуть, аж доки не затьмарюють усього неба. Тоді я оглядаюся на людей, і мене бере страх. Одні обличчя здаються мені рішучими й ясними, інші — похмурими або небезпечними, ще інші — мінливими, нещирими. Але жодного обличчя не бачу я, щоб спокійне було і владне, як личить мудрій істоті. Мені здається, що за всім тим криється звір, що невдовзі настане таке саме виродження, яке я бачив на острові, але там воно набуло більших розмірів. Я знаю, що все це мої химери, що всі ці "уявні" чоловіки та жінки й насправді є чоловіки та жінки, що вони такими будуть усе життя, що вони цілком розумні, сповнені людських поривів і зворушливих турбот, звільнені від інстинктів і зовсім не раби фантастичного Закону, що вони істоти, зовсім не подібні до тваринного люду. І все-таки я уникаю їх, їхніх цікавих поглядів, їхніх розпитів і допомоги, я прагну самітності.
Ось чому я живу біля широкої пагорбистої рівнини і можу сховатися там, коли ця тінь упаде мені на душу; і як любо на тій безлюдній рівнині під ясним небом! Коли я жив у Лондоні, жах мій був майже нестерпний. Я не міг ніде сховатися від людей,— їхні голоси чулися крізь вікна, і замкнені двері не давали надійного захисту. Я тікав на вулиці, щоб побороти цю ману, і мені ввижалося, що жінки вийшли на полювання і нявчать позаду, ніби кішки; що хижі чоловіки заздро зиркають у мій бік; що виснажені робітники, які йдуть повз мене квапливою ходою, бурмочучи щось самі до себе,— згорблені, старі, знеможені, брудні й обірвані,— подібні до пораненої, закривавленої тварини, а байдужа до всього цього обшарпана дітвора по-мавпячому безугавно базікає. Коли я заглядав до церкви, то навіть і там — так розходилися мої нерви! — мені здавалося, що священик бурмоче "великі думки", як це колись робила мавпо-людина; а коли в бібліотеці я бачив зосереджені над книгами людські обличчя, то мені ввижалося, що це хтось чигає на здобич. Найогиднішими були для мене бліді, позбавлені будь-якого виразу обличчя людей у поїздах та омнібусах. Мені вони здавалися мертвими, і я не наважувався їхати куди-небудь, аж доки не впевнювався в цілковитій самітності. А інколи я доходив аж до того, що я й сам не розумне створіння, а всього лише тварина, змучена своїм схибленим розумом, і саме тому я тиняюся, немов ота змучена вівця.
Та, дякувати богові, тепер таке трапляється вже рідше. Я подався геть від людської суєти й людського натовпу, збуваю свої дні, обклавшись мудрими книгами, що, наче широкі вікна у наше життя, освітлюють його ясними душами людей, що писали ці книги. Я мало бачу чужих людей і живу дуже скромно. Дні мої минають за читанням книг і за дослідами з хімії, а коли ночі ясні, я ще вивчаю астрономію. Не знаю, чому це так, але в мерехтінні незчисленних небесних світил я знаходжу втіху безконечного миру й спокою. Я думаю, що саме там, у безмежних вічних законах матерії, а не в житейській суєті, гріхах і турботах, може знайти собі розраду і надію те, що є в нас вищого, ніж тваринне. А без надії я не зміг би жити. Отак в надії і в самотності кінчаю свою повість.
Едвард Прендік
ПРИМІТКИ
"Острів доктора Моро" був написаний протягом 1895 р. й вийшов окремим виданням у квітні 1896 р. Проте його ідея виникла в автора, очевидно, раніше, ще у 1984 p., коли він у журналі "Сатердей рев’ю" видруковує анонімно статтю "Кордони індивідуальної пластичності". Можна вважати, що саме ця стаття становить основний зміст глави XIV "Доктор Моро пояснює" самого роману "Острів доктора Моро". Веллс ставився до можливостей реалізації описаної наукової ситуації абсолютно серйозно не тільки під час написання роману, але й через багато років по тому, про що свідчать окремі сторінки його науково-популярної книжки "Наука життя", що вийшла через 35 років після "Острова доктора Моро".
Щодо літературних моделей, то в "Острові доктора Моро" явно відчувається вплив "Робінзона Крузо" Д. Дефо і "Пригод Гуллівера" Дж. Свіфта, тобто просвітницького роману.
Водночас можна стверджувати наявність мотивів романтичних, з якими Веллс полемізує (зокрема, з "Книгою джунглів" Кіплінга), а іноді й запозичує незвичайні "деталі" (човен із мерцями, який з’являється у фіналі, це запозичення із "Повісті про Артура Гордона Піма" Едгара По).
© Переклад з ангійської: Дмитро Паламарчук
1 — Вони не люди, вони тварини, котрих ми... (лат.).
2 — Зуави — колоніальні війська у Франції, що формувалися із жителів Північної Африки і частково з європейців — мешканців Алжиру і Тунісу.
3 — Гурія — регіон Грузії, який із стародавніх часів населений грузинськими племенами і входив до складу Грузії. З XVI ст., знаходячись на кордоні християнського світу і Турції, вів боротьбу з мусульманством, що силоміць йому нав’язувалося.
4 — Канаки — остров’яни з півдня Тихого океану.
5 — Цей опис повністю відповідає острову Нобль — Ч. Е. П. (Прим. автора).
6 — Оцелот — хижак з родини котячих.