Але всю дорогу королева-мати, не перестаючи, говорила щось на вухо королю, кілька разів показуючи йому на пані де Сов.
І щоразу король сміявся, як звичайно сміявся Карл IX, тобто сміхом похмурішим від погрози.
Маргарита ж, відчувши, що ноші рушили і що їй нема чого боятися проникливої спостережливості Катерини, швиденько витягла з рукава записку пані де Сов і прочитала:
"Я маю наказ відіслати сьогодні ввечері королю Наварському два ключі: один — від кімнати, де його замкнуто, другий — від моєї кімнати. Коли він прийде, мені наказано затримати його в себе до шостої години ранку.
Розміркуйте, ваша величність, вирішіть і не майте моє життя за ніщо".
— Сумніву нема, — прошепотіла Маргарита, — і ця бідолашна жінка має бути знаряддям, щоб погубити всіх нас. Але побачимо, чи так легко зробити черницю з королеви Марго, як зве мене брат мій Карл.
— Від кого цей лист? — спитала герцогиня де Невер, дивлячись на папірець, який Маргарита читала й перечитувала з такою уважністю.
— Ах, герцогиня, маю багато про що розказати тобі, — відповіла Маргарита, роздираючи записку на тисячу дрібненьких клаптиків.
ХІI. Признання
— Ну, перш за все, куди наша дорога? — спитала Маргарита. — Не на міст Меньє, сподіваюсь! З учорашньої ночі я бачила досить убивств, Генрієтта!
— Маю сміливість відвезти вашу величність...
— Перш за все і насамперед, моя величність просить тебе забути про її величність... Отже, ти везеш мене...
— В палац де Гіза, якщо, принаймні, ви не вирішили інакше.
— Ні, ні, Генрієтта, краще до тебе; герцога де Гіза нема, чоловіка твого нема?
— О, ні, — скрикнула герцогиня з радістю, що іскрами засяяла з її прекрасних смарагдових очей, — ні шурина, ні чоловіка, нікого нема! Я вільна, вільна, як повітря, як пташка, як хмарка... Вільна, королево моя, чуєте ви? Розумієте ви, скільки втіхи в цьому слові: вільна?.. Я виходжу, приходжу, наказую. Ах, бідна королево, ви не маєте волі, — отже ви зітхаєте...
— Ти виходиш, приходиш, наказуєш! Хіба це все? І хіба свобода тільки в цьому? Ні, ти надто радісна, щоб справа була тільки в цьому.
— Ваша величність обіцяли мені зробити признання.
— Знову моя величність; ми посваримось, Генрієтта; чи ти забула нашу умову?
— Ні. Ваша найпочтивіша слуга перед всіма, твоя навісна повірниця віч-на-віч. Так, пані? так, Маргарита?
— Так, так! — сказала королева, усміхаючись.
— Ні ворогування між домами, ні любовних підступів, усе добре, усе щиро; союз наступальний і оборонний з єдиною метою — зустріти і, зустрівши, впіймати на лету ту ефемеру, що зветься щастям.
— Добре, герцогиня моя, так! І, щоб відновити договір, поцілуй мене.
І дві чудові голівки, одна бліда й повита сумом, друга рожева, білява й осяяна усмішкою, граціозно наблизились одна до одної і з'єднали уста, як з'єднали вже думки свої.
— Є щось нове? — спитала герцогиня, пильно дивлячись на Маргариту пожадливим і цікавим поглядом.
— Чи ж за два дні не стало новим усе?
— О, я питаю про кохання, а не про політику. Коли нам буде стільки років, як матері твоїй Катерині, ми будемо робити політику. Але нам по двадцять літ, прекрасна моя королево, будемо говорити про інше. Слухай, може ти вийшла заміж справді?
— За кого? — спитала Маргарита, сміючись.
— А, ти мене заспокоюєш.
— Ах, Генрієтта, те, що заспокоює тебе, мене лякає. Мені доведеться вийти заміж, герцогиня.
— Коли?
— Завтра.
— От маєш! Справді! Бідненька! І це неминуче?
— Абсолютно.
— Чорт візьми, як говорить один мій добрий знайомий, це дуже прикро.
— Ти знаєш когось, хто говорить чорт візьми? — спитала, сміючись, Маргарита.
— Так.
— Хто ж це такий?
— Ти все питаєшся у мене, коли сама повинна розказувати. Кінчай, тоді я почну.
— Справа, коротко кажучи, от у чому: король Наварський закоханий і не хоче мене. Я не закохана, але не хочу його. Проте, ми мусимо до завтра змінити або удати, що змінили наше ставлення одного до одного.
— Ну, що ж! Зміни ставлення ти, і можеш бути певна, що й він змінить!
— Скажу по правді: це неможливо, бо саме тепер я менше, ніж будь-коли, хотіла б змінити його.
— Сподіваюсь, тільки до свого мужа?
— Мене мучать сумніви, Генрієтта.
— Сумніви в чому?
— В вірі. Ти робиш різницю між гугенотами і католиками?
— В політиці?
— Так.
— Безперечно.
— А в коханні?
— Люба моя, ми, жінки, такі язичниці, що скільки б не було сект, ми приймемо їх усі, скільки б не було богів, ми приймемо багатьох.
— В одній особі?
— Так, — сказала герцогиня, скинувши на неї погляд, в якому сяяло язичество, — так, і назва йому Eros — Cupido — Amor[35]; так, той, що з колчаном, пов'язкою і крилами... Чорт візьми! хай живе побожність!
— Але у тебе зовсім особлива манера молитись; ти кидаєш каміння на голови гугенотів.
— Робімо своє, і хай собі говорять... Ах, Маргарита, як переінакшуються в устах черні найкращі думки, найкращі вчинки!
— Черні!.. Але ж тебе, здається, вітав з цим мій брат Карл?
— Твій брат Карл, Маргарита, завзятий мисливець, цілими днями трубить у ріг і дуже від того худне... Отже, компліментів його я не приймаю. Проте, я відповіла твоєму братові Карлу... Хіба ти не чула моєї відповіді?
— Ні, ти говорила так тихо.
— Ще краще, у мене буде більше новин розказати тобі. Ну, а кінець твоєї сповіді, Маргарита?
— Це така справа...
— Ну?
— Це така справа, — сказала королева, сміючись, — що коли камінь, про який говорив брат мій Карл, справді історичний, то я воліла б утриматись.
— Добре! — скрикнула Генрієтта. — Ти вибрала собі гугенота. Ну, не турбуйся! Щоб твоя совість була спокійна, я обіцяю тобі при першій же нагоді вибрати гугенота й собі.
— Але на цей раз, здається, ти взяла католика?
— Чорт візьми! — відповіла герцогиня.
— Гаразд, гаразд! Розумію.
— А що то за гугенот?
— Я не вибирала його; цей молодий чоловік не являє собою для мене нічого і, певне, ніколи й не являтиме.
— Але ж що то за молодий чоловік? Це не перешкоджає тобі розказати про нього, — ти знаєш, яка я цікава.
— Бідний молодий чоловік, гарний, як Ніз Бенвенуто Челліні...[36] шукав порятунку в моїх апартаментах.
— О, о!.. А ти його зовсім і не кликала?
— Бідолашний хлопчина! Не смійся так, Генрієтта, бо й тепер ще він між життям і смертю.
— Він хворий?
— Тяжко поранений.
— Але ж поранений гугенот — річ дуже незручна! Надто в такі дні, як ми переживаємо; і що ж робиш ти з тим пораненим гугенотом, який не являє і ніколи не являтиме для тебе нічого?
— Він у мене в кабінеті, я переховую його і хочу врятувати.
— Він гарний, молодий, поранений. Ти переховуєш його у себе в кабінеті, хочеш його урятувати; цей гугенот буде дуже невдячний, якщо він уже не надто вдячний.
— Боюсь, що він вдячний... більше, ніж я того хотіла б.
— А він цікавить тебе... той бідний молодий чоловік?
— Ах, почуття жалю до нього... тільки.
— Ах, почуття жалю, бідна моя королево, це саме та чеснота, яка завжди губить нас, жінок!
— Так, і ти розумієш: коли кожної хвилини король, герцог д'Алансон, мати, навіть муж... можуть зайти в моє приміщення...
— Ти хочеш просити, щоб я сховала твого гугенотика, доки він буде хворий, з умовою вернути, коли видужає, — так?
— Насмішниця! — сказала Маргарита. — Ні, присягаюсь тобі, я не така передбачлива. Проте, якби ти знайшла, де приховати бідного хлопця, якби могла зберегти життя, мною врятоване, запевняю тебе, я була б тобі без кінця вдячна. В палаці де Гіза ти вільна, ні чоловіка твого немає, ніхто за тобою не підглядає, ніхто не перешкоджає, а ззаду за твоєю кімнатою є великий, як у мене, кабінет, куди, на щастя твоє, Генрієтта, ніхто не має права заходити. Позич мені той кабінет для мого гугенота; коли він видужає, ти відчиниш клітку, і пташка вилетить.
— Одна тільки перешкода, люба королево: клітка зайнята.
— Як, і ти врятувала когось?
— Я ж сказала про це твоєму братові.
— А, розумію; от чому ти говорила так тихо, що я не чула.
— Слухай, Маргарита, це чудова історія, не менш прекрасна і поетична, ніж твоя. Залишивши тобі шість гвардійців, я з своїми шістьома вернулась у палац Гіза і почала дивитись, як грабують і підпалюють чийсь дім на другому боці вулиці Катр-Фіс, проти будинку мого шурина, — раптом чую жіночі крики і чоловічі прокльони. Виходжу на балкон і бачу, перш за все, шпагу, що ніби самим, своїм виблискуванням освітлює всю картину. З подивом дивлюся на скажений клинок: я ж люблю красу і... — і потім, натурально, хочу побачити руку, що приводить її в рух, і тіло, якому рука та належить. Нарешті, серед дзвону сталі, криків бачу чоловіка... Героя! Аякса Теламона![37] Чую голос, голос Стентора![38] Я в захопленні, завмираю, тремчу, здригаюсь при кожному ударі, що загрожує йому, при кожному ударі, що його він завдає сам; чверть години переживаю я почуття, яких, королево моя, ніколи не переживала, не думала навіть, що вони існують. Так стояла я, ледве дихаючи, мовчки звісившись з балкону, і раптом герой мій зник.
— Як то?
— Під каменем, що кинула на нього якась стара жінка; тоді, як Кір[39], я відчула, що до мене вернувся голос, і закричала: "На поміч, на поміч!" Мої гвардійці вийшли, взяли його, підняли і перенесли в ту кімнату, яку ти просиш для свого протеже.
— О, розумію цю історію, люба Генрієтта, — сказала Маргарита, — тим більше, що вона майже така сама, як моя.
— Тільки та різниця, королево моя, що я служу своєму королю і своїй релігії, отже не маю потреби нікуди відсилати пана Аннібала де Коконна.
— Його звати Аннібал де Коконна? — перепитала Маргарита, залившись сміхом.
— Страшне ім'я — правда?[40] — сказала Генрієтта. — І той, що носить його, гідний свого імені. Який герой, чорт візьми! Скільки пролив крові! Надінь маску, королево, ми біля палацу.
— Нащо мені маска?
— Бо я хочу показати тобі мого героя.
— Він вродливий?
— Під час бою він видався мені прекрасним. Правда, то було вночі, при факелах. Сьогодні вранці, при денному світі, признаюсь тобі, він, здається, трохи втратив. Проте, гадаю, він тобі сподобається.
— Значить, моєму протеже відмовлено в палаці де Гіза; шкода, бо нікому й на думку не спало б шукати тут гугенота.
— Ані трохи: я звелю перенести його сьогодні ввечері; один лежатиме в правому кутку, другий — в лівому.
— Але коли вони дізнаються, що один протестант, а другий католик, вони розтерзають один одного.
— О, боятись нічого! Пан де Коконна дістав такий удар в обличчя, що майже нічого не бачить; твій гугенот має таку рану в груди, що майже не може ворухнутись; крім того, скажи йому, щоб мовчав про віру, і все буде гаразд.
— Хай так!
— Ходім.