Газові ліхтарі освітлювали важкі вози, що заїздили у широкі брами, за якими з гуркотом перекочувалися бочки, і від тих величезних брам, від складів, з підвалів, від тисяч бочок, нагромаджених просто на набережній, поширювався запах вина і запліснявілого вогкого дерева.
Нарешті й Берсі. Проте настала вже ніч. Джек і не зогледівся, як минув день.
Метушня на яскраво освітленій набережній, широка, як рейд, у цьому місці Сена, що мерехтіла стократ відбитими у її водах вогнями з обох берегів, змушували його забути, що час уже пізній; до того ж збуджена гарячковим бігом його дитяча уява була затьмарена страхом, що ціп не зможе вийти за міську заставу. Хлопчика не полишала думка, що всі пости вже попереджені про його втечу.
Та ось без найменших ускладнень Джек минув шлагбаум, і жоден з митників не звернув уваги на маленького втікача у шкільній формі. А коли за порадою Огюстена він пішов від Сени ліворуч і заглибився в довгу вулицю, на якій дедалі рідше блимали ліхтарі, то відчув, як темрява та нічний холод налягли на його плечі й діймають до самого серця, і весь затремтів. Ще в місті, у натовпі, Пін страшенно боявся, боявся бути упізнаним, спійманим, а тепер був у полоні іншого непоясненного страху, викликаного мертвою тишею і безлюддям.
Проте Джек іще не вийшов за місто. Обабіч вулиці все ще здіймалися високі будинки, хлопчик усе йшов та йшов, і вони траплялися чимдалі рідше. Тепер між будинками тяглися довгі паркани, великі склади лісоматеріалів, похилені обороги та повітки. Розступаючись, будинки щораз нижчали, і лише з деяких довгих і приземистих заводських корпусів стриміли в сизувате небо високі труби. Далі між двома халупами височів семиповерховий житловий будинок з усіяним вікнами фасадом і глухими боковими стінами; загублений серед сусідніх пустирищ, він стояв тут, похмурий і недоречний.
На цьому в міста вичахли рештки сили і, знеможене, воно закінчувалося жалюгідними приземистими хижками. Вулиця також ніби вмирала – десь зникли тротуари й стовпці на узбіччях, а два стічні рови злилися в один. Вона тепер здавалася битим шляхом, що, перетинаючи село, служить йому кілька десятків метрів центральною вулицею.
Минула лише восьма година вечора, але цей широкий шлях, що губився в темряві, був тихий і безлюдний. Поодинокі перехожі безшумно йшли розмоклою дорогою, на якій то там, то сям тьмяно поблискували калюжі; попід парканами ковзали німі тіні, що йшли в якихось таємничих справах; час від часу на заводських подвір'ях заходилися гавкотом собаки, і через це огорнутий темрявою простір здавався ще безмежнішим, а тиша – ще страшнішою.
На душі в Джека було неспокійно. З кожним кроком він віддалявся від Парижа, його гамору й світла, і дедалі глибше поринав у ніч і безгоміння. Він якраз підійшов до останньої халупи на краю околиці, корчми, в якій іще горіло світло, що падало на дорогу довгою смугою, яка здалася хлопчикові межею заселеного світу.
За нею панували невідомість і пітьма.
Джек довго вагався, перш ніж відчинити двері тієї халупи.
"Може, мені зайти туди, щоб запитати дорогу",– подумав він, дивлячись на корчму.
На біду, в його кишенях не було жодного су... Корчмар хропів, сидячи за шинквасом. За клишоногим столиком, спершись на нього ліктями, пиячили двоє чоловіків і жінка; вони неголосно перемовлялися. Почувши скрип прочинених дверей, компанія підвела голови і подивилася на хлопчика. Обличчя в них були зловісні, виснажені, страшні – одного ранку Джек уже бачив такі обличчя в поліції, коли шукали Маду. Найвідразливішою була жінка в червоній кофті і з сіточкою на волоссі.
– А цьому чого ще треба? – гаркнув хрипкий голос.
Один з чоловіків підвівся, але переляканий Джек рвонув назад у двері і одним стрибком перелетів через ту смугу світла на дорозі, чуючи за спиною потік брудної лайки і гучний хряп знову зачинених дверей. Він одчайдушно кинувся у ту жаску пітьму, яка тепер для нього стала порятунком, і довго лопотів ногами по дорозі, поки не опинився в полі. І лише тут він зупинився.
Праворуч і ліворуч розляглися аж до обрію лани.
У темряві подекуди біліло лише кілька приземистих нових селянських хаток, що оживляли, мов маленькі білі кубики, одноманітність краєвиду. А вдалині Париж уже жив своїм нічним життям великого міста, і весь край не ба світився червоною, мов вогнище у кузні, загравою. Перебуваючи уночі неподалік від Парижа, напрямок до нього завжди можна визначити по осяйному ореолу, подібному до ореола яскравих світил, що летять у всесвіті.
Хлопчик стояв розгублений, приголомшений.
Він уперше був надворі так пізно та ще й сам-один. До того ж він з ранку нічого ні їв, ні пив, і його мучила спрага, нестерпна спрага. Тепер хлопчик починав розуміти, яким небезпечним був його відчайдушний вчинок. А що коли він збився з дороги і йде не в той бік, де лежить те чарівне далеке і жадане село Етьйоль. І навіть якщо він іде правильним шляхом, чи стане у нього сили дійти?!
Тоді йому спало на думку лягти в одному з кюветів, прокопаних обабіч дороги, і переспати там до світанку. Та коли він став спускатися в рів, то просто перед собою, зовсім поруч, почув протягле важке дихання. Там, подавши голову на купу каміння, лежав якийсь чоловік, і на світлому щебені лише невиразно темніло його брудне лахміття.
Джек остовпів, у нього тремтіли й підгиналися ноги, і він не мав сили ступити жодного кроку ні вперед, ні назад.
І раптом на його невимовний жах "воно" заворушилося, застогнало і потяглося вві сні.
Хлопчику пригадалися налиті кров'ю очі жінки в червоній кофті, постаті волоцюг, що пробиралися попід мурами. Він подумав, що в заснулого, як і в них, така сама одутла пика, і весь затремтів, раптом уявивши, що його очі розплющаться, а довге, досі безвладне тіло, що простяглось навзнаки, дістаючи черевиками аж до вуличного багна, враз підведеться на весь зріст.
У коленій тіні Джеку ввижалися жахливі потвори. Вони рачкували в ровах, заступали йому дорогу, і, здавалось, варто простягти руку праворуч або ліворуч, як наштовхнешся на якусь погань. Коли б отой покидьок, що звалився просто на купу каміння, аби проспатися після перепою чи лиходійства, у цю хвилину прокинувся і напав на Джека, у нього не стало б сили й зойкнути...
Несподівано на дорозі заблищало світло, почулися голоси, і Джек отямився. Якийсь офіцер поспішав у свій гарнізон, один з тих незначних гарнізонів, що розкидані навколо Парижа. Поруч з ним крокував ординарець з ліхтарем – ніч була темна, і він, певно, вийшов зустріти свого командира.
– Добрий вечір! – тихо обізвався хлопчик схвильованим тремтливим голоском.
Солдат присвітив у той бік, звідки почувся дитячий голос.
– Невдалим час вибрав ти для прогулянки, хлопче, – сказав офіцер. – Далеко тобі?
– Ні, не дуже далеко, тут поруч...– відповів Джек, остерігаючись зізнатися у своїй втечі.
– Гаразд, підемо трохи разом... Мені до Шарантона.
Яке то щастя для хлопчика цілу годину крокувати поруч із двома бравими вояками, намагаючись іти з ними в ногу, простувати в світляному колі від веселого ліхтаря, що розсував по обидва боки дороги пітьму, яка за межами світла здавалася ще щільнішою і страшнішою. До того ж приємно було довідатися, що йдеш у потрібному напрямку, бо від своїх супутників Джек чув назви тих самих поселень, про які говорив Огюстен.
– От ми й прийшли, – несподівано сказав офіцер, зупиняючись. – Що ж, на добраніч, малий!.. І послухай моєї поради: наступного разу не ризикуй вирушати в дорогу такої пізньої години. Паризькі околиці небезпечні.
І обидва вояки пішли зі своїм ліхтарем у глибину якогось завулка, лишивши знову самотнього Джека на початку довгої вулиці, що тяглася через весь Шарантон.
Там були такі самі, як у Берсі, ліхтарі, такі самі підсліпуваті шинки, з яких чулися п'яні пісні і брутальна лайка, що розлягалася на всю вулицю у глухій сонній тиші. На церковній вежі, десь угорі, пробило дев'яту годину; за церквою темніли будинки, городи, садки... Потім Джек опинився на набережній, пройшов мостом, який через непроглядну пітьму ніби висів над прірвою. Хлопчику хотілося б зупинитися, хвилинку постояти, спершись на парапет, але п'яні пісні з шинків вихлюпнулися на вулиці, наближалися; бідного малюка знову опанував жах, і він кинувся бігти з містечка в широке поле, де страх принаймні не мав таких небезпечних обрисів.
Тут було не так, як у паризькому передмісті, де поля покраяні підприємствами. Тепер він ішов повз ферми, хліви, від яких долинали шурхіт соломи і теплий запах вовни та свіжого гною. Потім дорога поширшала, обабіч знову з'явилися нескінченні кювети, симетрично насипані купи щебеню і низенькі стовпці, по яких міряють відстань стомлені подорожні. У безмежній всевладній тиші і нерухомості хлопчику здавалося, що все навколо зморив сон, і йому стало страшно, що він знову почує поруч стомлене хропіння, яке нещодавно так налякало його біля купи каміння. Навіть звук власних кроків сповнював Джека трепетом, і час від часу він злякано озирався...
Там, де Париж, усе ще тьмяно світиться обрій. Вдалині чути скрип коліс, теленькання дзвіночка. Хлопчик думає: "Почекаймо!" Але ніхто повз нього не їде, невидимий повіз важко скрипить колесами і то віддаляється, то знову наближається, скрип то стихає, то наростає, ніби той повіз блукає нерівною звивистою дорогою і ніяк не може доїхати туди, де стоїть хлопчик.
Джек іде далі своїм шляхом... Але що то за чоловік чатує на нього на повороті?.. Та ще й не сам, – он другий, а онде третій... Ні, то дерева, високі тополі. їхнє листя тріпоче на легенькому вітрі, а крони горді й непорушні. Далі – берести, старі французькі берести, великі, густолисті, з вигнутими вузлуватими стовбурами. Джек іде в царстві природи, в полоні великої таємниці весняних ночей, коли здається, ніби чуєш, як проростає трава, розпукуються бруньки і розтріскується земля, крізь яку прокльовуються ніжні паростки. Той незбагненний шурхіт навівав йому жах.
– А чи не заспівати мені для хоробрості?
Йдучи в густій темряві, Джек згадав колискову, яку співають у Турені і якою мама присипляла його колись, погасивши світло в дитячій кімнатці:
Я в червоних черевичках,
Кохане дитятко...
Мелодія тремтіла в холодному нічному повітрі, і в кожного, хто почув би її, стиснулося б серце з жалю до наляканої дитини, що наспівувала, йдучи темним шляхом.