Це й станеться, якщо я не повернуся до Москви й не вплину на ситуацію. Наступні кілька днів у Кейптауні я провів, намагаючись хоч на якийсь час забути про проблеми та насолодитися відпочинком, але марно.
Коли відпустка добігла кінця, Сабріна, яка терпіти не могла російську зиму, відвезла Девіда назад до Лондона. Я повернувся до Москви 12 січня 1998 року за день до Старого Нового року. Щойно прибувши до столиці, я зателефонував Вадимові.
Він усе перевірив ще раз і підтвердив: розмивання частки власності займе приблизно шість тижнів, поки рішення пройде через усі інстанції, але процес уже почався.
Я повинен діяти негайно, щоб зупинити це.
Сприятлива нагода трапилася наступного ж дня, 13 січня. Мені зателефонував знайомий і розповів про новорічну вечірку в будинку Ніка Джордана, багатого російсько-американського банкіра з "Дж. П. Морган". Брат Ніка, Борис Джордан, був фінансовим консультантом Потаніна та головою нового інвестиційного банку "Ренесанс Капітал". Я трохи знав їх обох і попросив знайомого взяти мене із собою на вечірку.
Вечірка проходила у величезній розкішній квартирі в сталінському будинку за кілька кварталів від Кремля. За оренду таких хором інвестиційні банки викладали по п'ятнадцять тисяч доларів на місяць, щоб їхні іноземні працівники могли витримати "тяготи життя в Москві". Знайти Бориса Джордана в натовпі гостей, що поглинають ікру та шампанське, було неважко. Тут його вважали втіленням американця: галасливий, відгодований хлопець — щира душа, типовий маклер з Волл-стріт. Я попрямував до нього. Він був справді здивований, побачивши мене, але не розгубився — усміхнувся й міцно потиснув мені руку.
— Білле, як життя?
Я одразу перейшов до справи.
— Нічого доброго, Борисе. Що відбувається в "Сіданко"? Якщо затвердять випуск облігацій, що конвертуються, мене чекають серйозні проблеми.
Я застав його зненацька. Він не хотів конфлікту на братовій вечірці. Обернувшись на інших гостей, він із натягнутою посмішкою промовив:
— Білле, це просто непорозуміння. Ні про що не турбуйся.
Він повернувся до великої срібної тарілки із закусками, вибрав бутербродик і, не дивлячись на мене, додав з повним ротом:
— Я тобі ось що скажу. Приходь у "Ренесанс" завтра о пів на п'яту, і ми вирішимо це питання.
Він відкусив ще шматок і продовжив, з прилиплою до зубів їжею:
— Серйозно, Білле. Усе буде добре. А сьогодні випий чогось, розслабся. Старий Новий рік!
От і поговорили. Його слова звучали так переконливо, і мені так хотілося в них вірити, що я ще трохи поблукав серед гостей і пішов із вечірки в піднесеному настрої.
Коли я прокинувся наступного ранку, було ще темно. Січневе сонце не поспішало з'являтися години до десятої. Я пішов на роботу. На час зустрічі з Борисом за вікном знову стемніло. Рівно о четвертій тридцять я ввійшов у банк "Ренесанс Капітал", який розташовувався в сучасній адміністративній будівлі зі скляним фасадом неподалік Білого дому — Будинку Уряду Російської Федерації. Мене без церемоній відвели до переговорної кімнати без вікон, не запропонувавши ніяких смаколиків чи напоїв. Я сидів і чекав.
І чекав.
І чекав.
За пів години почали закрадатися підозри. Я раптом відчув себе як риба в акваріумі й озирнувся в пошуках прихованих камер. Жодних камер видно не було, але я почав думати, що Борис обдурив мене. Нічого хорошого це не віщувало.
Я вже збирався було йти, як двері нарешті відчинилися, але ввійшов не Борис, а Леонід Рожецкін — тридцятилітній юрист, який емігрував з Радянського Союзу й здобув освіту в престижному американському університеті з Ліги плюща. Я бачив його до цього декілька разів (через десять років після подій, які описую, Рожецкіна, під час конфлікту з деякими діловими партнерами, вбили в Юрмалі).
Леонід, явно передивившись фільму "Волл-стріт"[8], ходив у червоних підтяжках поверх сорочки, пошитої на замовлення, з монограмою й комірцем на ґудзиках, та ще стрижкою нагадував Гордона Гекко, персонажа Майкла Дугласа. Він висунув стілець з-під столу, сів, заклавши ногу на ногу, і сплів пальці рук, обхопивши коліно.
— Жаль, але Борис не зміг прийти на зустріч, — промовив він англійською з легким акцентом. — Він зайнятий.
— Я теж.
— Ну, зрозуміло. Що привело вас сюди сьогодні ?
— Вам це відомо, Леоніде. Я тут, щоб поговорити про "Сіданко".
— Так. І що?
— Якщо акції будуть розмиті, то втрати фонду, моїх інвесторів, зокрема Едмонда Сафри, — з притиском сказав я, — становитимуть 87 мільйонів доларів.
— Так, це нам відомо. У цьому й ввесь план, Білле.
— Що?
— Такий був план, — незворушно повторив він.
— Тобто ви зумисне намагаєтеся нас розмити?
— Ага, — підморгнув він.
— Але як же це можливо? Адже це незаконно!
— Ми в Росії. — Він трохи відхилився назад. — Думаєте, нас турбують такі дрібниці?
Я подумав про своїх клієнтів. Про Едмонда. У це було важко повірити. Я тяжко відкинувся на спинку стільця.
— Леоніде, ви можете намагатися обшахраювати мене, але серед моїх інвесторів — відомі люди з Волл-стріт. Камінь упаде тут, а кола розійдуться всюди!
— Білле, нас це не хвилює.
Ми обидва мовчали, доки я осмислював почуте. Потім він глянув на годинник і встав:
— Якщо це все, мені час.
Я був просто вражений. Швидко намагаючись придумати відповідь, я випалив:
— Леоніде, якщо ви на це підете, я змушений оголосити вам війну.
Він завмер. Я теж. Раптом він вибухнув реготом. Ми обидва знали, як це неправдоподібно прозвучало. Але я не думав брати свої слова назад. Голова йшла обертом. Воювати з олігархом у Росії? Тільки навіжений наважиться на таке.
Нерви були на межі, але я стояв нерухомо. Його сміх припинився так само раптово, як і почався, після чого він випалив:
— Та невже? Що ж, Білле, бажаю удачі.
Потім він повернувся і вийшов.
Я так засмутився через цю сутичку, що кілька секунд не міг поворухнутися, потім мене довго трясло від приниження та сум'яття. Наче в тумані я вийшов з офісу "Ренесансу" на п'ятнадцятиградусний московський мороз і сів у "шевроле-блейзер", який ми нещодавно купили. Олексій завів двигун, і ми поїхали до мого будинку.
Просидівши кілька хвилин у дзвінкій тиші, я просто в машині дістав телефон і набрав нью-йоркський номер Едмонда. За кількох спроб вдалося дотелефонуватися. Його помічниця сказала, що Сафра зайнятий, але я наполягав на розмові. Я дуже нервував, чекаючи з'єднання, але не міг не повідомити йому, адже нас збираються "кинути" на 87 мільйонів доларів. Він сприйняв новину спокійно, але все ж зажурився. Нікому не подобається втрачати гроші, а Едмонд, як усі знали, ненавидів програвати. Коли я припинив говорити, він запитав:
— Що робитимемо, Білле?
— Дамо відсіч цим мерзотникам. Ходімо на них війною.
Я промовив ці слова, але вони все одно звучали як чужі. Запала мовчанка, чути було лише перешкоди на лінії. Потім Едмонд серйозно сказав:
— Про що ти кажеш? Це Росія. Тебе просто вб'ють.
Я зібрався з думками.
— Можливо, а можливо, і ні. Але я не можу дозволити, щоб це зійшло їм з рук.
Тієї миті мені було все одно, глупство це чи хоробрість. Мене загнали в кут, і я сказав, що думаю.
— Я не можу в цьому брати участь, Білле, — повільно промовив він, перебуваючи в безпеці за сім з половиною тисяч кілометрів від Москви.
А я був тут — на передовій. Рівень адреналіну зашкалював, і я готовий був боротися навіть наодинці. Олексій повернув на Велику Ординку, де винаймав квартиру, і я сказав:
— Едмонде, ви мій партнер, а не начальник. Я боротимуся — разом з вами чи без вас.
Він не зміг на це відповісти, і розмову була закінчено. Олексій зупинився біля під'їзду, мотор продовжував працювати, і моє серце, як божевільне, стукало йому в такт. Я вийшов з машини й підійнявся до себе. Тієї ночі я не зімкнув очей.
Наступного ранку я йшов зажурений на роботу — декілька місяців тому ми переїхали в новий, просторіший офіс. Вночі мене здолали жалість до себе та невпевненість. Однак, щойно я зайшовши в парадне, побачив дещо незвичайне, що привело мене до тями. В офісі на мене чекало півтора десятка озброєних до зубів людей. Начальник охорони підійшов до мене, простягнув руку й промовив з ізраїльським акцентом:
— Пане Браудер, я Аріель Боудзада. Мене відправив пан Сафра. У нас чотири броньовані машини та п'ятнадцять осіб. Ми охоронятимемо вас, доки ситуація не владнається.
Я потиснув йому руку. Аріель був приблизно мого віку, але кремезніший, більший і сильніший. Вигляд він мав дуже грізний, чим я ніколи не відрізнявся, а головне — випромінював впевненість людини, наділеної владою і здатної будь-якої миті застосувати силу. Зважаючи на це, Сафра все ж таки вирішив долучитися до боротьби.
Я познайомився зі старшими охоронцями, потім пішов у кабінет і сів за стіл, обхопивши голову руками. У голові пульсувала думка: "Як відповісти цьому олігархові? Як? Як відповісти цьому проклятому олігархові? Треба тримати стрій і йти у лобову. Ось як".
Я зібрав усіх працівників та колег у переговорній. Однієї дошки для записів забракло; діставши із шафки стос паперу й скотч, ми обклеїли всі стіни.
— Нам потрібні ідеї, здатні заподіяти Володимиру Потаніну такі економічні незручності, щоб це переважило вигоди, які він отримає, розмиваючи наші акції. Вітаються будь-які варіанти.
Озброївшись ручками й фломастерами, ми взялися за справу. Почалася копітка робота.
13. "Адвокатів, зброї та грошей"[9]
Зрештою, ми склали план дій у трьох частинах. Визначили завдання — поступово посилювати тиск на Потаніна.
Перший пункт плану — повідомити ділових партнерів Потаніна на Заході про його намір випустити конвертовані облігації. Олігарх-мільярдер мав чимало інтересів, не пов'язаних безпосередньо з "Сіданко", наприклад спільні інвестиції з такими людьми, як Джордж Сорос, або зі структурами типу інвестиційного фонду Гарвардського університету та пенсійного фонду великої американської деревообробної компанії "Веєргойзер".
Ми з Едмондом поділили між собою список цих партнерів й особисто телефонували кожному. Услід за такою розмовою відправили їм заздалегідь підготовлену презентацію, що наочно й зрозуміло пояснює суть того, що відбувається з розмиванням часток власності.