це помийниця... це був цегляний будинок і поряд низенькі будівлі... Скільки разів, брате, на тому самому місці, де ми з тобою зупинилися, скільки разів я казав "до побачення" славній кобітці, що стояла на порозі і сміялась; я обтирав рота, дивився у бік Суше й ішов додому: ступиш іноді кілька кроків, обернешся й гукнеш їй щось веселе. Ех, ти не годен собі уявити... А все це, в©& це!..
Він показує рукою на лячну пустку...
— Не треба тут баритися, друже. Диви, туман рідшає. Він ледве підводиться.
— Ходім...
Найважче ще попереду. Його дім...
Він тупцяє, озирається, іде...
— Це тут... Ні, я проминув. Це не тут. Я не знаю тепер, де він був. От нещастя!
Він ламає руки з розпачу, ледве стоїть на ногах серед шутеру й дощок. Він шукає те, що було в його домі: затишок покоїв, відрадісну затінь. Усе це розвіяно за вітром. Загублений на цій захаращеній рівнині, де немає жодних ознак, він дивиться в небо, як ніби там можна що-небудь знайти.
Він кидається на всі боки. Раптом він зупиняється й відступає на кілька кроків.
— Це тут! Ручуся! Бачиш, я впізнаю з цього каменя. Тут була продуха. Ось навіть слід зірваної залізної штаби!
Він сопе, міркуючи, без кінця хитаючи головою.
— Ось, коли більше нічого не маєш, лише тоді розумієш, що був щасливий. Ех, як щасливо ми жили!
Він підходить до мене й нервово сміється:
— Це рідкісний випадок, га? Я певен, що ти ніколи не бачив нічого такого, щоб не можна було знайти свій дім, де ти жив завжди, споконвіку...
Він обертається і сам тягне мене звідси.
— Ну, ходімо, бо тут нічого більше немає. Коли подивишся на місця, де раніше щось було!.. Час, брате!
Ми рушаємо. В цих примарних місцях, у цьому селі, похованому під грузом, ми єдині живі істоти.
Ми знову пнемося вгору. Туман розвіюється. Мій товариш широко ступає, мовчки дивлячись у землю; потім показує мені на поле.
— Кладовище,—каже він.— Воно було тут, а тепер воно повсюди.
На півдорозі ми сповільнюємо ходу. Потерло підходить до мене:
— Знаєш, це вже занадто. Все моє колишнє життя пішло нанівець, усе життя...
— Та що ти! Твоя ж бо дружина здорова, і ти це знаєш; твоя донька теж.
Він якось чудно дивиться:
— Моя дружина... Я зараз тобі розкажу. Моя дружина...
— Ну?
' — Ну, брате, я її бачив...
— Ти її бачив? А я гадав, вона залишилася на терені, захопленому німцями!
— Авжеж, вона в Лансі, у моїх батьків! І все-таки я бачив її... Ну, гаразд, сто чортів!.. Я тобі розкажу все. Ну от, я був у Лансі три тижні тому, одинадцятого числа... Три тижні тому.
Я дивлюсь на нього; я приголомшений... Але з його лиця видно, що він каже правду. Він простує поруч мене в посвітлілому тумані й мимрить:
— Нам сказали, ти, може, пам'ятаєш... Та тебе, здається, там не було. Нам сказали: треба зміцнити дротяні загородки перед паралеллю Бійяра. Ти розумієш, що це значить? Досі цього ніколи не вдавалось зробити: тількино вилізеш із траншеї, зараз же ти на видноті на тому схилі, в нього смішна назва...
— Тобогган.
— Еге ж... У цій місцині так само небезпечно вночі чи при тумані, як і серед білого дня, бо туди заздалегідь націлено рушниці, встановлені на козлах, і кулемети. Воші безперестану поливають гарматнями все, навіть коли нічого не видно.
Узяли саперів із нестройової роти. Але дехто з них викрутивсь, і їх замінили рядовими із стройових сотень. Я був з ними. Гаразд. Виходимо. Жодного пострілу! "Що б це означало?" — кажемо ми. Але ось з-під землі вилазить один бош, два боші, десять бошів, махають до нас руками і гукають: "Камрад! Ми ельзасці!" — і всі виходять із міжнародного ходу. "Ми ліе стрілятимемо,— кажуть,— не бійтеся, друзі. Дозвольте нам поховати тільки своїх мерців". Гось усі ми почали працювати, кожен по свій бік, і навіть розбалакалися з ними, бо вони ельзасці. Вони лаяли війну й своїх офіцерів. Наш сержант добре знав, що розмовляти з ворогом заборонено; і нам навіть читали наказ, що з бошами можна балакати тільки рушницею. Але сержант зміркував, що випала єдина слушна нагода закріпити дротяну загороду, а коли боші дозволяють працювати на шкоду їм, то чому з цього не скористатися?.. Але один з бошів гукає: "Чи нема серед вас когось із окупованих теренів, хто б хотів дізнатись про свою родину?"
Ну, друже, я не витримав. Я не роздумував, чи добре це, чи погано, вийшов уперед і сказав: "Я". Бош почав мене розпитувати. Я сказав, що моя дружина в Лансі, у моїх батьків, разом з дочкою. Він запитав, де вона живе. Я пояснив. Він сказав, що добре знає, де це. "Слухай,—" каже,— я віднесу їй від тебе листа і навіть відповідь тобі принесу". Потім цей бош як лясне себе по лобі й підходить до мене: "Слухай ось що, брате, ще краще: якщо ти зробиш, що я тобі скажу, ти побачиш жінку, дитину і всіх ось як я зараз бачу тебе!" Для цього треба тільки піти з ним у певний час, вдягнути німецьку шинелю й кепі (він мені їх дістане). Він мене візьме до їхньої команди, яку посилають по вугілля в Лане; ми дійдемо до дому, де живе моя жінка. Я зможу її побачити, тільки щоб я був обережний і не навертався на очі* бо за своїх людей він ручиться, але в домі, де живе моя жінка, стоять німецькі унтери, ось за них він не відповідає... Ну що ж, друже, я згодився!
— Небезпечна штука!
— Звісно, небезпечна. Я згодився миттю, не думаючи, не схотівши обмірковувати. Як? Побачити своїх? Якщо навіть потім мене розстріляють, то все одно: за добрий крам і добра ціна. Такий уже закон і попиту, й пропозиції. Адже так?
Ну, брате, все пішло рівнесенько-гладесенько. Тільки вони мали мороку, поки знайшли мені кепі: ти ж знаєш, голова в мене чималенька. Але й це якось уладнали. А в мене були якраз і німецькі чоботи, оті Каронові — пригадаєш? Ну, ось я й рушив до бошівських окопів (такі самі паскудні, як і наші) разом з цими' мовляв, бошами-"товаришами"; вони говорили найщирішою французькою мовою, як і ми з тобою, і радили мені не турбуватися.
Не було навіть тривоги, нічого. Все обійшлося так тихо й просто, що я навіть забув, що я липовий німець. До Лансі ми прийшли, коли вже стемніло. Пригадую, ми пройшли повз ратушу і рушили по вулиці Чотирнадцятого липня. Я бачив, як мешканці ходили вулицями, як ото в нас на постої. В темряві я їх не впізнавав, а вони мене. Та вони і в голову не покладали, що ми утнули таку штуку. Було темно, хоч в око стрель. Нарешті я прийшов у сад моїх рідних.
Серце мені калатало; я тремтів з ніг до голови, наче весь перетворився на серце. Я ледве стримувався, щоб не засміятись голосно й не озватися по-нашому, такий я був щасливий і схвильований. Камрад бош сказав мені: "Пройди раз, другий, поглянь у вікно. Але ніби ненароком. Стережись..." Тоді я зразу схаменувся, взяв себе в рукп. Цей бош був чудовий хлопець, молодчага: бо коли б тільки мене зловили, і йому б добре нагоріло,— адже так?
Ти знаєш, у нас, та й скрізь у Па-де-Кале, вхідні двері поділені на дві половинки; внизу щось ніби перегородка до пояса людині, вгорі — наче віконниця. Верхню половинку дверей можна відчинити, і виходить ніби вікно.
Віконниця була відчинена; кухня (вона звичайно править і за їдальню) світилася; чути було гомін.
Я пройшов, витягнувши шию. Коло круглого столу сиділи чоловіки й жінки; їхні обличчя рожевіли при світлі лампи. Я вп'явся очима в Клотільду. Я добре бачив її. Вона сиділа між двома бошами, здається, унтерами; вони з нею гомоніли. І вона що робила? Та нічого; спустила голову, привітно усміхалась; її біляве волосся золотила лампа.
Вона всміхалась. Вона була задоволена. Вона ніби почувала себе добре серед цих тварюк, коло лампи й вогню, в добре знайомому мені, рідному теплі. Я пройшов мимо, потім вернувся і знову пройшов. Я знову побачив її, і вона все всміхалась. І не через силу, не вимученою посмішкою, ні, правдивою усмішкою, від душі усміхалась. І поки я проходив узад і вперед, я встиг побачити й мою доньку: вона простягала рученята до якогось гладуна-боша з галунами й пробувала вилізти йому на коліна. А хто сидів поруч нього? Мадлен Вандаер, удова по Вандаерові, мого товариша з дев'ятнадцятого полку, вбитого на Марні, під Монтіоном.
Вона знала, що його вбили, бо була в жалобі. І от вона навіть не сміялася, вона просто реготала, їй-богу, і позирала то на того, то на того боша, ніби казала: "Як мені тут гарно!"
Ой друже! Я пішов звідти і наткнувся на камрадів, вони вже чекали на мене, щоб провести назад. Як я повернувся, вже не знаю. Я був приголомшений. Ішов, спотикаючись, як проклятий. Спробував би мене хтось зачепити! Я б зарепетував на ціле горло, вчинив би бешкет, хап би мене вбили, лиш би покінчити з цим підлим життям!
Ти розумієш? Вона. Моя дружина, моя Клотільда, в той день, під час війни, всміхалась! Як? Досить не бути там кілька часу, щоб тебе вже скинули з рахунку? Кидаєш свою хату, ідеш на війну, всі ревуть, можна подумати, для них усе загинуло; і от потроху звикають жити без тебе, і тебе наче там Г не було, без тебе обходяться, почуваються щасливими, як і раніше, і всміхаються! Ех, кляте життя! Я вже не кажу про хвойду, що реготалась, але моя, моя власна Клотільда в ту хвилину, коли я випадково побачив її,— в ту хвилину, хоч що кажи! — чхала на мене!
І коли б вона сиділа ще з приятелями, родичами, таж ні, з унтерами-бошами! Ну, скажи, хіба не варто було скочити в кімнату, дати їй пару ляпасів і скрутити шию отій курці в жалобі?
Так, так, я хотів би це зробити. Я знаю, що це було б уже занадто... Я сказився, розумієш...
Завваж, я не хочу сказати більше, ніж говорю. Клотільда — славна кобіта. Я її знаю і вірю їй: безперечно, знаєш, коли.б тільки мене закатрупили, вона спочатку умивалась би сльозами. Вона знала, що я живий, добре, та не в тому річ. Раз у неї тепло, світить лампа, сидять люди, навіть якщо мене немає, все одно вона почувається добре, задоволена і не може втриматися — всміхається.
Я тягну Потерло далі:
— Ти, брате, загнув. Ну що за безглузді думки!..
Ми йшли зовсім помалу. Були ще внизу _ під горбом. Туман переливався сріблом і рідшав. Незабаром вигляне сонечко. Ось і воно.
* * *
Потерло глянув на мене і сказав:
— Підемо повзагороднім шляхом до Карансі й вернемося з іншого кінця.
Ми звернули в поле. За кілька хвилин він сказав:
— То ти гадаєш, я загнув? Ти кажеш, я загнув?
Він замислився.
— Ех! — І потім додав, похитуючи головою:—Але як же так? Усе це все-таки так і було...
Ми побралися вгору стежкою.