Граф Монте Крісто

– Чому це?

Граф Монте-Кріс­то обернувся.

Перед ним, похолонувши, стояла бліда Гайде, що дивилася на нього зі смертельним переляком.

– Тому що від завтрашнього дня, доню моя, ти будеш вільна, – відказав він, – і посядеш те становище, яке тобі личить; тому що я не хочу, щоб моє призначення затьмарило твою долю. Донько великого паші, я повертаю тобі твої скарби й ім'я твого батька.

Гайде пополотніла, звела свої прозорі руки, наче діва, що вручає себе Богові, а потім хрипким від сліз голосом запитала:

– То ти покидаєш мене, пане мій?

– Ти молода, Гайде, ти гарна; забудь моє наймення і будь щаслива.

– Гаразд, – відказала Гайде, – твої веління будуть виконані, пане мій: я забуду твоє наймення і буду щаслива.

І вона позадкувала до дверей.

– Боже мій! – вигукнула Валентина, підтримуючи Моррелеву голову, що безсило звисла, – хіба ви не бачите, яка вона бліда, хіба не розумієте, як вона страждає?

Гайде сказала розпачливим голосом:

– Навіщо йому розуміти мене? Він пан, а я невільниця, він має право нічогісінько не помічати.

Граф Монте-Кріс­то здригнувся від того голосу, що торкнувся найпотаємніших струн його душі; очі його зустрілися з очима Гайде і не змогли витримати їхнього вогню.

– Господе милосердний! – сказав граф Монте-Кріс­то. – Невже те, що ти дозволив мені запідозрити, правда? То ти не хотіла б розлучитися зі мною, Гайде?

– Я молода, – коротко відказала вона. – Я люб­лю життя, яке ти зробив для мене таким солодким, і мені було б шкода померти.

– А якщо я покину тебе, Гайде…

– Я помру, пане мій!

– То ти так мене любиш?

– Він питає, чи люб­лю я його! Валентино, скажи йому, чи любиш ти Максимільяна!

Граф Монте-Кріс­то відчув, як серце його шалено закалатало; він простягнув руки, і Гайде, скрикнувши, упала йому в обійми.

– Так, я люб­лю тебе! Я люб­лю тебе, як ото люблять батька, брата, чоловіка! Я люб­лю тебе, як саме життя. Я люб­лю тебе, як Бога, тому що ти для мене найпрекрасніший, найліпший, найвеличніший поміж людьми!

– Нехай твоє бажання збудеться, янголе мій, – сказав граф Монте-Кріс­то. – Богові, що воскресив мене і дав мені перемогу над ворогами, не потрібно, щоб перемога моя завершилася каяттям; я хотів покарати себе, а Господь хоче мені простити. То кохай мене, Гайде! Хтозна, може, твоє кохання допоможе мені забути про те, що я повинен забути.

– Про що ти кажеш, пане мій? – запитала дівчина.

– Кажу, що однісіньке твоє слово, Гайде, навчило мене більшому, ніж уся моя мудрість, яку я нагромадив за двадцять років. На світі в мене лишилася тільки ти, Гайде, лиш ти прив'язуєш мене до життя, лише ти можеш завдати мені страждань, лишень ти завдати можеш мені щастя!

– Чуєш, Валентино? – вигукнула Гайде. – Він каже, що я можу завдати йому страждань, а я ж бо ладна життя віддати за нього!

Граф Монте-Кріс­то поринув у глибоку задуму.

– Невже я вбачаю істину? – нарешті мовив він сам до себе. – О Боже, я скоряюся моїй долі, хоч винагорода вона, хоч відплата буде. Що ж, ходімо, Гайде…

І, обнявши дівчину за ніжний стан, він потиснув Валентині долоньку і пішов собі.

Минуло з годину; Валентина мовчки, майже не дихаючи, сиділа коло Морреля, втупившись у нього непорушним поглядом. Аж раптом вона відчула, як серце його закалатало, легесенький подих вилетів із його розтулених вуст, і ледь помітний дрож, який віщував про повернення до життя, пробіг усеньким його тілом.

Урешті очі його розплющилися, та погляд був непорушний і невидющий; потім до нього повернувся ясний, чіткий зір; разом із ним повернулася і свідомість, а разом зі свідомістю і скорбота.

– Я ще живий! – розпачливо вигукнув він. – Граф Монте-Кріс­то мене обманув!

І він рвучко вхопив ножа зі столу.

– Друже мій, – мовила Валентина з чарівною своєю усмішкою, – отямся ж бо й поглянь на мене.

Моррель зойкнув і повалився навколішки, бурмочучи щось невиразне, не вірячи власним очам, наче його засліпило небесне видіння…

Наступного дня, ледь благословлялося на світ, Моррель із Валентиною побачили, що двері печери відчинені й вийшли надвір. Вони гуляли попід руку морським берегом, і Валентина розповідала Моррелеві, як граф Монте-Кріс­то з'явився в її покої, як він відкрив їй усе, як дав їй змогу навіч упевнитися в тому, що коїться злочин, і врешті як дивом порятував її від смерті, хоч усі вважали її небіжчицею.

У ранковій небесній блакиті ще мерехтіли останні зорі.

Раптом Моррель помітив у затінку під бескидом чоловіка, що неначе очікував, щоб його погукали; він показав на нього Валентині.

– Це Джакопо, – сказала вона, – капітан яхти.

І кивнула, щоб він підійшов.

– Ви хочете щось нам сказати? – запитав Моррель.

– Я маю передати вам лист від графа Монте-Кріс­то.

– Від графа Монте-Кріс­то! – повторили обоє.

– Авжеж, ось прочитайте.

Моррель відкрив лист і прочитав:

"Любий Максимільяне!

Коло берега на вас чекає фелука. Джакопо доправить вас у Ліворно, де пан Нуартьє чекає свою внучку, щоб благословити її, перш аніж вона піде з вами до вівтаря. Усе, що є у цій печері, мій дім на Єлисейських Полях і моя вілла в Трепорі – це весільний подарунок Едмона Дантеса синові його господаря, Морреля. Сподіваюся, панна де Вільфор не відмовиться узяти половину цього подарунку, тому що я благаю її віддати паризьким біднякам той статок, що його вона успадкує від батька, який збожеволів, і від брата, що віддав Богу душу разом із мачухою, у вересні цього року.

Попросіть янгола, який віднині береже ваше життя, Моррелю, не забувати в молитвах людину, котра, як ото сатана, уявила, що вона рівня Богові, й із усім смиренням християнина збагнула, що тільки в руці Господній найвища могутність і найвища мудрість. Може, ці молитви пом'якшать покуту, яку я несу в моєму серці.

Вам, Моррелю, я хочу відкрити таємницю того випробування, якому я вас завдав: у цьому світі нема ні щастя, ні лиха, і те, і те пізнається лиш у порівнянні. Тільки той, що був безмежно нещасний, здатний зазнати безмежної втіхи. Потрібно зажадати смерті, Максимільяне, щоб збагнути, яке гарне життя.

Ото живіть і будьте щасливі, мої любі діти, і ніколи не забувайте: поки не настане той день, коли Господь відсуне перед людиною завісу майбутнього, уся людська мудрість полягатиме у двох словах:

ЧЕКАТИ І НАДІЯТИСЯ.

Ваш друг Едмон Дантес,

граф Монте-Кріс­то".

Слухаючи того листа, де сповіщалося про батькове божевілля і братову смерть, що про них вона дізналася уперше, Валентина пополотніла, болісне зітхання вихопилося з її грудей, і безмовні, проте гіркі сльози покотилися її обличчям; дорогою ціною перепало їй те щастя.

Моррель занепокоєно роззирнувся довкруги.

– Ох, пан граф далеченько зайшов у своїй щедрості, – сказав він. – Валентині досить буде і мого скромного статку. Де граф Монте-Кріс­то? Проведіть мене до нього, друже мій.

Джакопо показав на обрій.

– Що ви хочете сказати? – вигукнула Валентина? – Де граф Монте-Кріс­то? Де Гайде?

– Погляньте ж бо, – сказав Джакопо.

Вони звернули погляд туди, куди показував капітан, і вдалині, на темно-синій крайці, що відокремлювала небо від моря, побачили біле вітрило, що було вже не більше, ніж крило морської чайки.

– Поїхав! – вигукнув Моррель. – Прощавай, друже мій, батьку мій!

– Поїхала! – прошепотіла Валентина. – Прощавай, Гайде! Прощавай, сестро!

– Хтозна, чи побачимося ми ще колись! – утираючи сльозу, сказав Моррель.

– Друже мій, – відказала Валентина, – та ж хіба не казав нам граф Монте-Кріс­то, що вся мудрість людська полягає у двох словах:

ЧЕКАТИ І НАДІЯТИСЯ!

Примітки

[1] Що компаньйон, то й господар (італ.).

[2] Помешкань (ісп.). – Прим. пер.

[3] Нехай зброя поступиться перед тогою (лат.).

[4] Кордеґардія – приміщення для військової варти. – Прим. ред.

[5] Парафраз із Горація, що дослівно означає "співати глухим" (лат.).

[6] Кого віз пастух (лат.) – Горацій.

[7] Везеш до горя ти гіркого (лат.) – Горацій.

[8] Війна, страшенна війна? (лат.)

[9] Чіпкий (лат.).

[10] Льє – старовинна французька міра довжини, що дорівнює приблизно 4,5 км.

[11] Чоловік, що справедливий і непохитний переконаннями (лат.).

[12] Монтаньяри – група депутатів конвенту під час Французької революції 1789–1794 років, що займала горішні лави в залі засідань. Переважно у своїй більшості вони належали до клубу якобінців і виражали інтереси демократичних сил. – Прим. ред.

[13] Куверт – столовий прибор за обіднім столом, на банкеті тощо. – Прим. ред.

[14] Гузерат – півострів в Індії.

[15] Голконда – зруйноване місто-фортеця в Центральній Індії, столиця одного із п'яти мусульманських королівств Декана з 1512 по 1687 рік, потім приєднане до імперії Моголів. Відоме своїми діамантами. – Прим. ред.

[16] Каталепсія – розлад рухового апарату людини – завмирання її у певній позі. – Прим. ред.

[17] Тартана – невелике однопалубне та однощоглове судно ХVI–ХІХ ст. з косим вітрильним оснащенням; застосовувалось для каботажного сполучення та рибальства і в якості військових суден. – Прим. ред.

[18] Фелука – невелике однопалубне та однощоглове судно зі своєрідним косим вітрилом чи двома; пірати віддавали перевагу цим суднам за їхню швидкість і маневреність. – Прим. ред.

[19] Кабельтов – традиційна морська міра довжини, що дорівнює 0,1 морської милі, тобто 185,2 метра. – Прим. ред.

[20] Сперонара – невелике швидкісне судно на Середземному морі. – Прим. ред.

[21] Берейтор – людина, яка виїжджує коней і навчає верхової їзди.