Граф Монте Крісто

Тепер я питаю вас так, наче ви вже пізнали смерть: пане графе, це дуже болісно?

Граф Монте-Кріс­то глянув на Морреля з батьківською ніжністю.

– Так, – відказав він, – авжеж, це дуже болісно, адже ви руйнуєте смертну обслону, яка уперто не бажає вмирати. Якщо ви пошматуєте ваше тіло невидними для ока зубами кинджала, якщо сліпою кулею, що завжди ладна схибити у польоті, прошиєте ваш мозок, що такий чутливий до кожнісінького дотику, то ви будете дуже страждати і кепсько розлучитеся із життям; під час тих мук воно буде здаватися вам ліпшим, ніж супокій, що його ви купите такою ціною.

– Розумію, – сказав Моррель, – смерть, як і життя, несе в собі страждання і втіху; треба тільки знати її таємниці.

– Правда ваша, Максимільяне. Залежно від того, привітно чи вороже зустрічаємо ми її, смерть для нас або друг, що ніжно нас заколисує, або ворог, що брутально видирає нашу душу з тіла. Минуть тисячоліття, і настане така пора, коли людина опанує всі руйнівні сили природи і змусить їх служити на добро людству, коли людям стануть відомі, як ви ото сказали, таємниці смерті; тоді смерть буде така солодка і втішна, мов сон у обіймах коханої.

– І якби ви захотіли, пане графе, то зуміли б отак померти?

– Авжеж.

Моррель простягнув йому руку.

– Тепер я розумію, – сказав він, – чому ви призначили мені побачення тут, на цьому самотньому острові, посеред океану, у цьому підземному палаці, у цьому гробівці, якому позаздрив би і фараон; тому що ви любите мене, пане графе, правда ж? Так любите, аж хочете, щоб я помер отією смертю, що про неї ви оце казали, – смертю без мук, смертю, котра дозволила б мені згаснути, промовляючи ім'я Валентини і потискаючи вашу долоню.

– Авжеж, ви вгадали, Моррелю, – просто відказав граф Монте-Кріс­то, – цього я й хочу.

– Дякую вам: думка про те, що завтра я вже не буду страждати, тішить моє поранене серце.

– Ви ні за чим не шкодуєте? – запитав граф Монте-Кріс­то.

– Ні! – відказав Моррель.

– Навіть за мною? – схвильовано запитав граф Монте-Кріс­то.

Моррель мовчав; його ясний погляд раптом затуманився, потім спалахнув незвичним блиском; велика сльоза скотилася його щокою.

– Та невже! – сказав граф Монте-Кріс­то. – Вам ще шкода чогось на землі й ви хочете померти?

– Благаю вас, пане графе, більше ні слова, – сказав Моррель кволим голосом, – досить вам уже катувати мене.

Граф Монте-Кріс­то подумав, що Моррель слабне.

І в душі його ожив страшний сумнів, що його він уже подолав у замку Іф.

"Я хочу повернути цьому чоловікові щастя, – подумав він собі, – я хочу кинути це щастя на шальку терезів, щоб вона переважила ту шальку, в яку поклав зло. А що, як я помилився і цей чоловік не настільки нещасний, щоб заслужити щастя? Що буде тоді зі мною? Адже тільки згадуючи добро, я можу забути зло".

– Послухайте, Моррелю, – сказав він, – ваше горе безмежне, я знаю; та ви вірите в Бога і не захочете погубити свою душу.

Моррель сумовито всміхнувся.

– Пане графе, – сказав він, – я не люб­лю гарних слів, та, присягаюся вам, моя душа більше не належить мені.

– Ви знаєте, Моррелю, що я сам на світі, – сказав граф Монте-Кріс­то. – Я звик дивитися на вас, як на сина; і щоб порятувати свого сина, я ладен пожертвувати життям, а статком і поготів.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я хочу сказати, Моррелю, що ви поклали собі розлучитися з життям, тому що вам не знайомі втіхи, які воно може подарувати заможній людині. У мене приблизно сто мільйонів, і я дарую їх вам; із таким статком ви можете осягнути все, що вам захочеться. Якщо ви честолюбні, перед вами будуть відкриті всі сфери діяльності. Переверніть світ, змініть його обличчя, пориньте з головою в нечувані розваги, учиняйте злочини, але живіть!

– Ви дали мені слово, пане графе, – сухо відтяв Моррель і глянув на свій годинник, – а вже пів на дванадцяту.

– Моррелю, подумайте! У мене на очах, у моєму домі!

– То відпустіть мене, – понуро сказав Максимільян, – а то я подумаю, що ви мене любите не заради мене, а задля себе.

І він підвівся.

– Гаразд, – сказав граф Монте-Кріс­то, і обличчя його посвітліло, – бачу, рішення ваше непохитне; авжеж, ви глибоко нещасні, тож, як самі ви оце сказали, зцілити вас могло б тільки диво; то сідайте і чекайте, друже.

Моррель послухався; тоді граф Монте-Кріс­то підвівся, підійшов до замкненої шафи, ключ від якої носив при собі на золотому ланцюжку, і дістав звідти срібну скриньку, вкриту вишуканим карбуванням, а по кутках там були чотири стрункі жіночі фігурки, що вигнулися у скорботному пориванні, наче янголи, що тужать за небом.

Він поставив скриньку на столі.

Потім одімкнув її й дістав золоте пудельце, віко якого відкидалося, якщо натиснути на приховану пружину.

Пудельце було наповнене тістуватою масною патокою; відблиск золота і самоцвітів, які оздоблювали те пудельце, заважав розгледіти його барву.

Воно мінилося блакиттю, пурпуром і золотом.

Граф Монте-Кріс­то зачерпнув позолоченою ложечкою трохи тієї речовини і простягнув Моррелеві, спрямувавши на нього допитливий погляд.

Тепер стало видно, що патока ця зеленкуватого кольору.

– Ось те, що ви просили в мене, – сказав він. – Ось те, що я вам обіцяв.

– Перш аніж померти, – сказав Максимільян, узявши ложечку з рук графа Монте-Кріс­то, – я хочу від усієї душі подякувати вам, друже.

Граф Монте-Кріс­то взяв другу ложечку і вдруге зачерпнув із золотого пудельця.

– Що ви робите, друже мій! – вигукнув Моррель, хапаючи його за руку.

– Нехай простить мені Господь, Моррелю, – усміхнувшись, мовив граф Монте-Кріс­то, – та, знаєте, життя набридло мені не менше, ніж вам, і якщо вже мені випадає така нагода…

– Зупиніться! – вигукнув Максимільян. – Ви любите, вас люблять, ви не згубили надії, то не робіть цього! Це був би злочин! Прощавайте, мій шляхетний, великодушний друже! Я розповім Валентині про все, що ви вчинили для мене.

І поволі, проте не вагаючись, тільки стискаючи лівою рукою графову руку, Моррель з утіхою проковтнув таємничу речовину.

Обидва замовкли. Безмовний і уважний Алі приніс тютюн, кальяни, подав каву і пішов собі.

Потроху потьмяніли лампи в руках статуй, і Моррелеві здалося, ніби пахощі диму слабнуть.

Граф Монте-Кріс­то сидів навпроти, дивився на нього з напівмороку, і Моррель бачив тільки його сяйливі очі.

Безмежна змора охопила Максимільяна; кальян випав у нього з рук; предмети губили свої контури і барви; його затьмареному зору здавалося, ніби в стіні навпроти відчиняються якісь двері й відхиляються штори.

– Друже мій, – сказав він, – я відчуваю, що помираю. Дякую вам!

Він спробував востаннє простягнути руку графові Монте-Кріс­то, та рука безсило охляла.

Тоді йому здалося, ніби граф Монте-Кріс­то всміхається, та не тією чудернацькою, страхітливою посмішкою, що деколи відкривала йому таємниці тієї бездонної душі, а з тим лагідним співчуттям, з яким ото батьки дивляться на безрозсудства їхніх дітей.

І водночас граф Монте-Кріс­то наче аж виріс; він видавався велетнем на тлі червоної обшивки стін; його темна чуприна була закинута назад, і він стояв, гордий, грізний, немов янгол, що зустріне грішні душі в день Страшного суду.

Приголомшений, охлялий Моррель відкинувся у фотелі; солодка знемога розіллялася всіма його жилами. Усе перемінилось у його свідомості, як ото міняються строкаті візерунки в калейдоскопі.

Задихаючись, знесилівши, повалившись на спину, Моррель уже не відчував у собі нічого живого, крім одного марення: йому здалося, ніби він щодуху мчить до того невиразного маячіння, яке кладе початок іншій недовідомості, що називається смертю.

Він знову спробував простягнути руку графові Монте-Кріс­то, та цього разу рука навіть не поворухнулася; він хотів попрощатися востаннє, та язик не слухався його і був наче камінь, що затуляє гробівець.

Його втомлені очі несамохіть заплющилися; та крізь стулені повіки йому марився невиразний образ, і він упізнав його, хоч було і темно.

То був граф Монте-Кріс­то; він підійшов до якихось дверей і відчинив їх.

І тієї миті сліпуче світло, що сяяло в сусіднім покої чи радше в казковому замку, залляло залу, де конав у солодкій агонії Моррель.

На порозі, що поділяв ті дві кімнати, з'явилася дівчина неймовірної вроди.

Бліда, із ніжною усмішкою, вона здавалася янголом милосердя, що заклинає янгола-месника.

"Невже мені відкривається небо? – подумав Максимільян, розтуляючи повіки. – Цей янгол скидається на того, якого я втратив".

Граф Монте-Кріс­то показав дівчині на фотель, де лежав Моррель.

Вона підійшла до нього, згорнувши руки, з усмішкою на вустах.

– Валентино! – із самісінької глибини душі гукнув Моррель.

Та з вуст його не вихопилося жодного звуку; і, наче вклавши всі свої сили в той вигук, він глибоко вдихнув повітря і заплющив очі.

Валентина кинулася до нього.

Моррелеві вуста ще раз поворухнулися.

– Він гукає вас, – мовив граф Монте-Кріс­то. – Вас гукає із глибини свого сну той, кому ви довірили свою долю, той, із ким смерть мало не розлучила вас. Та, слава Богу, я був на чатах, і я переміг смерть! Валентино, віднині ніщо на землі не повинне вас розлучити, адже він кинувся в могилу, щоб поєднатися з вами. Якби не було мене, ви обоє вмерли б; я повертаю вас одне одному; нехай Господь зарахує мені, що я порятував життя двох людей!

Валентина вхопила руку графа Монте-Кріс­то і, не тямлячись на радощах, притулила її до вуст.

– Так, дякуйте мені! – сказав граф Монте-Кріс­то. – Безнастанно дякуйте мені, що я завдав вам щастя! Ви самі не знаєте, як потрібна мені ця певність!

– Я вдячна вам від усієї душі, – сказала Валентина, – а якщо ви не вірите у мою щирість, то спитайтеся в Гайде. Нехай моя люба сестра Гайде скаже вам, що відтоді, як ми покинули Францію, тільки її розповіді про вас допомогли мені терпляче очікувати щасливої пори, що тепер засяяла для мене.

– То ви любите Гайде? – запитав граф Монте-Кріс­то, марно намагаючись приховати хвилювання.

– Усією душею!

– Послухайте, Валентино, – сказав граф Монте-Кріс­то, – я попрошу вас про одну милість.

– Мене, Божечку! Невже мені випадає таке щастя?..

– Авжеж. Ви назвали Гайде вашою сестрою; нехай вона і справді стане вашою сестрою, Валентино: відплатіть їй за все, чим ви вважаєте себе зобов'язаною мені: бережіть її і ви, і Моррель, тому що, – графів голос насилу стало чутно, – віднині вона сама на білому світі…

– Сама на світі! – повторив голос позаду.