Граф Монте Крісто

Я прирік вас на голодну смерть, та я вам прощаю, бо й сам потребую прощення; я – Едмон Дантес!

Данґляр зойкнув і повалився до його ніг.

– Встаньте, – сказав граф Монте-Кріс­то, – я дарую вам життя; ваші спільники були не такі щасливі: один здурів, другий загинув! Залиште собі ваші п'ятдесят тисяч франків, я дарую їх вам; а п'ять мільйонів, що їх ви украли в сиріт, уже повернулися їм. А тепер їжте і пийте; сьогодні ви мій гість. Вампо, коли цей чоловік наїсться, він вільний.

Поки граф Монте-Кріс­то не пішов, Данґляр так і лежав ницьма; коли він звів голову, то побачив тільки невиразну тінь, що зникала у проході, а розбійники шанобливо вклонялися їй.

Вампа виконав усе, що звелів граф Монте-Кріс­то, і Данґлярові принесли найліпші італійські страви й вина; потім його посадили в ридван, повезли шляхом і висадили біля якогось дерева.

Він просидів під ним до самісінького ранку, не знаючи, де він.

Коли почало дніти, він побачив поблизу джерело; йому закортіло води, і він порачкував до нього.

Нахилившись, щоб напитися, він побачив, що чуб його посивів.

XX. П'яте жовтня

Була шоста година вечора; опалове світло, пронизане золотим промінням осіннього сонця, струмувало з неба на блакитні хвилі моря.

Денна спека потроху вщухала, і вже віяв той легенький вітерець, котрий здається подихом самісінької природи, що прокидається після спекотного полуденного сну, солодкий легіт, який освіжає береги Середземного моря і несе від узбережжя до узбережжя пахощі дерев, перемішані з терпким запахом моря.

Тим велетенським озером, що тягнулося від Гібралтара до Дарданелл і від Туніса до Венеції, линула в першій вечірній імлі легка, струнка яхта. Здавалося, то лине морською гладінню лебідь із розгорнутими крильми.

Стрімка і зграбна, мчала вона, залишаючи за собою фосфоресцентний слід.

Останні сонячні промені згасли на виднокраї; та, ніби воскрешаючи сліпучі вимисли античної міфології, його нескромні відблиски ще мерехтіли на гребенях бурунів, зраджуючи таємницю Амфітріти: полум'яний бог зачаївся на її грудях, і вона марно силкувалася заховати коханого в лазурових бганках своєї киреї.

Яхта хутко линула вперед, хоча, здавалося, вітер був такий млявий, що не розкуйовдив би і пасма на дівочій голові.

На кормі стояв високий чоловік, із бронзовою барвою обличчя, і непорушним поглядом дивився, як назустріч йому наближається суходіл, що темним конусом виступав із хвиль, наче велетенський каталонський капелюх.

– Оце і є острів Монте-Кріс­то? – замислено і сумовито запитав той мандрівець, що, певне, орудував тією яхтою.

– Так, мосьпане, – відказав капітан, – ми вже коло мети.

– Ми коло мети! – прошепотів мандрівець з якоюсь невимовною журбою.

І тихо докинув:

– Авжеж, тут моя гавань.

І знову поринув у задуму; на вустах його з'явилася усмішка, що була сумніша від сліз.

За кілька хвилин на березі спалахнуло кволе світло, що відразу ж згасло, і до яхти долинув звук пострілу.

– Мосьпане, – сказав капітан, – із берега нам подають гасло; може, самі відповісте на нього?

– Яке гасло? – запитав мандрівець.

Капітан показав на острів: до його вершини здіймався самотній білий димок, що помалу розпливався в повітрі.

– Авжеж! – сказав мандрівець, наче отямившись від сну. – Гаразд.

Капітан дав йому заряджену рушницю; мандрівець узяв її, помалу звів і вистрілив.

Хвилин за десять вони вже згорнули вітрила і кинули якір за п'ятсот кроків од невеличкої гавані. На хвилях уже погойдувалася шлюпка з чотирма веслярами і стерновим; мандрівець спустився в неї, та замість того, щоб сісти на кормі, де для нього застелили блакитний килим, згорнув руки на грудях і лишився стояти.

Веслярі чекали команди, звівши весла, наче птахи, що сушать крила.

– Уперед! – звелів мандрівець.

Чотири пари весел відразу, навіть не хлюпнувши, поринули у воду, і шлюпка полинула до берега, улягаючи їхнім поштовхам.

За хвилю вони вже були в невеличкій бухті поміж бескидами, і човен врізався в піщане дно.

– Мосьпане, – сказав стерновик, – два веслярі перенесуть вас на берег.

Мандрівець байдуже махнув рукою, спустив ноги за борт і занурився у воду, що сягнула йому попід пахви.

– Дарма ви так, мосьпане, – сказав стерновик, – господар буде сварити нас за це.

Мандрівець мовчки попрямував до берега, вслід за двома моряками, які обирали найзручніший шлях.

Кроків за тридцять вони дісталися суходолу; мандрівець обтрусився і почав озиратися, намагаючись угадати, куди його попровадять, бо вже геть смеркло.

Насилу він обернув голову, на плече йому лягла чиясь долоня, і пролунав голос, від якого він здригнувся.

– Ласкаво просимо, Максимільяне, – сказав той голос, – ви вчасно, дякую вам.

– Це ви, пане графе! – вигукнув Моррель і рвучко, майже радісно потиснув долоню графа Монте-Кріс­то.

– Як бачите, я так вчасно прийшов, як і ви; та ви геть намокли, друже мій; вам треба перебратися, як сказала б Каліпсо Телемахові. Ходімо, тут для вас мешкання наготували, де ви забудете і про втому, і про холод.

Граф Монте-Кріс­то помітив, що Моррель обернувся, і трохи зачекав.

І справді, Моррель здивувався. Що люди, які ото привезли його сюди, нічого не сказали і зникли, перш аніж він устиг їм заплатити. Він почув удари весел; шлюпка поверталася до яхти.

– Ви шукаєте тих моряків? – запитав граф Монте-Кріс­то.

– Так, вони поїхали, а я ж їм ні шеляга не дав.

– Не переймайтеся, Максимільяне, – засміявся граф Монте-Кріс­то, – у мене з моряками угода, за якою товари і мандрівників на цей острів доправляють безоплатно. Абонування, як ото кажуть у цивілізованих країнах.

Моррель здивовано глянув на графа Монте-Кріс­то.

– Ви тут геть інший, ніж у Парижі, – сказав він.

– Чому?

– Тут ви смієтеся.

Граф Монте-Кріс­то відразу ж спохмурнів.

– Правда ваша, Максимільяне, я забувся, – відказав він. – Зустріч із вами для мене щастя, а я й забувся, що будь-яке щастя минається.

– Ні, ні, пане графе! – вигукнув Моррель, знову стискаючи долоні свого друга. – Навпаки, смійтеся, будьте щасливі й доведіть мені вашою байдужістю, що життя нелегке лише для тих, котрі страждають. Ви милосердні, ви добрі, великодушні, і ви вдаєте веселощі, щоб закликати мене до мужності.

– Помиляєтеся, Моррелю, – сказав граф Монте-Кріс­то, – я і справді почуваюся щасливим.

– То ви забули про мене; що ж, тим ліпше.

– Чому?

– Таж ви знаєте, друже мій, що я, немов той гладіатор, який вітає на арені великого імператора, кажу вам: "Ідучи на смерть, вітаю тебе".

– То ви не втішилися? – загадково зиркнувши на нього, запитав граф Монте-Кріс­то.

– Невже ви подумали, що це можливо? – гірко відказав Моррель.

– Зрозумійте мене, Максимільяне, – сказав граф Монте-Кріс­то. – Ви ж не вважаєте мене базікою, що кидає слова на вітер? Я маю право запитувати, чи не втішилися ви, адже для мене людське серце не має таємниць. Погляньмо ж разом, що криється у глибині вашого серця. Чи дошкуляє йому, як і передніш, отой нестерпний біль, від якого здригається всеньке тіло, як ото лев, якого вкусив москіт? Чи мордує, як і раніш, палюча жага, яку погамувати може тільки могила, те невтішне горе, що викидає людину з життя і жене його назустріч смерті? Може, у вашому серці вичерпалася мужність, скорбота погасила в нім останній промінь надії, і воно, згубивши пам'ять, уже не в змозі плакати? Якщо так, якщо у вас більше нема сліз, якщо вам здається, ніби серце ваше вже померло, якщо у вас немає іншої опори, окрім Бога, і погляд ваш звернений тільки до неба, тоді, друже мій, ви втішилися, вам нема вже на що нарікати.

– Пане графе, – злагідно і заразом твердо відказав Моррель, – вислухайте мене, як людину, що пальцем показує в землю, а очі зводить до неба. Я прийшов до вас, щоб померти в обіймах друга. Звісно, є люди, яких я люб­лю; я люб­лю мою сестру, люб­лю її чоловіка; та мені треба, щоб останньої хвилини хтось усміхнувся мені й відкрив дужі обійми. Жюлі заллялася б сльозами і зомліла; я побачив би її страждання, а я й так досить натерпівся; Емманюель почав би забирати в мене пістоля і зняв би галас на всенький дім. А ви, пане графе, дали мені слово, і оскільки ви більше, ніж людина, і я вважав би вас за бога, якби ви не були смертні, ви тихо і лагідно попровадите мене до брами вічності.

– Друже мій, – сказав граф Монте-Кріс­то, – у мене залишається ще один сумнів: може, ви такий легкодухий, що хизуєтеся вашим горем?

– Ні, пане графе, ось погляньте на мене: усе просто, і в мені нема легкодухості, – сказав Моррель, простягаючи руку графові Монте-Кріс­то, – мій пульс б'ється ні швидше, ні повільніше, як завжди. Я сягнув кінця мого шляху; далі я не піду. Ви вважаєте себе мудрецем, ви казали мені, що треба чекати і надіятися; та й до чого це призвело? Я чекав цілісінький місяць, і цілий місяць я страждав! Людина жалюгідне і нещасне створіння; я надіявся бозна на що, на щось незнане, немислиме, безглузде. На диво… а яке? Тільки Господь це знає, Господь, що, затьмарив наш глузд шаленою надією. Авжеж, я чекав; і за ті чверть години, що ми оце розмовляємо, ви, самі того не знаючи, змучили моє серце, адже кожне ваше слово свідчило мені, що для мене вже немає надії. Так лагідно, так ніжно заколисує мене смерть!

Останні слова Моррель промовив із такою пристрастю, що граф Монте-Кріс­то здригнувся.

– Пане графе, – провадив Моррель, побачивши, що той не відповідає. – П'ятого вересня ви у мене вимагали відстрочення. Я погодився… Друже мій, сьогодні п'яте жовтня. – Моррель глянув на годинника. – Зараз дев'ята година; мені лишилося жити ще три години.

– Гаразд, – відказав граф Монте-Кріс­то, – ходімо.

Моррель мимоволі подався за ним; він навіть не помітив, як вони увійшли до печери.

Він відчув під ногами килим; відчинилися двері, повітря наповнилося пахощами, яскраве світло засліпило очі. Моррель нерішуче зупинився: він боявся тієї млосної розкоші.

Граф Монте-Кріс­то по-дружньому підштовхнув його до столу.

– Чом би нам не перевести ті три години, як ото робили давні римляни, – сказав він. – Засуджені на смерть Нероном, їхнім повелителем і спадкоємцем, вони лежали за столом увінчані квіттям і вдихали смерть разом із пахощами геліотропів та руж.

Моррель усміхнувся.

– Як хочете, – відказав він. – Смерть завжди смерть: забуття, супокій, відсутність життя, а отже, і страждань.

Він сів за столом; граф Монте-Кріс­то сів напроти.

То була та казкова їдальня, яку ми вже якось змалювали; мармурові статуї, як і тоді, тримали на головах кошики, де було повно квітів та плодів.

Увійшовши туди, Моррель неуважним поглядом окинув залу, та, либонь, нічого там не помітив.

– Я хочу запитати у вас, як чоловік у чоловіка, – сказав він, уважно глянувши на графа Монте-Кріс­то.

– Питайте.

– Пане графе, – сказав Моррель, – ви володієте всіма скарбами людського знання, і мені здається, ніби ви з'явилися з іншого, вищого і мудрішого світу, ніж наш.

– У ваших словах, Моррелю, є частка правди, – мовив граф Монте-Кріс­то, з усмішкою, що так личила йому, – я зійшов із планети, наймення якої – Страждання.

– Я вірю кожному вашому слову, навіть не намагаючись просягнути в його прихований зміст, пане графе; ви сказали мені – живи, і я жив далі; ви сказали мені, то я майже й надіявся.