– Гей, хліба дайте! – гукнув він.
Парубок приніс невеличку паляничку.
– Прошу! – сказав Пеппіно.
– Скільки? – запитав Данґляр.
– Чотири тисячі дев'ятсот дев'яносто вісім луїдорів. Ви вже заплатили наперед два луїдори.
– Ого! За одну паляничку сто тисяч франків?
– Сто тисяч франків, – потвердив Пеппіно.
– Таж у вас сто тисяч франків коштує курча!
– У нас немає цінника, у нас на все та сама ціна. Мало ви з'їсте чи багато, десять страв замовите чи одну – ціна не міняється.
– Ви знову жартуєте! Це безглуздо, це дурня якась! Ліпше відразу скажіть, що ви хочете заморити мене голодом, та й край.
– Та ні, ваша ясновельможносте, це ви хочете себе голодом заморити. Заплатіть і їжте на здоров'я.
– Та чим же ж я заплачу, тварюко? – в нестямі вигукнув Данґляр. – Ти що, гадаєш, ніби я ношу сто тисяч франків у себе в кишені?
– У вас у кишені п'ять мільйонів п'ятдесят тисяч франків, ваша ясновельможносте, – сказав Пеппіно. – Це буде п'ятдесят курей по сто тисяч франків і півкурки за п'ятдесят тисяч франків.
Данґляр затремтів, полуда впала з його очей: звісно, то був жарт, але тепер він збагнув його.
Треба сказати, що він уже не вважав його таким банальним, як передніше.
– Послухайте, – сказав він, – якщо я дам вам ці сто тисяч франків, ми поквитаємося? Я зможу спокійно попоїсти?
– Авжеж, – відказав Пеппіно.
– А як я їх заплачу вам? – полегшено зітхнувши, запитав Данґляр.
– Просто. У вас є рахунок у компанії "Томсон і Френч", на Банковій вулиці в Римі; дайте мені чек на їхній банк на чотири тисячі дев'ятсот дев'яносто вісім луїдорів, і наш банкір його візьме.
Данґляр хотів удавати, ніби ще діє з власної волі; він узяв ручку й папір, які приніс йому Пеппіно, написав записку й поставив свій підпис.
– Ось вам чек на пред'явника, – сказав він.
– А вам ось курчатко.
Данґляр зітхнув і розрізав курча; воно здавалося йому дуже пісним порівняно з такою тлустою сумою.
А Пеппіно уважно прочитав цидулку, поклав її до кишені і знову почав наминати турецький горох.
XIX. Прощення
Наступного дня Данґляр знову відчув, що він голодний; певне, повітря у тій печері страшенно збуджувало апетит; бранець гадав, що того дня йому не доведеться витрачатися, бо, як ощадлива людина, він заховав у кутку своєї келії півкурчати і півпаляниці.
Та не встиг він попоїсти, як йому закортіло пити; цього він не врахував.
Він боровся зі спрагою, аж поки відчув, що пересохлий язик прилип до піднебіння.
Тоді, не в змозі вже опиратися полум'ю, що палило його, він погукав чатового.
Той відімкнув двері; обличчя його було незнайоме.
Данґляр вирішив, що ліпше мати справу з давнім знайомцем. Він почав гукати Пеппіно.
– Ось я, ваша ясновельможносте, – сказав розбишака, з'явившись із такою квапливістю, що Данґлярові це видалося доброю прикметою. – Що бажаєте?
– Пити, – сказав бранець.
– Ваша ясновельможність, либонь, знає, що вино на околицях Рима страшенно дороге, – сказав Пеппіно.
– То дайте мені води, – відказав Данґляр, щоб відбити удар.
– Ох, ваша ясновельможносте, вона ще рідше трапляється, як вино, адже зараз така посуха!
– Бачу, усе розпочинається наново! – вигукнув Данґляр.
І всміхнувся, удавши, ніби жартує, хоч на скронях його виступив піт.
– Послухайте, друже мій, – сказав він, побачивши, що Пеппіно так само незворушний, – я прошу у вас склянку вина; невже ви мені відмовите?
– Я вже казав вам, ваша ясновельможносте, – поважно мовив Пеппіно, – що ми не торгуємо уроздріб.
– Тоді дайте мені пляшку вина.
– Якого?
– Котре дешевше.
– Ціна на всі вина та сама.
– І яка?
– Двадцять п'ять тисяч франків пляшка.
– Скажіть ліпше, що ви хочете мене пограбувати! – вигукнув Данґляр, та ще й так гірко, що тільки Гарпаґон зумів би оцінити це. – Це буде простіше, ніж дерти з мене шкуру стьожками.
– Певне, так хоче ватажок, – сказав Пеппіно.
– Ватажок? А хто він?
– Вас водили до нього позавчора.
– І де він?
– Тут.
– Я можу побачити його?
– Завиграшки.
І хвилини не минуло, аж перед Данґляром постав Луїджі Вампа.
– Ви хотіли мене бачити? – запитав він.
– Це ви, мосьпане, ватажок тих, що доправили мене сюди?
– Авжеж, ваша ясновельможносте. А що?
– Який викуп ви за мене вимагаєте?
– А ті п'ять мільйонів, які у вас із собою.
Данґляр відчув, як серце його стиснула крижана рука.
– Це все, що у мене є, пане, це залишок величезного статку; якщо ви заберете його у мене, то заберете й життя.
– Нам заборонили проливати вашу кров.
– Хто заборонив?
– Той, кому ми улягаємо.
– То ви комусь улягаєте?
– Авжеж, ватажкові.
– Мені здавалося, ви і є ватажок.
– Я ватажок цих людей, та в мене теж є ватажок.
– А той ватажок улягає комусь?
– Так.
– Та й кому?
– Богові.
Данґляр на мить замислився.
– Не розумію, – сказав він.
– Може, й так.
– То цей ватажок і звелів вам отак зі мною поводитися?
– Так.
– І що він хоче?
– Не знаю.
– А як мій гаманець вичерпається?
– Таке може бути.
– Послухайте, – сказав Данґляр, – хочете мільйон?
– Ні.
– Два мільйони?
– Ні.
– Три мільйони? Чотири?... Хочете чотири, га? Я вам їх віддаю, якщо ви відпустите мене.
– Чому ви пропонуєте нам чотири мільйони за те, що коштує п'ять? – запитав Вампа. – Ви справжнісінький лихвар, пане бароне, як на мене.
– Беріть усе! Чуєте, все! – закричав Данґляр. – І вбийте мене!
– Заспокойтеся, мосьпане. Не гарячкуйте, а то у вас з'явиться такий апетит, що ви будете проїдати по мільйону щодня; заощаджуйте, дідько б вас ухопив!
– А як у мене вже не буде грошей, щоб вам платити? – вигукнув у нестямі Данґляр.
– То будете голодувати.
– Голодувати? – пополотнівши, перепитав Данґляр.
– Мабуть, – байдужно відказав Вампа.
– Таж ви кажете, що не хочете вбивати мене?
– Так.
– І дасте мені вмерти від голоду?
– Це не те саме.
– То начувайтеся, негідники, – зарепетував Данґляр, – я пошию вас у дурні! Якщо мені судилося померти, то чим швидше, тим ліпше; катуйте мене, та мого підпису ви більш не здобудете!
– Як хочете, мосьпане, – відказав Вампа.
І вийшов із келії.
Заревівши з жалю, Данґляр повалився на козячі шкури. Хто вони були, ті люди? Хто був їхній невидимий ватажок? Які їхні наміри? І чому всі можуть викупитися в них, а він не може?
Авжеж, смерть, швидка, ґвалтовна смерть – це найліпший спосіб обманути розрахунки його запеклих ворогів, які, певне, вчинили його жертвою якоїсь незрозумілої мсти.
Так, але вмерти!
Може, уперше за своє довге життя Данґляр думав про смерть, і закликаючи її, і лякаючись заразом; настала пора поглянути в обличчя невблаганній примарі, що криється в кожній живій істоті, що каже собі з кожним ударом серця: "Ти помреш!"
Данґляр скидався на дику звірюку, яку цькування збуджує, потім кидає в розпуку і силою тієї розпуки їй деколи щастить порятуватися.
Він подумав про втечу. Та стіни, що оточували його, були грубші від скелі, біля єдиного виходу з келії сидів чоловік і читав, а за спиною цього чоловіка сновигали озброєні рушницями тіні.
Його духу вистачило тільки на два дні, потім він сказав, щоб йому дали попоїсти, і заплатив мільйон.
Йому принесли чудову вечерю і взяли за неї мільйон.
Відтоді життя бідолашного бранця стало безперервним відступом. Він так натерпівся, що вже не міг страждати, і робив усе, що від нього хотіли; минуло дванадцять днів, і ось, пообідавши, не гірше, ніж за днів найліпшого свого добробуту, він полічив, скільки видав чеків; виявилося, у нього залишається тільки п'ятдесят тисяч франків.
Тоді в ньому зайшла чудернацька зміна: віддавши п'ять мільйонів, Данґляр вирішив урятувати останні п'ятдесят тисяч франків; він зважився на життя, сповнене злигоднів, аби лиш не віддавати отих п'ятдесяти тисяч; у мізках його проблискували надії, що вже радше скидалися на безум. Давно забувши про Бога, він почав тепер думати про нього; він казав собі, що Бог часом чинить дива: печера може завалитися, папські карабінери можуть викрити цю кляту криївку і прийти йому на допомогу; тоді у нього залишиться ще п'ятдесят тисяч франків, цих грошей досить, щоб не померти від голоду; і він слізно благав Бога, щоб той лишив йому ті п'ятдесят тисяч франків.
Отак він перевів три дні, і ті три дні ім'я Боже весь час було у нього як не в серці, то принаймні на вустах; проте деколи його охоплювало марення, і він ніби бачив крізь вікно, як у вбогому покоїку, на жалюгідному тапчані, лежить старий чоловік. І помирає він теж із голоду.
Четвертого дня Данґляр був уже не людина, а живий мрець; він позбирав крихти від своїх колишніх обідів і почав гризти підстилку, що вкривала кам'яну долівку.
Тоді він почав благати Пеппіно, як ото благають янгола-охоронця, щоб той дав йому попоїсти; він пропонував йому тисячу франків за кусник хліба.
Пеппіно мовчав.
П'ятого дня Данґляр порачкував до дверей.
– Ви не християнин! – сказав він, ставши навколішки. – Ви хочете заморити людину, вашого брата перед Богом!
– Де всі мої друзі? – пробурмотів він.
І повалився ницьма.
Потім звівся і крикнув у нестямі:
– Ватажка! Ватажка мені!
– Я тут! – сказав Вампа, зненацька поставши перед ним. – Що бажаєте?
– Візьміть моє останнє золото, – пробурмотів Данґляр, простягнувши йому свого капшука, – і покиньте мене жити в цій печері; не прошу я вже свободи, а прошу тільки лишити мені життя.
– Ви дуже страждаєте? – запитав Вампа.
– Авжеж, я страшенно страждаю!
– А є люди, котрі страждали ще дужче.
– Не може такого бути!
– А це так! Ті, що померли від голоду.
Данґляр згадав того старого, якого він під час марень бачив у вбогому покоїку, на жалюгідному тапчані.
Він застогнав і припав чолом до кам'яної долівки.
– Так, це правда, були такі, що ще дужче потерпали, ніж я, та то були мученики.
– Ви каєтеся? – запитав чийсь похмурий і врочистий голос, що від нього в Данґляра й чув став диба.
Своїм ослаблим зором він спробував розгледіти, що коїться довкола нього, і побачив позаду Луїджі чоловіка в киреї, що насилу виднів у тіні кам'яного стовпа.
– У чому повинен я каятися? – тихо пробурмотів Данґляр.
– У скоєному злі, – відказав той самий голос.
– Так, я каюся, каюся! – вигукнув Данґляр.
І він почав бити себе в груди рукою, що вже добряче схудла.
– Тоді я прощаю вам, – сказав незнайомець, скинувши кирею і ступнувши крок уперед, щоб вийти на освітлене місце.
– Граф Монте-Крісто! – перелякано вигукнув Данґляр, і обличчя його, що було бліде від голоду і страждань, зблідло ще дужче.
– Помиляєтеся, я не граф Монте-Крісто.
– Та хто ж ви?
– Я той, кого ви продали, зрадили, зганьбили; я той, що його наречену ви розбестили, той, кого ви розчавили, щоб доскочити багатства; я той, що його батько помер від голоду з вашої вини.