Із такими грошима можна виплутатися хоч із якої халепи.
Отож, майже не сумніваючись, що він виплутається, бо ще не було такого, щоб за людину вимагали викупу в п'ять мільйонів п'ятдесят тисяч франків, Данґляр уклався на тому ліжку і, пововтузившись трохи, заснув зі спокоєм героя, що ото його життєпис вивчав Луїджі Вампа.
XVIII. Меню Луїджі Вампи
Після будь-якого сну, за винятком того, що його так боявся Данґляр, настає пробудження.
Данґляр прокинувся.
Парижанинові, що звик до шовкових штор, до стін, обтягнутих м'якими тканинами, до запаху живиці від соснових дров, що тріщать у коминку, до пахощів од єдвабної запони, пробудження у крейдяній печері має здаватися страшним маренням.
Торкнувшись козячих шкур, що на них він ото лежав, Данґляр, либонь, подумав, що потрапив уві сні до самоїдів чи лапландців.
Та за таких обставин досить однісінької миті, щоб сумніви обернулися твердою певністю.
"Авжеж, – подумав він собі, – я ж бо в розбійників, що про них ото розповідав нам Альбер де Морсер".
Спершу він глибоко вдихнув повітря, щоб упевнитися, чи не поранений він; він вичитав це в "Дон Кіхоті", єдиній книжці, яку прочитав за всеньке життя і з якої дещо запам'ятав.
"Ні, – сказав він собі, – вони не вбили мене й навіть не поранили; та, може, вони обдерли мене?"
І він заходився хутко порпатися у кишенях. У них ніхто й не заглядав; ті сто луїдорів, що їх він лишив собі на дорогу з Рима до Венеції, лежали, як і раніш, у кишені його штанів, а гаманець, де він тримав акредитив на п'ять мільйонів п'ятдесят тисяч франків, і досі був у кишені його сурдута.
"Чудернацькі якісь ці розбишаки! – сказав він собі. – Вони покинули мені гаманця і капшука! Я правильно вирішив учора, коли вкладався спати; вони вимагатимуть викуп за мене. Ти ба, і годинник на місці! А погляньмо, котра година".
Данґлярів годинник, справжнісінький шедевр Бреґе, що його він перед тим, як вирушати в дорогу, ретельно завів, продзвонив пів на шосту ранку.
У інший спосіб Данґляр не зміг дізнатися, котра година, бо до келії денне світло не просягало.
То що, вимагати від розбишак пояснень? Чи радше терпіти й чекати, аж поки вони самі до нього забалакають? Останнє видалося йому обережнішим; Данґляр вирішив чекати.
Він чекав до півдня.
Упродовж того часу біля його дверей стояв чатовий. О восьмій ранку його змінив інший вартівник.
Данґлярові закортіло поглянути, хто ж його вартує.
Він помітив, що промені світла, не денного, щоправда, а від каганця, просягають крізь шпарини поміж кепсько припасованими дошками дверей; він підійшов до одної шпарини саме тієї миті, коли розбійник цмулив горілку з бурдюка, від якого так тхнуло, що Данґляр аж носом покрутив.
– Тьху! – сплюнув він, відступаючи вглиб келії.
Опівдні любителя горілки заступив інший чатовий. Данґляр і тут вирішив поглянути на нового свого сторожа; він підійшов до шпарини.
Цього разу він побачив кремезного хлоп'ягу, справжнісінького Голіафа, у нього були витрішкуваті очі, капшукуваті губи і кирпатий ніс; густі пасма рудої чуприни падали йому на плечі, звиваючись, мов гадюки.
"Цей радше скидається на людожера, ніж на людину, – подумав собі Данґляр. – Слава Богу, я старий і м'ясо моє цупке; старий, несмачний гладун".
Як бачите, Данґляр іще здатний був жартувати.
Тієї ж таки миті, наче задля того, щоб довести, що він не людожер, чатовий сів коло дверей, дістав із торби кусень чорного хліба, декілька цибулин, шмат сиру й заходився смаковито наминати все те.
– А нехай йому всячина! – вигукнув Данґляр, наглядаючи крізь шпарину за розбишакою. – І як можна їсти таку гидоту!
І він умостився на козячих шкурах, що своїм огидним духом нагадували йому ту горілку, яку цмулив перший чатовий.
Та хоч як він кріпився, а таємниці природи годі збагнути: у найбільш невибагливій їжі криється приваба, що здатна спокусити голодний шлунок.
Данґляр зненацька відчув, що його кендюх порожній; чатовий здався йому уже не таким потворним, хліб не таким і чорним, а сир не таким і висхлим. Та й сира цибуля, те огидне дикунське їдло, нагадувало йому соуси Робера і поливки, які так добре готував його кухар, коли Данґляр бувало казав йому: "А приготуйте-но мені, пане Денізо, щось гостреньке".
Він підвівся і постукав у двері.
Вартівник звів голову.
Данґляр знову постукав,
– Che cosa?[79] – запитав розбишака.
– Послухай, чоловіче, – сказав Данґляр, стукаючи у двері кісточками пальців, – здається, пора було б і мені щось кинути на зуб!
Та чи той велет не зрозумів його, чи не мав ніяких вказівок із цього приводу, тільки він знову взявся до свого обіду.
Данґляр образився і, не маючи бажання балакати далі з таким невігласом, знову вклався на козячих шкурах і не сказав більше й слова.
Минули ще чотири години; велета заступив інший розбійник. Данґляр, якому давно вже дошкуляв голод, крадькома підвівся, знову припав до дверної шпарини і впізнав метикувату мармизу свого проводаря.
То був Пеппіно, який, певне, вирішив перебути своє чергування зі смаком; він сів коло дверей і поставив долі череп'яне горня, де парував гарячий запахущий турецький горох, підсмажений із салом.
Коло горняти Пеппіно поставив кошик із велетрійським виноградом і плящину орвієтського вина.
Він такий гурман був, той Пеппіно!
"Що ж, – подумав собі бранець, – може, із цим зарізякою пощастить домовитися".
І він тихенько постукав у двері.
– Іду вже, – сказав французькою розбишака, тому що бував у готелі Пастріні й умів балакати тією мовою.
Він підійшов і відімкнув двері.
Данґляр упізнав у нім чоловіка, що так несамовито гукав йому прибрати голову з вікна. Та зараз не пора була докоряти йому; навпаки, він зробив чемне обличчя і з ґречною усмішкою мовив:
– Перепрошую, мосьпане, а хіба мені не дадуть їсти?
– Ти ба! – сказав Пеппіно. – Невже ви, ваша ясновельможносте, зголодніли?
– Це ваше "невже" вражає мене! – вигукнув Данґляр. – Я вже добу й ріски в роті не мав.
– І ваша ясновельможність бажає попоїсти?
– Негайно, якщо це тільки можливо.
– Завиграшки, – сказав Пеппіно. – Тут можна отримати все, що душа ваша забажає; звісно, за гроші, як водиться поміж християнами.
– Авжеж! – сказав Данґляр. – Хоч, відверто скажу, якщо ви тримаєте людей у келії, то принаймні мали б і годувати їх.
– Ні, ваша ясновельможносте, – відказав Пеппіно, – у нас такого не водиться.
– Цей доказ безпідставний, та менше з тим, – відказав Данґляр, що сподівався люб'язними речами уласкавити свого тюремника. – То загадайте, щоб подали мені обід.
– Зараз, ваша ясновельможносте, що бажаєте?
І Пеппіно поставив миску долі, аж пара вдарила Данґлярові простісінько в ніздрі.
– Замовляйте, – сказав він.
– Хіба у вас є тут кухня? – запитав Данґляр.
– Що? Авжеж, є. Пречудова кухня, на будь-який смак!
– І кухарі?
– Пречудові.
– Тоді принесіть мені курча, або рибу, або дичину якусь – усе одно, аби лиш попоїсти.
– Усе, що скажете, ваша ясновельможносте; отож, наприклад, курча?
– Авжеж, курча давайте.
Пеппіно випростався і гукнув на всеньке горло:
– Курча для його ясновельможності!
Голос Пеппіно ще дудонів під склепінням, як з'явився юнак, гарний, стрункий і голий до пояса, наче античний торговець рибою; він ніс на голові срібну тацю, не притримуючи її руками.
– Наче в "Кафе де Парі", – пробурмотів Данґляр.
– Прошу, ваша ясновельможносте, – сказав Пеппіно, узявши тацю з рук молодого розбишаки і поставивши її на темному, поточеному шашелями столі, який разом із ослоном і лігвом із козячих шкур становив усе умеблювання келії.
Данґляр попросив ножа і виделку.
– Будь ласка, ваша ясновельможносте, – сказав Пеппіно, простягаючи йому маленького ножика з тупим кінцем і дерев'яну виделку.
Данґляр узяв ув одну руку ножа, у другу виделку і вже зібрався було різати те курча.
– Перепрошую, ваша ясновельможносте, – сказав Пеппіно, поклавши долоню банкірові на плече, – у нас платять наперед, а то, може, гостеві їжа не припаде до смаку.
"Це вже не так, як у "Кафе де Парі", – подумав Данґляр, – якщо не брати до уваги ще й того, що вони обдеруть мене до нитки. Але не будем скупі. Я завжди чув, що в Італії життя дешеве, то курча в Римі коштує, мабуть, дванадцять су".
– Тримай! – мовив він і кинув Пеппіно дуката.
Пеппіно підібрав долі монету. Данґляр націлився ножем на страву.
– Хвилинку, ваша ясновельможносте, – випроставшись, мовив Пеппіно, – ваша ясновельможність ще не все мені заплатила.
– Я так і знав, що вони всі кишені в мене вивернуть! – пробурмотів Данґляр.
Та він вирішив не опиратися тому здирству.
– Скільки ж я ще винен вам за цього кощавого птаха? – запитав він.
– Ваша ясновельможність дала мені луїдор за рахунок оплати.
– Луїдор за рахунок оплати за курку?
– Авжеж, за рахунок оплати.
– Гаразд… Та й що далі?
– Тепер ваша ясновельможність винна мені тільки чотири тисячі дев'ятсот дев'яносто дев'ять луїдорів.
Данґляр вирячив очі, почувши той брутальний жарт.
– Нічогенько, – пробурмотів він, – нічогенько собі!
І знову хотів було взятися до курчати, та Пеппіно лівою рукою перепинив його, а праву простягнув долонею вгору.
– Платіть, – сказав він.
– У чім річ? Ви не жартуєте? – запитав Данґляр.
– Ми тут ніколи не жартуємо, ваша ясновельможносте, – відказав Пеппіно, поважний, мов квакер.
– От так пак! Сто тисяч франків за це курча?
– Ви уявити собі не можете, ваша ясновельможносте, як тяжко глядіти курей у цих печерах.
– Усе це дуже кумедно, – сказав Данґляр, – і дуже весело, я згоден. Але я голодний, то не заважайте мені обідати. Ось вам ще один луїдор, друже мій.
– Тоді за вами тепер залишається тільки чотири тисячі дев'ятсот дев'яносто вісім луїдорів! – сказав Пеппіно тим самим незворушним тоном. – Потерпіть ось трохи, і ми розрахуємося.
– Нізащо! – сказав Данґляр, обурений тим упертим знущанням. – Забирайтеся до дідька, ви не знаєте, з ким зв'язалися!
Пеппіно кивнув, і юнак спритно прибрав курку. Данґляр повалився на своє ліжко з козячих шкур. Пеппіно замкнув двері і знову взявся наминати той горох із салом.
Данґляр не бачив, що він робить, та розбишака так гучно чвакав, що не залишалося ніяких сумнівів у тому, яке там у нього діло.
– Дурень! – вилаявся Данґляр.
Пеппіно вдав, ніби не чує й, навіть не обернувшись, їв із тією ж таки незворушною повільністю.
Данґлярові здавалося, ніби його кендюх бездонний, мов діжка данаїд; навіть не вірилося, що він колись його напхає.
Проте він терпів ще з півгодини; та треба зізнатися, що ті півгодини видалися йому вічністю.
Нарешті він підвівся і знову підійшов до дверей.
– Послухайте, мосьпане, – сказав він, – не мучте мене більше і скажіть відразу, що ви хочете від мене.
– Заради Бога, ваша ясновельможносте, це ви скажіть, що вам од нас треба? Звеліть, і ми геть усе виконаємо.
– Тоді передовсім відчиніть мені двері.
Пеппіно відімкнув двері.
– Я їсти хочу, дідько б вас ухопив! – сказав Данґляр.
– Ви голодні?
– Ви це й так знаєте.
– Що ваша ясновельможність бажає з'їсти?
– Шмат черствого хліба, якщо вже курчата такі дорогі в цьому проклятому підземеллі.
– Хліба? Будь ласка! – відказав Пеппіно.