Він розсівся на м'яких подушках пречудового англійського ридвана з подвійними ресорами; його мчала пара добрячих коней; він знав, що до найближчої станції сім льє. Про що ще думати банкірові, який допіру дуже вдало збанкрутував?
Хвилин із десять Данґляр думав про дружину, що лишилася в Парижі, ще десять – про доньку, яка мандрувала світами у товаристві панни Д'Армії; потім він присвятив десять хвилин своїм кредиторам і міркував над тим, як ліпше використати їхні грошенята; зрештою, за відсутністю інших думок, він заплющив очі й заснув.
Утім, інколи, прокинувшись від особливо сильного поштовху, він на мить розплющував очі; щоразу він бачив, що з тією ж таки швидкістю мчить римською рівниною, де бовваніють руїни акведуків, що здаються гранітними велетами, які закам'яніли на ходу. Та ніч була холодна, темна, дощова, і було набагато приємніше дрімати в кутку ридвана, ніж висовувати голову в вікно і допитуватися, коли вже вони приїдуть, у візника, який відповідав тільки: "Non capisco!"
І Данґляр знову засинав, подумавши, що завжди встигне прокинутися, діставшись до поштової станції.
Ридван зупинився; Данґляр вирішив, що він урешті сягнув бажаної мети.
Він розплющив очі і глянув вікно, гадаючи, що прибули до якогось міста чи принаймні села; та побачив тільки самотню халупу і трьох чи чотирьох людей, що вешталися довкола неї, мов тіні.
Данґляр чекав, що візник, який доправив його сюди, підійде і буде вимагати платню, яка йому належала; він сподівався скористатися зміною візників, щоб розпитати нового кучера; проте запрягли нових коней, а платні ніхто й не вимагав. Страшенно здивувавшись, Данґляр відчинив дверцята, та чиясь дужа рука відразу ж зачинила їх, і ридван помчав далі.
Приголомшений банкір остаточно прочумався.
– Гей! – гукнув він візникові. – Гей! Mio caro![74]
Ті слова Данґляр пам'ятав ще відтоді, як його донька співала дуетом із князем Кавальканті.
Та mio caro нічого не сказав.
Тоді Данґляр відчинив вікно.
– Гей, чоловіче! Куди це ми прямуємо? – висунувшись, запитав він.
– Dentro la testa! – гукнув суворий і владний голос.
Данґляр збагнув, що той вислів означає "прибери голову". Як бачимо, він робив неабиякі успіхи в італійській мові.
Він послухався, хоч і не без певного неспокою; той неспокій зростав із хвилини на хвилину, і незабаром у його мізках замість тієї порожнечі, яку ми вже зазначили на початку мандрівки і наслідком якої стала його дрімота, заворушилося чималенько гадок, що дуже були здатні загострити увагу мандрівця, тим паче мандрівця, який перебував у такому становищі, як ото Данґляр.
У темряві, що оповила все навколо, зір його набув тієї гостроти, яка зазвичай супроводжує перші хвилини потужних душевних збурень і від напруги потім згасає. Перш аніж перелякатися, людина бачить ясно; від переляку в очах у неї двоїться, а після переляку все каламутніє.
Данґляр побачив, що біля правих дверцят мчить на коні чоловік у киреї.
"Мабуть, жандарм, – сказав собі він. – Невже французька поліція сповістила про мене телеграфом папським властям?"
Він вирішив покласти край невідомості.
– Куди ви провадите мене? – спитався він.
– Dentro la testa! – погрозливо повторив той самий голос.
Данґляр обернувся до лівого вікна.
І коло нього мчав вершник.
– Злапали мене, – здригнувшись, пробурмотів Данґляр.
І він відкинувся углиб ридвана, проте не задля того, щоб подрімати, а щоб зібратися з думками.
Трохи згодом зійшов місяць.
Із глибини ридвана Данґляр зиркнув на рівнину і знову вгледів оті велетенські акведуки, ті кам'яні примари, що їх він уже помітив передніш; тільки тепер вони були не з правого боку, а з лівого.
Він зрозумів, що ридван повернув назад і його тепер везуть до Рима.
– Клямка мені! – прошепотів він. – Вони домоглися моєї видачі.
Ридван і далі мчав з карколомною швидкістю. У невідомості минула година, кожна нова примара на його шляху безсумнівно підтверджувала втікачеві, що його везуть назад. Аж ось він побачив якесь темне громаддя, і йому здалося, що ридван зараз налетить на нього. Проте коні завернули і попрямували попід тією темною озіякою; то була стіна укріплень, яка оперізувала Рим.
– Та що це таке! – пробурмотів Данґляр. – Ми не заїжджаємо до міста; то це не поліція затримала мене. Господе милосердний! Невже…
І в нього чуприна стала дибом на голові.
Він згадав розповіді про римських розбійників, яким не вірили в Парижі; згадав, як Альбер де Морсер розважав ними пані Данґляр і Ежені ще тоді, як він мав стати зятем першої й чоловіком другої.
– Невже грабіжники! – пробурмотів він.
Раптом колеса застукотіли по чомусь твердішому, ніж піскуватий шлях. Данґляр зібрався на дусі й визирнув із вікна; він пам'ятав чимало подробиць, про які згадував Альбер, тож зараз утямив, що перебуває на Аппієвому шляху.
Ліворуч, у низині, виднів круглий паділ.
То був цирк Каракалли.
За наказом чоловіка, що їхав праворуч, ридван зупинився.
Відразу ж із лівого боку відчинилися дверцята.
– Scendi![75] – звелів хтось.
Данґляр одразу ж виліз із ридвана; він ще не міг балакати італійською, але розумів геть усе.
Потім роззирнувся навсібіч, не тямлячи себе від жаху.
Його оточували четверо, не рахуючи візника.
– Di qua[76], – сказав хтось із них, спускаючись стежиною, що провадила вбік від Аппієвого шляху, звиваючись поміж нерівними пагорбами римської рівнини.
Данґляр слухняно подався за тим проводарем і, навіть не обертаючись, відчував, що ті троє йдуть слідом.
Проте йому здавалося, ніби тут люди, як ото вартівники, що стають на чати, один за одним зупиняються через однакові проміжки.
Пройшовши отак хвилин із десять, під час яких він і словом не перекинувся з проводарем, Данґляр опинився поміж невеличким пагорбом і заростями високої трави; троє мовчазних чоловіків утворювали трикутник, у центрі якого був він сам.
Він хотів було озватися, та язик його не слухався.
– Avanti![77] – звелів той самий гострий і владний голос.
Цього разу Данґляр збагнув те слово, бо його підтвердили ділом: хтось іззаду дав йому такого копняка, що він налетів на проводаря.
Той проводар був наш знайомець Пеппіно, ото він і рушив крізь високу траву такою звивистою стежиною, що тільки куниці та ящірки могли взяти її за протоптану дорогу.
Пеппіно зупинився перед невисокою скелею, що заросла густими чагарями; у шпарину тієї скелі, що нагадувала напіврозплющену повіку, він і ковзнув точнісінько так, як ото у феєріях провалюються крізь ляду чорти.
Голос і порух чоловіка, що йшов за Данґляром, змусили банкіра вчинити так само. Не було вже ніяких сумнівів, що паризький банкір потрапив до рук римських розбійників.
Данґляр послухався, бо, як людина, що потрапила поміж двох вогнів, він від страху зробився сміливий. Хоч його черево й було чималеньке і заважало пролазити в такі шпарини, він пропхався туди услід за Пеппіно, заплющив очі й поїхав униз, а потім звівся на ноги.
Торкнувшись землі, він розплющив очі.
Лаз був широкий, але там було геть поночі. Пеппіно вже не ховався, тому що був тут як удома, тож викресав вогню й запалив смолоскип.
Услід за Данґляром туди спустилося ще двоє, котрі пішли ззаду і, пхаючи банкіра в карк, якщо він зупинявся, спадистим лазом припровадили його до похмурого перехрестя.
Білі стіни з ярусами гробівців у них наче зизили на людей темними, бездонними проваллями очей, що скидалися на очниці у черепах.
Чатовий, що стояв тут, звів рушницю.
– Хто йде? – поспитався він.
– Та свої! – сказав Пеппіно. – Де ватажок?
– Там, – відказав чатовий, показавши через плече на вирубану у скелі залу, що світло з неї цідилося в коридор крізь широкі склепінчаті отвори.
– Добряча здобич, пане ватажку, – сказав італійською Пеппіно.
І, згрібши банкіра за комір, припровадив його до отвору, що служив дверми, крізь які проходили до зали, де, либонь, мешкав той ватажок.
– Це той самісінький чолов'яга? – запитав отаман, що читав життєпис Александра, написаний Плутархом.
– Той самий, пане ватажку.
– Чудово; ану покажіть його мені.
Щоб виконати той нечемний наказ, Пеппіно так хутко підніс смолоскип до Данґлярового обличчя, аж той відсахнувся, злякавшись, що полум'я обсмалить йому брови.
– Бачу, він зморився. – сказав отаман, – покажіть йому, де спати.
– То, певне, домовина, вирубана у скелі, – прошепотів собі Данґляр. – Сон, що чекає на мене, це смерть від одного з тих кинджалів, що блищать он у пітьмі.
І справді, у глибині величезної зали, зводилися із оберемків сіна і вовчих шкур приятелі чоловіка, якого Альбер де Морсер застав за читанням "Записок" Цезаря, а Данґляр – за життєписом Александра.
Банкір глухо застогнав і подався за проводарем; не намагався він ні кричати, ні благати, щоб його пощадили. У нього ні сили більше не було, ні волі, ні бажань, ні почуттів; ішов він тому, що його змушували йти.
Ось він спіткнувся об сходинку, зрозумів, що перед ним сходи, несамохіть нагнувся, щоб не буцнутися лобом, і опинився у якійсь келії, вирубаній простісінько у скелі.
Там було чисто і сухо, дарма що вона була глибоко під землею.
У кутку лежав оберемок сіна, укритого козячими шкурами.
Побачивши те ложе, Данґляр узяв його за осяйний символ порятунку.
– Слава тобі, Господе! – прошепотів він. – Це і справді ліжко.
Удруге за годину називав він ім'я Господнє, а цього не випадало йому вже років із десять.
– Ессо[78], – сказав проводар.
І, пхнувши Данґляра до тієї камери, він замкнув за ним двері.
Загарчав засув; Данґляр був у полоні.
Та хоч би й не було того засува, треба було б бути святим Петром і за провідника дістати янгола Господнього, щоб прокрастися повз ту залогу, що сиділа в катакомбах Сан-Себастьяно, розташувавшись довкола свого отамана, що в ньому читачі, звісно ж, упізнали славетного Луїджі Вампу.
Данґляр також упізнав того розбишаку, що в його існування він відмовлявся вірити, коли Альбер намагався познайомити з ним парижан. Упізнав він не лише його, а й ту келію, де сидів колись Морсер і яка, либонь, призначалася для чужоземців.
Ті спогади повернули Данґлярові спокій. Якщо розбишаки не вбили його відразу, то вони узагалі не збираються його вбивати.
Його зайняли у полон, щоб пограбувати, а оскільки в нього у кишені лише кілька дукатів, то за нього вимагатимуть викуп.
Він згадав, що Морсера оцінили десь у чотири тисячі екю; а оскільки він вважав, що вигляд у нього солідніший, то подумав собі, що за нього вимагатимуть вісім тисяч.
Вісім тисяч екю – це сорок вісім тисяч ліврів.
А в нього десь п'ять мільйонів п'ятдесят тисяч франків.