Як бачите, Моррелю, той чоловік був ще нещасніший у своєму коханні, ніж ви!
– І Бог послав утіху тому чоловікові? – запитав Моррель.
– Він послав йому спокій.
– І цей чоловік ще може пізнати щастя?
– Він сподівається цього, Максимільяне.
Моррель мовчки понурив голову.
– Я дотримаю свого слова, – сказав він, простягаючи долоню графові Монте-Крісто, – та пам'ятайте…
– П'ятого жовтня, Моррелю, я чекаю на вас на острові Монте-Крісто. Четвертого в Бастії вас чекатиме яхта "Євро"; ви назветеся капітанові, і він одвезе вас до мене. Домовилися, Максимільяне?
– Домовилися, пане графе, я дотримаю мого слова. Та пам'ятайте, що п'ятого жовтня….
– Ви дитина, Максимільяне, ви ще не розумієте, що таке обіцянка дорослої людини. Я вже двадцять разів казав вам, що того дня я допоможу вам, якщо ви ще будете прагнути смерті. Прощавайте.
– Ви покидаєте мене?
– Так, у мене є ще справа в Італії; я залишаю вас наодинці з вашим горем, наодинці з цим ширококрилим орлом, якого Бог посилає своїм обранцям, що він приніс їх до його ніг; історія Ганімеда, Максимільяне, це не казка, це алегорія.
– Коли ви відбуваєте?
– Простісінько зараз; мене вже чекає пароплав, за годину я вже буду далеко; проведете мене до гавані?
– Я цілком у вашому розпорядженні, пане графе.
– Обніміть мене.
Моррель провів графа Монте-Крісто до гавані; дим, наче величезне віяло, уже здіймався у небо, вихоплюючись із чорного димаря. Як і казав граф Монте-Крісто, пароплав незабаром відчалив, і за годину те ж таки ледве помітне віяло білястого диму звивалося на східній частині овиду, де вже западав вечірній присмерк.
XVII. Пеппіно
О тій-таки порі, коли графів пароплав зникав за рогом Моржіон, мандрівник, що їхав поштовим шляхом із Флоренції до Рима, допіру покинув позаду містечко Аквапенденте. Їхав він так хутко, як тільки міг, не викликаючи підозр.
Він був у сурдуті чи радше в пальті, що добряче таки пошарпалось у дорозі, проте на ньому була ще зовсім свіжа стрічечка Почесного легіону; така сама стрічка була і в петлиці його костюма. За тією прикметою, та ще із того, як він вимовляв слова, звертаючись до візника, той чоловік, звісно ж, був француз. Доказом того, що він уродився у країні універсальної мови, було ще й те, що італійською він знав тільки слова, що використовуються в музиці, котрі, як ото "goddam" Фігаро, можуть заступити собою всі тонкощі будь-якої мови.
– Allegro! – казав він візникові під час кожного підйому.
– Moderate! – казав під час кожного спуску.
А тільки Господь знає, скільки підйомів і спусків на шляху із Флоренції до Рима, якщо братися через Аквапенденте!
До речі, ті слова викликáли страшенний регіт у тих, до кого він звертався.
Угледівши Вічне місто, тобто добившись до Сторти, звідкіля вже видно Рим, подорожанин не відчув тієї захопливої цікавості, що змушує кожного чужинця звестися в колясі, щоб побачити славетний купол собору Святого Петра, який видно передовсім, коли під'їжджаєш до Рима.
Ні, він тільки дістав із кишені гаманця, а з гаманця – складений учетверо аркуш, якого він шанобливо й обережно розгорнув, а потім знову згорнув, сказавши тільки:
– Чудово, вона тут.
Повіз минув браму Пополо, завернув ліворуч і зупинився біля готелю "Лондон".
Наш давній знайомець, маестро Пастріні, зустрів мандрівника на порозі, із капелюхом у руці.
Мандрівник вийшов із ридвана, замовив добрячий обід і спитався, де міститься банкова компанія "Томсон і Френч", про що йому відразу ж сказали, тому що то була одна з найславетніших банкових компаній у Римі.
Розташована вона була на Банковій вулиці, неподалік від собору Святого Петра.
Як і скрізь, у Римі прибуття поштового ридвана привертає загальну увагу. Декілька юних нащадків Марія та Ґракхів, босоногих, із продертими ліктями, та взявшись у бік однією рукою, а іншу мальовничо закинувши за голову, розглядали мандрівця, ридван і коней; до тих вуличних хлопчаків, юних громадян Вічного міста, долучилося з півсотні роззяв, віропідданців його святості, із тих, котрі ото знічев'я плюють із мосту Святого Янгола в Тибр, милуючись тим, як ідуть кола по воді, – звісно, коли в Тибрі є вода.
Оскільки вуличні дітлахи в Римі й роззяви щасливіші від паризьких, бо розуміють усі мови, надто ж французьку, то вони почули, що мандрівник винайняв кімнату, потім замовив обід і врешті спитався адресу банкової компанії "Томсон і Френч".
Тож як він вийшов із готелю в супроводі обов'язкового чичероне, від гурту роззяв відокремився чоловік, якого не помітив ні мандрівник, ні, здається, його проводар і попрямував за ним, тримаючись на певній відстані й пильнуючи за ним так спритно, що втер би носа будь-якому паризькому нишпорці.
Француз так поспішав відвідати банкову компанію "Томсон і Френч", що не захотів чекати, поки запряжуть коней, і ридван мав наздогнати його дорогою чи вже чекати біля дверей банку.
Проте дорогою ридван не наздогнав його.
Француз пішов у банк, проводар лишився чекати в передпокої, де відразу ж звів балачку з кількома особами без певної праці чи радше такими, що беруться до всього, що їм скажеш, – у Римі вони завжди вештаються під банками, коло церков, у руїнах, у музеях і в театрах.
Разом із французом увійшов і той чоловік, що відокремився від гурту роззяв; француз подзвонив коло віконця контори і ввійшов до першої кімнати; його тінь прослизнула за ним.
– Я можу бачити панів Томсона і Френча? – запитав мандрівець.
Службовець, що поважно сидів у першій кімнаті, подав знак, і підійшов лакей.
– Як про вас доповісти? – запитав він, збираючись попровадити із собою чужинця.
– Барон Данґляр.
– Прошу вас.
Двері відчинилися, і лакей із бароном зникли за ними.
Чоловік, що увійшов услід за Данґляром, сів на лаву для відвідувачів.
Хвилин із п'ять службовець писав; упродовж тих п'яти хвилин чоловік сидів на лаві, зберігаючи глибоке мовчання, і навіть не поворухнувся.
Нарешті службовець перестав рипіти пером; він звів голову, уважно роззирнувся довкруги і, впевнившись, що вони самі, сказав:
– А, це ти, Пеппіно?
– Ага! – коротко відказав той.
– Ти відчув, що цей товстун чогось вартий?
– Цього разу нашої заслуги тут нема, нас попередили.
– То ти знаєш, чому він сюди прийшов?
– Ще б пак! Він прийшов по гроші; треба тільки дізнатися, яка там сума.
– Зараз дізнаєшся, друже.
– Чудово; тільки, прошу тебе, не бреши, як ото минулого разу!
– Ти це про що? Про того англійця, який нещодавно отримав три тисячі екю?
– Ні, у нього справді було три тисячі, ми їх у нього знайшли. Я кажу про того російського князя.
– А що?
– А те, що ти сказав нам про тридцять тисяч ліврів, а ми знайшли тільки двадцять дві.
– Либонь, кепсько шукали.
– Його обшукував сам Луїджі Вампа.
– Тоді він або виплатив борги…
– Росіянин?
– Або ж розтринькав ті грошенята.
– Може, і так.
– Не може, а напевне; та нехай-но я піду та гляну, а то француз отримає гроші, а я й не знатиму скільки.
Пеппіно кивнув і, діставши з кишені вервицю, почав бурмотіти молитви, а службовець подався тими дверми, що за ними зник і лакей із бароном.
Ще й десяти хвилин не спливло, як службовець повернувся із сяючим обличчям.
– Та й що? – поспитався Пеппіно.
– Alerte, alerte![72] – сказав службовець. – Незлецькі грошенята!
– Мільйонів п'ять чи шість.
– Авжеж. То ти знав?
– За розпискою його ясновельможності графа Монте-Крісто.
– Ти хіба знаєш пана графа?
– І з кредитом у Римі, Венеції й Відні.
– Правильно! – вигукнув службовець. – Звідки ти все це знаєш?
– Я ж казав тобі, що нас попередили заздалегідь.
– Нащо ж ти запитував мене?
– Щоб упевнитися, що це той самий чоловік.
– Це він і є… П'ять мільйонів. Незлецько, еге ж, Пеппіно?
– Так.
– У нас із тобою ніколи стільки не буде!
– Хоч як воно там буде, – розважливо сказав Пеппіно, – щось і нам перепаде.
– Цить! Ось він іде.
Службовець знову взявся до писання, а Пеппіно – до вервиці; і коли двері відчинилися, один писав, а інший молився.
З'явився радісний Данґляр і банкір, що провів його до дверей.
Услід за Данґляром спустився сходами й Пеппіно.
Як і домовлено було, біля дверей банкової компанії "Томсон і Френч" стояв ридван. Чичероне, що був дуже запобігливий чоловічок, відчинив дверцята.
Данґляр плигнув у ридван з легкістю двадцятирічного парубка.
Чичероне зачинив дверцята і сів на передку біля візника.
Пеппіно причепився ззаду.
– Може, ваша ясновельможність хоче оглянути собор Святого Петра? – запитав чичероне.
– А навіщо?
– А щоб подивитися.
– Я приїхав до Рима не задля того, щоб дивитися, – відказав Данґляр і тихенько докинув зі своєю захланною посмішкою: – А щоб одержати.
І помацав свого гаманця, у якого допіру поклав акредитив.
– Тоді ваша ясновельможність прямує…
– У готель.
– У готель Пастріні, – сказав чичероне візникові.
І ридван помчав зі швидкістю власного повозу.
За десять хвилин барон уже був у своїй кімнаті, а Пеппіно вмостився на лаві біля входу в готель, спершу прошепотівши декілька слів одному з отих нащадків Марія та Ґракхів; нащадок прудко помчав до Капітолію.
Данґляр геть зморився. Він був задоволений і хотів спати. Він уклався в ліжко, поклав гаманця під подушку й заснув.
Пеппіно не було куди квапитися; він зіграв із носіями в морру, програв три екю і, щоб утішитися, вихилив плящину орвієтського вина.
Наступного ранку Данґляр прокинувся пізно, хоча напередодні й рано ліг; уже шість ночей він кепсько спав, навіть якщо йому й щастило заснути.
Він добряче поснідав і, не збираючись, як і сказав ото, оглядати цікавинки Вічного міста, звелів, щоб опівдні йому подали поштових коней.
Проте він не взяв до уваги, які прискіпливі поліційні власті та які ледачі станційні доглядачі.
Коней подали тільки о другій годині пополудні, а чичероне приніс завізований паспорт тільки о третій.
Уся та біганина привабила до дверей маестро Пастріні чималенько роззяв.
Не бракувало і нащадків Марія та Ґракхів.
Барон переможно попрямував крізь натовп глядачів, що прозивали його ясновельможним паном, сподіваючись отримати на чай.
Оскільки Данґляр, що дотримувався, як ми знаємо, демократичних поглядів, досі задовольнявся титулом барона і ніколи ще не чув, щоб його прозивали ясновельможним, йому це дуже припало до вподоби, і він роздав із десяток срібняків усій тій галайстрі, яка ладна була прозивати його "величністю", якби він сипнув їм ще з десяток тих талярів.
– Яким шляхом подамося? – запитав італійською візник.
– До Анкони, – відказав барон.
Пастріні переклав запитання й відповідь, і коні помчали учвал.
Данґляр збирався заїхати до Венеції й узяти там частину грошей, а з Венеції податися до Відня і там отримати решту.
Він хотів осісти в тому місті, бо йому казали, що то місто веселощів.
Не встиг він проїхати і три льє римською рівниною, як почало смеркати; Данґляр не припускав, що виїде такої пізньої пори, а то лишився б у готелі; він запитав у візника, чи далеко до найближчого міста.
– Non capisco![73] – відтяв той.
Данґляр кивнув, що мало означати: чудово.
І ридван помчав далі.
"На першій же станції зупинюся", – подумав собі Данґляр.
Його ще не покинув учорашній добрий гумор, та й виспався він добряче.