Граф Монте Крісто

Кажуть, він так звик до пітьми, що міг би розгледіти голку в найтемнішому закутку своєї камери.

– Йому потрібно було десять років, щоб дійти до цього, – прошепотів граф Монте-Кріс­то.

Провідник пішов, забравши із собою смолоскип.

Граф Монте-Кріс­то сказав правду: за декілька секунд він почав розрізняти все у пітьмі, наче в денному світлі. Тоді він роззирнувся довкруги і по-справжньому впізнав свою камеру.

– Авжеж, – сказав він, – ось той камінь, що на ньому я сидів. Ось і слід від моїх плечей на стіні! Ось і сліди моєї крові, вони лишилися тут від того дня, коли я хотів розтрощити собі голову об мур!.. Ось числа… я пам'ятаю їх… якось накреслив я їх, коли лічив роки життя мого батька, думаючи, застану я його живого чи ні, і роки Мерседес, думаючи, буде вона ще вільна чи ні… Коли я скінчив ті підрахунки, у мене промайнула надія… Ні голоду не передбачав я, ні зради!

І гіркий регіт вихопився з його грудей. Наче уві сні, промайнули перед ним похорони його батька… Мерседес, що йде до вівтаря!

На іншому мурі йому впав ув око напис. Він і досі чітко білів на зеленкуватому тлі.

– "Боже, – прочитав граф Монте-Кріс­то, – збережи мені пам'ять".

– Так, так, – вигукнув він, – ось що благав я в Бога останніми роками. Не волі я просив у молитвах, а благав зберегти мені пам'ять, адже я боявся збожеволіти і все забути; і ти зберіг мені пам'ять, Господе милосердний, і я нічого не забув. Дякую тобі, Господе!

Цієї миті на стінах затанцювало світло смолоскипа; то брався сходами воротар.

Граф Монте-Кріс­то пішов йому назустріч.

– Ідіть за мною, – сказав той.

Підземним коридором вони пройшли до інших дверей.

В абатовій камері спогади знову накотили на графа Монте-Кріс­то.

Спершу йому впав ув око меридіан на стіні, за допомогою якого панотець Фаріа вираховував час; потім він помітив рештки ліжка, де вмер бідолашний в'язень. Замість жаху, що його він відчував у своїй камері, тут його охопило ніжне й тепле почуття, почуття безмежної вдячності, і в очах його забриніли сльози.

– Оце тут мешкав божевільний абат, – сказав провідник, – а он відтіля приходив його сусіда. – І він показав на пролом, який із цього краю не замурували. – Із кольору каміння, – провадив він, – один учений зробив висновок, що в'язні ходили один до одного років із десять. Що ж, не дуже весело збули ці бідолахи десять років!

Дантес дістав із кишені декілька дукатів і простягнув тому чоловікові, який, нітрохи не знаючи його, двічі його пожалів.

Воротар узяв гроші, та, у світлі смолоскипа, побачив, що гість замість кількох дрібняків чомусь дав йому чималеньку суму.

– Пане, – сказав він, – ви помилилися.

– Як?

– Ви дали мені золото.

– Знаю.

– Знаєте?

– Так.

– Ви даєте мені ці дукати?

– Так.

– І можу лишити їх собі по совісті?

– І по честі, – відказав граф Монте-Кріс­то, зацитувавши Гамлета.

Воротар приголомшено глянув на нього.

– Пане, – сказав він, не вірячи своєму щастю, – я не розумію, чим це заслужив на таку щедрість.

– Дуже просто, друже мій, – сказав граф Монте-Кріс­то, – я сам був моряком, і ваша розповідь дуже зацікавила мене.

– Якщо ви вже такі щедрі, мосьпане, – сказав воротар, – то я можу вам дещо запропонувати.

– А що ви мені запропонуєте? Мушлі, плетені кошички? Ні, дякую.

– Ні, ні, пане; ці речі стосуються моєї розповіді.

– Та невже? – вигукнув граф Монте-Кріс­то. – І що ж воно таке?

– Було так, – сказав воротар. – Я собі подумав: у камері, де людина збула п'ятнадцять років, завжди можна щось знайти, і почав обстукувати мури.

– А й правда, – сказав граф Монте-Кріс­то, згадавши абатові схованки.

– Після довгих пошуків, – провадив воротар, – я помітив, що біля узголів'я ліжка і під коминком камінь дудонить лунко.

– Ага, – сказав граф Монте-Кріс­то.

– Я вийняв камінці і знайшов…

– Мотузяну драбинку і знаряддя? – вигукнув граф Монте-Кріс­то.

– А ви звідки знаєте? – здивувався воротар.

– Я не знаю, а просто здогадався, – сказав граф Монте-Кріс­то, – бо зазвичай у схованках в'язнів знаходять отакі речі.

– Авжеж, мосьпане, – сказав провідник, – мотузяну драбинку і знаряддя.

– То вони у вас? – вигукнув граф Монте-Кріс­то.

– Ні, пане, я продав їх відвідувачам; проте дещо в мене й лишилося.

– І що ж воно таке? – нетерпляче запитав граф Монте-Кріс­то.

– Якась книга, написана на клаптях полотна.

– Та невже, – вигукнув граф Монте-Кріс­то, – в тебе є ця книга?

– Може, це і не книга, – сказав воротар, – та принаймні вона в мене.

– Біжи по неї, друже мій, – сказав граф Монте-Кріс­то, – і якщо це те, про що я думаю, то ти не пошкодуєш.

– Біжу, мосьпане.

І воротар вийшов.

Тоді граф Монте-Кріс­то став навколішки перед рештками того ліжка, яке смерть учинила для нього вівтарем.

– О другий мій батьку, – сказав він, – ти, якому я завдячую свободою, знаннями і багатством; ти, що, немов найвища істота, володів таємницею добра і зла; якщо у глибині могили від нас залишається те, що відгукується на голос тих, що живуть на землі; якщо після перетворення тіла щось живе ще літає там, де ми так любили і так страждали, то заклинаю тебе, шляхетне серце, високий розуме, прониклива душе, в ім'я батьківської любові, яку ти подарував мені, у ім'я синівської відданості, яку я почував до тебе, єдиним словом, знаком, об'явленням розвій мої сумніви, бо якщо не заступить їх віра, вони обернуться на каяття.

Граф Монте-Кріс­то схилив голову і склав долоні.

– Ось вона, пане, – пролунав позаду голос.

Граф Монте-Кріс­то здригнувся й обернувся.

Воротар простягав йому клапті полотна, що на них абат Фаріа закарбував усі скарби свого знання. То був рукопис його великої праці про державну владу в Італії.

Граф Монте-Кріс­то вхопив їх, і погляд його впав на епіграф: він прочитав: "Ти вирвеш зуби драконові й розчавив левів, – сказав Господь".

– Ось відповідь! – вигукнув він. – Дякую тобі, батьку, дякую.

І, діставши з кишені гаманця, де було десять тисяч франків, він сказав:

– Тримай.

– Це мені?

– Так, але за умови, що ти відкриєш його, аж як я поїду звідси.

І, сховавши за пазухою віднайдену реліквію, що дорожча була для нього понад усі світові скарби, він вибіг із підземелля і плигнув у човен.

– У Марсель! – звелів він.

Човен рушив. Граф Монте-Кріс­то глянув на похмурий замок.

– Лихо тим, – сказав він, – що кинули мене в цю похмуру в'язницю, і тим, хто забув, що я був ув'язнений у ній!

Пропливаючи біля Каталян, він одвернувся, і, затуливши лице полою киреї, прошепотів жіноче ім'я.

То була цілковита перемога: граф Монте-Кріс­то подолав і другий сумнів. Ім'я, що його він так ніжно промовив, було наймення Гайде.

Вийшовши на берег, він подався на цвинтар, де на нього чекав Моррель.

Десять років тому він теж побожно шукав на тім цвинтарі могилу, та все було марно. Повернувшись до Франції мільйонером, він не міг знайти могили свого батька, який умер від голоду.

Щоправда, старий Моррель звелів поставити на ній хрест, та хрест упав, і цвинтарний сторож узяв його на дрова, як ото зазвичай роб­лять цвинтарники з усіма уламками, що валяються на гробках.

Шановний судновласник виявився щасливіший: він умер на руках у своїх дітей, і його поховали коло дружини, що віддала Богові душу за два роки до нього.

Дві широкі мармурові плити, де були викарбувані їхні наймення, лежали поруч під чотирма кипарисами, обгородженими залізною решіткою.

Максимільян стояв, притулившись до дерева і втупившись у могили невидющим поглядом.

Здавалося, він зсунувся з глузду від горя.

– Максимільяне, – сказав йому граф Монте-Кріс­то, – дивитися треба не сюди, а туди!

І він показав на небо.

– Мертві завжди з нами, – сказав Моррель, – ви самі казали це мені, коли забирали мене з Парижа.

– Максимільяне, – казав граф Монте-Кріс­то, – ви казали дорогою, що вам хотілося б пробути в Марселі декілька днів, то ваше бажання не змінилося?

– У мене більше немає бажань, пане графе, та мені здається, що мені легше буде чекати тут, аніж деінде.

– Тим ліпше, Максимільяне, бо я покидаю вас і забираю із собою ваше слово, правда ж?

– Я можу й забути його, пане графе, – сказав Моррель.

– Ні, не забудете, бо передовсім ви людина честі, Моррелю, тому що ви присягалися, тому що ви ще раз присягнетеся.

– Пане графе, згляньтеся наді мною! Я такий нещасний!

– Я знав людину, що була ще нещасніша, ніж ви, Моррелю.

– Це неможливо.

– Жалюгідна людська пиха, – сказав граф Монте-Кріс­то, – кожен вважає, що він нещасніший, аніж інший нещасливець, що стогне і плаче коло нього.

– Хто може бути нещасніший від чоловіка, який позбувся єдиного, що він любив і чого бажав на білому світі?

– Послухайте, Моррелю, – сказав граф Монте-Кріс­то, – і зосередьте ваші думки на тому, що я вам скажу. Я знав чоловіка, що жив так само, як і ви, побудувавши всі свого мрії на коханні до одної дівчини. Той чоловік був молодий, у нього був старий батько, якого він любив, і наречена, яку він обожнював; незабаром мало відбутися весілля. Та раптом примха долі, із тих, що змушують засумніватися в милості Божій, якби Господь потім не відкривав нам, що все на світі служить лише його промислові, – так ось, ота примха лихої долі забрала в нього свободу, кохану, майбутнє, яке він уже вважав своїм (адже він, сліпець такий, бачив тільки теперішність), і кинула його до в'язниці.

– Із в'язниці виходять за тиждень, за місяць, за рік, – сказав Моррель.

– Він збув у ній чотирнадцять років, Моррелю, – сказав граф Монте-Кріс­то, поклавши йому долоні на плечі.

Максимільян здригнувся.

– Чотирнадцять років! – прошепотів він.

– Чотирнадцять років, – повторив граф Монте-Кріс­то. – І в нього за ті довгі роки були хвилини відчаю; так само, як оце й ви, Моррелю, він вважав себе найнещаснішим поміж людьми і хотів укоротити собі віку.

– Та й що ж? – запитав Моррель.

– І ось останньої хвилини Бог послав йому спасіння у вигляді людини, тому що він більше не чинить див; може, спершу він не розумів безмежної добрості Господньої (потрібен час, щоб затуманені сльозами очі знову стали видющі); проте він усе ж таки вирішив терпіти й чекати. Настала така днина, коли він дивом вийшов із могили, цілковито змінився, став багатий, могутній, став напівбогом; і перше, що він учинив, це пішов до батька; батько вмер.

– Мій батько теж умер, – сказав Моррель.

– Так, але ваш батько помер у вас на руках, він був щасливий, його любили, шанували, він дожив до глибокої старості; а його батько вмер убогий, у відчаї, засумнівавшись у милості Господній; і коли за десять років після його смерті син почав шукати його могилу, то вона зникла, і ніхто не міг йому сказати: тут покоїться серце, що так любило тебе.

– О Боже! – вигукнув Моррель.

– Той син був нещасніший, ніж ви, Моррелю, адже він не знав, де шукати батькову могилу.

– Так, але в нього залишалася дівчина, яку він кохав, – заперечив Моррель.

– Помиляєтеся, Моррелю: ця дівчина…

– Померла? – вигукнув Максимільян.

– Гірше: вона зрадила його, вийшовши заміж за одного з ворогів свого нареченого.