Отже, сьогодні питання стоїть так: чи дозволятимемо ми "в ім'я застарілого поняття свободи особистості" невихолощеним чоловікам похилого віку й далі калічити юне населення міст, чи нарешті зважимося задля загального добра вдатися до примусу й ухвалимо закон, який зобов'яже їх приєднатися до лав скопців?"
Скінчивши читати, я побачив, що в мене ще багато часу, поки встане Дейв. Я ще раз перечитав статтю від початку до кінця. Але цього мені було замало: я втретє переглянув окремі місця, зокрема допит Б. і виклад думок "справедливого" суду, який дав йому п'ять років ув'язнення. Потім я знайшов місце, де Дебора Грімм згадує про виховання, яке день у день калічило душі дівчат у навчальних закладах. Нарешті я повернувся до останнього абзаца й перебіг його очима, зупиняючись, зокрема, на словах, спрямованих проти "застарілого поняття свободи особистості".
По суті, Джоан Пірс мала слушність. Я був надто безтурботний, просто погруз у дрібних особистих клопотах. Досі я жив у Блувіллі таким собі короткозорим егоїстом, який бачить не далі огорожі з колючого дроту. Джоан Пірс розуміла, що стаття Дебори Грімм проллє мені світло на багато подій. Проллю світло? Ні, краще сказати, осяє блискавкою! І те, чого я не розумів як слід, здавалося жахливішим за те, що я чітко собі уявляв.
Подумати тільки: ще тиждень тому відмова у відставці мене майже заспокоїла! З якою легкістю я покладався на надію! Як покірно я змирився з тим, що мене позбавили газет, будь-якої інформації взагалі, що мене тримали, мов хлопчика, у повному невіданні, що я не міг розпоряджатися власним життям і сліпо зосередив усю свою увагу на Дейві, Аніті, невеликому колі друзів у Блувіллі, на своїх мріях і злигоднях.
Тепер я прокинувся, і це пробудження виявилося жахливим. Порівняно з нетрищами за колючим дротом Блувілл був майже оазою. Звісно, атмосфера тут задушлива, але жити якось можна. Тут за вами шпигують усі двадцять чотири години на добу, але ви не ризикуєте, виходячи з дому, зазнати нападу. Вас не кидають до в'язниці за те, що ви дали себе викрасти. Слова "чоловік під охороною" все більше втрачають іронію, коли ви дізнаєтесь, що діється за огорожею. Пекло для неоскоплених чоловіків не в Блувіллі, як вважав я і Стайн, а за його колючим дротом.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Моя розмова з Джоан Пірс відбулася в середу ввечері. Наступного дня, у четвер, я вирішив піти в рішучий наступ на працівниць своєї лабораторії. Щоб освіжити атмосферу, мені слід було, цілком очевидно, поговорити з людьми. Але не хотілося робити це з усіма водночас: переді мною постало б тоді забагато проблем. Тож я поділив персонал на частини: спершу вирішив узятися до жінок, потім — до доктора Гребела, а відтак і до решти С. Тобто я брав на себе три випробування, і кожне наступне з них мало бути легшим, якщо тільки я доможуся успіху в першому. Власне, я гадав, що коли мені пощастить перетягти на свій бік жінок, то так я позбавлю доктора Гребела його найвпливовіших прибічників.
Я не скористався з невеличкої зали лабораторії, де ми звичайно дивилися кінофільми й проводили короткі збори. Мені хотілося надати розмові більшої інтимності. Я приніс до свого кабінету шість стільців і розставив їх не перед столом, а колом, бо вирішив сидіти не на своєму місці — це поставило б мене у зверхнє становище над працівниками, — а серед них, як рівний серед рівних. Ось так приготувавшись, я почав викликати їх одну за одною по селектору.
Жінки сходилися, здавалось, досить схвильовані й запитально, навіть стурбовано перезиралися між собою, хоча насправді вони, коли зважити на їхнє привілейоване суспільне становище, не мали чого мене боятися. Гадаю, в цьому легкому трепеті, що впав мені в око, слід убачати й "укорінені звички", які оплакувала в своїй статті Дебора Грімм. Незважаючи на настанови, що їх дістають жінки, вони не можуть не бачити в мені начальника, причому начальника чоловічої статі, особу подвійно панівну.
Хоч моя кінцева мета полягає в тому, щоб перемогти жінок, я не поспішаю її досягати. Навпаки, прибравши байдужого вигляду, я зустрічаю їх з тією холодною й педантичною ввічливістю, якої сам не терплю, бо за нею неважко розгледіти, чого від тебе хочуть. Але я поводився так з цими жінками відтоді, як отримав першу цидулку, де Гільда Гельсінгфорс критикувала мої взаємини з ними. Я й тепер поводжуся так само. Передусім я хочу, щоб перша чверть години видалась їм досить неприємною: тим вище вони оцінять мою подальшу лагідність.
Мої лаборантки всідаються колом, і я — серед них. Вони дивуються. Потім на зміну подиву приходять ніяковість і хвилювання. Нас не розділяє лискучий стіл. Я навіть торкаюся своїх працівниць. І що це для них за доторк! Це доторк статевого ворога номер один! Жінконенависника! Фалократа! Нижчого демонічного створіння! Але водночас, припускаю я, цей доторк усе ж таки приємний для жінок, яких суспільство прирекло приймати в себе тільки С.
У наступ іду одразу ж. Дістаю з кишені доповідну записку, що її написав містерові Берроу у відповідь на скаргу на мене, і зачитую жінкам нарікання, висловлені на їхню адресу. Звісно, я, як уже зазначав, виклав їх у цьому документі з єдиною метою: спрямувати вогонь на доктора Гребела. Одне слово, я піддав критиці деякі професійні промахи жінок — хоч, правду кажучи, й дрібні, одначе незаперечні, бо в доповідній записці зазначено дні й години, коли вони сталися, а також прізвища тих, хто їх припустився.
Скінчивши читати (в мене склалося враження, що нічого нового вони від мене так і не почули), я з хвилину мовчу, а потім питаю:
— Може, хтось бажає заперечити щойно наведені мною факти?
Знову западає мовчанка, відтак Дія Берідж спокійно каже:
— Щодо мене особисто, то я цих фактів не заперечую.
З її тону можна зрозуміти, що вона збирається заперечити щось інше. Та я, перше ніж надати їй слово, вирішую зміцнити свої тили.
— Ще хтось хоче зробити якісь зауваження?
І по черзі дивлюся на кожну з жінок. Вони мовчки хитають головами. Мені хочеться добре розгледіти ці непроникні обличчя.
Ці п'ять жінок мають різний вік — від тридцяти до сорока років. Жодна з них не потворна й не дурна. Жодна не лінива. Дві найрозумніші — подвійна несправедливість для решти — водночас і найвродливіші: місіс Дія Берідж і місіс Елізабет Кроуфорд. Звичайно, я, як "триклятий фалократ", іноді вживаю давні форми звертання. Сьогодні їх викинуто з ужитку й заборонено неписаним законом, бо всі ці слова — "містер", "міс" і "місіс" — надто вже підкреслюють статеві ознаки. З настанням найновітнішої ери треба звертатися просто: "Кроуфорд", "Берідж", "Мартінеллі".
Правду кажучи, я не завжди вживаю слова "міс" або "місіс". Часом я роблю винятки. Елізабет Кроуфорд я називаю просто Кроуфорд. Вона вдова й уже скинула з пальця обручку. А ось Дія Берідж, що менше піддалася новим звичаям чи, може, більше шанує пам'ять про свого чоловіка, носить обручку й досі. Звертаючись до неї, я зухвало порушую той неписаний закон і називаю її місіс Берідж. Вона ніколи не докоряла мені за те, що містер Берроу назвав би "браком смаку" з мого боку. Але чому тоді, хай йому дідько, всі називають Берроу містером Берроу? Що означає цей недоречний наголос на статі, яку в цьому випадку подвійно стерто?
— Місіс Берідж, — кажу я, обертаючись до неї, — ви, здається, хочете щось сказати?
— Так, докторе.
Погляд у неї холодний, але голос ввічливий. Я вже здогадуюся, що за мою крижану чемність вона відплатить мені з верхом, і чекаю. В душі я навіть відчуваю до Дії Берідж симпатію — передусім через обручку, зберегти яку в неї вистачило сміливості, а також через її волосся кольору червоного дерева, що нагадує мені про Аніту. В неї таке саме біле обличчя, такі самі витончені жіночі форми. Однак очі не зелені, а блакитні. Блакить ця справжня, вона не розчиняється й не ховається за віями. Навпаки. Вона шукає ваших очей, мов шаблю, щоб зустрітися з нею у двобої і несподівано завдати удару.
— Я заперечую не самі промахи, — сухо каже Дія, — а те, що вони такі серйозні.
Гаразд. Настав час і мені бути відвертим. Минулої ночі я вирішив більше не бути таким несумлінним, як у своїй доповідній записці.
— Справді, ви маєте рацію, — кажу я спокійно. — Вони не такі вже й серйозні. За інших обставин я про них вам навіть не нагадав би.
Усі витріщають на мене очі, особливо Дія Берідж. Вона саме наготувалася дати мені бій і раптом побачила, як я наближаюсь до неї з незахищеними грудьми! У неї спрацьовує рефлекс, який робить їй честь: вона не зважується вдарити шаблею.
— В такому разі, — озивається Кроуфорд, — я нічого не розумію.
— Що ви не розумієте? — спокійно питаю я.
Елізабет Кроуфорд — низенька, грайлива, жвава чорнявка, але не така розважлива, як Дія Берідж. Проте її професійні якості незрівнянно вищі. Тож вона має повне право говорити про найменші дрібниці, які стосуються особисто її. Я не збираюся сперечатися з нею.
Спокійно, навіть упевнено я пояснюю, що одержав одну за одною дві записки від Гільди Гельсінгфорс; вона, мовляв, докоряє мені за моє погане ставлення до жінок і до С, які працюють у нашій лабораторії; кажу й про скаргу на мене, про яку я дізнався від містера Берроу. Але я не зміг довідатися ні про те, хто написав Гільді Гельсінгфорс цю скаргу, ні про те, які мені робили закиди.
Я заявив про це тоном не різким. Я, мовляв, нікого не звинувачую.. Я просто констатую факти. Тільки факти: немає жодного сумніву, що в моєму столі вмонтовано мікрофон.
Я замовкаю і обводжу жінок очима. Моя мовчанка викликає у Дії Берідж ніяковість, і вона не зразу наважується заговорити знову. Але по її блакитних очах я бачу, що від серця їй не відлягло.
— Виходить, ваша доповідна записка — то своєрідна помста?
— Слово "помста", здається мені, не зовсім відповідає дійсності. Хто не знає, що я тут особливо вразливий? Я, можна сказати, написав ту записку для самозахисту.
Мовчання.
— Докторе, — веде далі місіс Берідж, — а чи не простіше було б, якби ви, замість писати містерові Берроу, сказали про свої претензії нам?
— Маєте рацію, місіс Берідж, це було б простіше, нормальніше, по-товариському і, я б ще сказав, набагато порядніше. Тому й викликає подив те, що автор доносу на мене виклав свої претензії містерові Берроу, а не висловив їх особисто мені.
Лія Берідж густо червоніє.