– Я запитую себе, – озирнувшись навколо, говорив він далі, – чи можу довіряти камінню, на якому ми сидимо. Я підозрюю, що невидимі мікрофони стоять усюди.
– І ти смієшся з цього? – спитала Арлетта.
– Далебі, я б збожеволів, якщо б не сприймав це, як фарс. Гаразд, слухай далі. "Голубі" не займали причандалля "зелених", аби й надалі міг виконувати свою роль Боб. Вони приладнали ще таке ж причандалля, дроти від якого йдуть до мого кабінету. А я з свого боку дааю передавати "голубим" те, що Боб передає "зеленим".
– Яке диво! – вигукнула Арлетта. – В мене складається враження, що я живу в божевільному світі.
– Однак усе дуже просто, – озвався Севілла. – За нами наглядають, мов конкуренти, дві служби, що вишпиговують одна одну.
– Безглуздя! – промовила Арлетта. – Навіщо їм оця конкуренція?
Севілла усміхнувся.
– Наскільки я розумію, вічна конкуренція – золоте правило кожного, шпигунства. В країні завжди діє не одна таємна поліція, їх безліч. Іноді навіть всередині кожної поліції є клани, що воюють між собою. Поліції, мов ті гадюки, переплівшись між собою, кусають себе за хвоста.
Арлетта притулила голову до його плеча.
– Любий, не знаю, чи ти маєш слушність розповідати мені все це. Може, я підступна шпигунка, що працює на користь СРСР.
– Можу тебе запевнити, – сказав Севілла, – що "голубі" навели довідки про тебе, як, до речі, й про мене, причому до найдрібніших деталей. У результаті вони склали по дві біографії, старанно вивчили їх. Не відаю чому, але вони поки що не розповідали мені твоєї біографії.
– Мені поталанило, – докинула Арлетта.
– Але вони натякнули мені, що висновок цілком їх влаштовує.
– Не знаю, чи я повинна почувати себе впевнено, – засміялася Арлетта, – вони іноді помиляються.
– Ніколи! Ніколи! – вигукнув Севілла з прикрою іронією. – Вони ніколи не помиляються. "Голубі" розповіли мені мою біографію, вона надзвичайно точна й деталізована. Я дізнався з неї про деякі речі, про які раніше зовсім не відав. Словом, це приголомшливо. В мене склалося враження, що я провів життя увесь голий, мов той черв'як, завжди перебуваючи під пильним оком усевидющого бога.
– А висновок? – запитала Арлетта.
– Взагалі непоганий, – вип'яв губу Севілла. – Одначе є окремі дрібнички, що їм не до вподоби. Наприклад, моє походження. Вони завдали собі багато клопоту, щоб з'ясувати, хто мої предки, й так не довели цю справу до кінця. Отож вони розгадують загадку, чи я не циган, чи нема в моїх жилах трохи єврейської крові або навіть арабської, чи, може, я щирий і поважний галісієць, на що так претендував мій дідусь.
– Це так важливо для них? – засміялася Арлетта.
– Треба розуміти, що так, бо вони нишпорять у моїй біографії, щоб з'ясувати ще одну дрібничку. 1936 року – бач, скільки мені вже літ, – я мовив студентам Колумбійського університету, що, на мою думку, необов'язково брати шлюб, а можна жити на віру. І це погано. Далебі, погано, додає поважно біограф чи біографи, бо, зрештою, я вдруге одружуюся.
Арлетта засміялася.
– Однак є ще гірше. 1955 року один слідчий запитав мене, чи вірю я в безсмертя душі. Я відповів: треба не вірити, а знати.
– І це погано? – підвела голову Арлетта. – Але чому?
– Бо вони дійшли висновку, що я атеїст. А бути атеїстом у цій країні, де всі вдають, що вірять у бога, – це накликати на себе підозру, що ти симпатизуєш комуністам. Навпаки, 1958 року протягом трьох місяців (дати й дні уточнені ними) я мав стосунки з однією угорською графинею. Між іншим, я не відав, що та жінка була графиня, до того ж угорська й, особливо, що вона була агентом ЦРУ. Ця дама зробила повний аналіз мого характеру, моїх уподобань, звичок і навіть любовних смаків.
– Який жах! – здивувалася Арлетта.
– Я знаю, – вів далі Севілла, – що великі політичні діячі й учені-атомники перебувають в однаковому становищі. Для мене це почалося тоді, коли я зацікавився дельфінами. З цього часу, так би мовити, почалося двоє паралельних досліджень: я вивчав дельфінів, а вони мене. Я кажу про "голубих", – пояснив Севілла, – бо "зелені" зацікавилися мною зовсім недавно, після відвідин містера Сі. Отож і дивно, що "голубим" поталанило так довго приховувати мене від "зелених".
– Повернімося до угорки, – прохала Арлетта.
– Гаразд. Вона, крім інших речей, переконує, що я не атеїст. На її думку, я католик, що відцурався віри, проте сповнений туги за нею.
– То правда? – спитала Арлетта.
– Не певен у цьому. Та це ще нічого не означає. Іноді мені здається, що вони знають мене ліпше, ніж я знаю себе. В одному мені зробила велику послугу угорка, безапеляційно запевнивши, що в політиці я цілковитий невіглас. О, це чудово!
Арлетта насупила брови.
– Для "зелених" людина, що надто цікавиться політикою, яка не є її ремеслом, здається трохи підозрілою. Політична невинність – мов та дівоча честь: коли її втрачають, можна сподіватися гіршого. Принаймні такої думки дотримуються "зелені", як про це твердять "голубі".
– Не розумію, – Арлетта здивувалася, – навіщо "голубі" розповіли тобі твою біографію?
– Аби я написав їм, що думаю про неї.
– Як це наївно! – залилася сміхом дівчина.
– Зовсім ні, люба. Їхні психологи знайдуть у моїй відповіді безліч речей, і найперше – чи вона була щира, чи ні.
Мовчання.
– Я хочу спитати, чи є якась різниця між "голубими" й "зеленими" у ставленні до тебе?
– Так, "голубі" наглядають за мною й доброзичливо оберігають мене, "зелені" ж наглядають і з антипатією стережуть мене.
– З антипатією?
– О так, для містера Сі я винен у тому, що не є WASP[20]. Для я – метис, апріорно здатний на все.
– У мене голова йде обертом, – зітхала Арлетта. – Я запитую себе, чи не відкриють вони, що я слов'янського походження, атеїстка, політично розкладена й живу на віру з професором Севіллою?
– О, вони це знають, – докинув Севілла.
– Як? – злякано скрикнула вона. – Ти впевнений? Вони казали тобі?
– Ні, але зрозуміло. Здогадуюся навіть, які вони раді. Адже це полегшує їхній нагляд.
– Як гадаєш, – запитала Арлетта, – ти полегшив завдання отим панам, найнявши такий химерний будинок для відпочинку?
– Я терплю це шпигунство, – відповів Севілла, – вважаю, що воно необхідне, проте не маю наміру сприяти йому. Скажу більше, я ставлюся з підозрою до їхніх витівок відтоді, відколи дізнався, що ЦРУ записало на магнітофонну стрічку інтимні розмови президента Сукарно зі своїми жінками.
Арлетта схопилася руками за голову.
– Яка гидота! Севілла кивнув головою.
– Більше того, воно не мало ніякого глузду. Я не гадаю, щоб Сукарно дискутував про світову політику в такі хвилини. Кажучи про будинок, я вибрав його саме через те, що він добре відокремлений від навколишнього світу, малодоступний.
– І не забувай, – докинула Арлетта, – не має шибок.
– Скажу й про це, – Севілла засміявся. – "Зелені" мають прилад, що дозволяє їм надворі записувати розмову, яка ведеться в будинку. Той прилад збільшує коливання від шибок під час розмови.
– Так, розумію, що ти маєш сказати. Це жахливо. Старого поняття про інтимне життя більше не існує. Ми живемо в скляній клітці, за нами стежать, аналізують, розбирають по кісточках.
Арлетта взяла його руку й стиснула в своїй. – Чи не почуваєш себе інколи в'язнем? Севілла підвів голову.
– Раніше почував, але відтоді, як маю тебе, ні, – він замовк і довго дивився на неї. – Моя свобода – це ти.
VI
– Я зібрав вас з досить визначеною метою, – сказав Севілла холодно й стримано. Хвильку помовчав. Арлетта сиділа праворуч від нього, Меггі – ліворуч, Пітер, Сьюзі й Майкл – навпроти, а Боб і Лізбета – поряд з Меггі. Всі сиділи за столом, біля магнітофона. Севілла окинув поглядом своїх співрозмовників: опозиція її величності всілася ліворуч від нього. І подумав: "Яке безглузде становище. Мені можна було б легко, як це роблять інші, волею провидіння стати великим патроном. Далебі, треба мати добре терпіння, щоб шанувати свободу слова навіть тоді, коли нею зловживають".
– Я хотів би передусім нагадати вам, – провадив він, – про наші виняткові правила додержування таємниці, на які ви погодилися, йдучи сюди працювати. Нагадую, що наш план не підлягає ніякому розголошенню. Він фінансується державним агентством, і саме цьому агентствові ми маємо передати результати нашої праці. Будь-яке порушення цього правила стало б серйозним порушенням нашого зобов'язання – вашого й мого. Ви знаєте, я завжди прагнув, щоб у нас панувала свобода слова й критики. Однак ця свобода втрачає свою силу за порогом нашої лабораторії. Ні про наші успіхи, ні про поразки не повинні дізнатися люди, які непричетні до нашого плану, хоч би які високі посади вони не займали. Повторюю, це – правило абсолютне.
Севілла трохи помовчав, кинувши пильний погляд на слухачів, і подумав: "Влучив у ціль. У Боба й Меггі озвалося сумління. Лізбета залишилася самотньою". Він не мав наміру зрікатися свого лібералізму, але й не хотів погодитися на те, щоб під час диспутів на нього наступали.
– Сьогодні 3 червня, – вів далі. – 6 травня, три тижні тому, Бессі пущено до басейну №1. Дослід не дав нам того, на що ми сподівалися. Проте можемо сказати, що вже нині в ньому є позитивні елементи. По-перше, ми довели і це безперечно, – що дельфінятко, виховане людиною в своєму середовищі, здатне, коли виростає, спілкуватися з дельфінкрю й спаруватися з нею. По-друге, ми переконалися, що дельфін, виплеканий у цілковитій самотності, лишається сексуально розбірливий і не парується з першою-ліпшою самкою. По-третє, ми довели, що дельфін здатний мати глибокі почуття. Нині веселощі медового місяця трохи згасли, але Іванова поведінка засвідчує про його палку відданість Бессі. Отже, принаймні частково через цю відданість і його винятковий характер, його людська сім'я не може вступити в контакт з ним. По-четверте, цілком можливо, що Іван і Бессі поділилися між собою своїми знаннями. З цілковитою впевненістю це можна сказати про Івана: він навчив Бессі своїм іграм – з м'ячем, гумовим кільцем і палицею. І ще: ми можемо робити такий здогад, що Бессі навчила Івана дельфінової мови. У цьому разі не виникає заперечення, що є велика різниця як за кількістю, так і за якістю між свистом, що його видавав Іван до 6 травня, й тим, що ми чуємо сьогодні. Коли ми досягнемо більшого прогресу в вивченні дельфінових свистів, порівняння цих двох видів свисту викличе великий інтерес у дослідників.
Пітер підняв руку, й Севілла підморгнув йому, що означало: можеш говорити.
– Коли я добре розумію, ви думаєте, що Іванів свист до 6 травня, цебто до його зустрічі з Бессі, нагадував дитяче белькотіння, а зараз він перейшов од белькотіння до дельфінової мови.
Севілла кивнув.
– Я так гадаю.