— Невже ніхто не відвідує?
— Відвідують, — невесело відказала вона. — Здебільшого ввечері. Та все бідаки: приносять свої згортки, а замовляють лише вино, інколи щось перехопити. А вранці ніхто й не загляне.
Чомусь ці слова роздратували Ромула, і він невдоволено перебив її:
— О, вже розпустила нюні... Ще й справді наврочиш.
Вона враз спалахнула:
— Це ти врочиш, а не я! Ти відьмар! Я цілий божий день не розгинаю спини, а ти склав руки, варнякаєш про свої походеньки.
Поки вони отак гиркалися, я, блаженствуючи, міркував, як би його чкурнути звідсіля. І тут, наче сама доля змилувалась наді мною, Ромул підскочив до дружини і затопив їй ляпаса. Не довго думаючи, вона метнулась на кухню, схопила довгий і гострий ніж, що ним ріжуть шинку, і з криком: "Я тебе порішу", кинулась до чоловіка. Той злякано сахнувся до дверей, перевертаючи столики й стільці. Дівчатко зайшлося плачем, хлопчина й собі кинувся на кухню і вибіг з качалкою, не знаючи вже кого боронити — батька чи матір.
Я збагнув, що кращої нагоди вже не трапиться, отож відразу підвівся примовляючи:
— Перестаньте, дідько б вас забрав, перестаньте, годі вже!
А сам нишком позадкував з тратторії. Опинившись за порогом, я майже бігцем звернув убік, а на площі Пантеону спокійною вже ходою попростував на Корсо.
СТОРОЖ
Я полюбляю самотину, бо люди кепкують з мене за мої окуляри, жіночий голос та за те, що я, коли хвилююсь, заїкаюсь. Отож, коли одна фірма запропонувала мені сторожувати склад на двадцятому кілометрі від Саляріа, я відразу погодився. Склад містився у вибалку серед зелених та обдертих пагорбів. Уявіть собі запорошений, без рослинності прямокутник у долині, обнесений новим цегляним муром, до якого тулилось чимало довгих приземкуватих бараків, а посередині крива бочка під прогнутою ринвою. У бараках було всього потроху — мішки з цементом, труби, черепиця, бочки з смолою, балки, цегла. Один барак був мені за житло — дві, без меблів, кімнати, ліжко, стіл та кілька стільців. Здавалося, наче сидиш серед поля просто неба, далеко від світу, але досить зійти на один із пагорбів, як побачиш неподалік і праворуч Саляріа з її пишними платанами в білих цятках, а трохи нижче рекламний щит "Остерії мисливців", де я столувався. Мені видали пістолет з кількома обоймами патронів та рушницю, з якою я інколи ходив на перепілок. Одне слово, ніхто до мене не заглядав і тільки й роботи було мені, що ті обходи.
Чотири місяці я просторожував без пригод. Та одного вечора хтось постукав у двері. Я вийшов одчинити з думкою, що то хто-небудь із фірми, аж дивлюся — переді мною стоять двоє чоловіків та жінка. Одного з чоловіків я знав добре, його звали Рінальді, він шоферував на будівництві, де я перед цим працював. Він один не кпив з моїх окулярів та голосу, і сам був протилежністю мені: я злидень, а він собі пан, гарний, ставний, чорнявий, дужий; я непоказний, жінкам не подобався, а в нього їх було, скільки бажав. Може, саме тому, що він такий несхожий на мене, я і хотів скидатися на нього, він любив мене. З ним була жінка, на ім'я Емілія — мала, кругленька, з блідим довгобразим лицем, великими й безживними сірими очима, ротом трошки задертим вгору, і вся наче посміхалась. Другий чоловік, із околиць Монтеротондо, звався він Теодоро, з рудим кучерявим волоссям, жовтими котячими очима, гострим носом та синюватими щоками, так начеб йому постійно дув холодний вітер в обличчя.
Рінальді сказав, що хоче зі мною поговорити, і я запросив його до себе в барак.
— Вінченцо, — мовив він, пригостивши мене сигаретою, — у нас тут е одне діло, в якому і ти можеш підробити без особливих зусиль... отут-таки.
Я тільки витріщив очі, а він, підбадьорений моїм мовчанням, пояснив: вони мають велику партію товарів, поцуплену, скажемо так, в одній крамниці, і я мав би приховати оте все в якомусь бараці, а через деякий час повернути їм, за те вони не обійдуть і мене.
Мене аж у жар кинуло від тієї пропозиції, але відмовити я не міг: Рінальді був мені ніби брат.
— Рінальді, адже я сторож, чи не так? — невпевнено мовив я.
— Авжеж.
— То я хочу ним і залишитись.
— Що ти цим хочеш сказати?
— А те, що ви робіть, як знаєте. Лишайте в бараці свій крам, ідіть, приходьте... я нічого не відаю, нікого не бачив і вас не знаю... А якщо трапиться, що вас питатимуть, кажіть, що вперше бачите... Я нічого не знав, що ви тут поклали.
Вони здивовано похитали головами, а Теодоро майже погрозливо мовив:
— Але ти пильнуй того добра... Нехай так, ми не знаємось...
Рінальді урвав його;
— Ти не знаєш Вінченцо. Облиш його.
— Я сторож, отож сторожуватиму й ваше добро, — відповів я.
Теодоро ж не вгамовувався:
— Ти не бійся... Ми тебе не скривдимо.
А я йому на те:
— Ти, чоловіче, не турбуйся. Мені од вас нічого не треба.
Одним словом, ми домовились. Рінальді вийшов і через кілька хвилин в'їхав вантажною автомашиною. Скинули ті речі в барак, за якісь бочки — я навіть не бачив, що там, але вони казали, ніби тканини. Перед від'їздом Емілія глянула на мене, як здалося, вдячно, і це було все, що я мав від них.
Після того вони приїжджали ще кілька разів, разом з Емілією. Сигналили, я хутенько відчиняв браму, вони скидали крам і забирались. Я не хотів їхніх затримок, тож, поки вони вивантажувались, сидів, зачинившись, у бараці. З тим Теодоро я не ладнав — він завше вівся зухвало, і я не переносив його. Але Емілія посміхалась мені і все знаходила ласкаве слово. Якось вона сказала:
— А ти не нудьгуєш тут?
— Я вже звик, — відповів я.
Якось я розгорнув газету і побачив там повідомлення про арешт Теодоро, Рінальді та ще багатьох. У газеті їх називали бандою "пролаз", бо вони пролазили через діру в стіні із сусідньої крамниці. Іноді вони забиралися з підвалу, але все одно пробивали Діру. Газета вмістила фото Рінальді, Теодоро та ще когось, з гострим підборіддям, без комірця, витрішкуватого. "Небезпечна зграя злочинців знешкоджена правосуддям" — так сповіщав заголовок. Але Рінальді, як водій, був менше причетний до цієї справи, а про Емілію, власне, й не згадувалось.
Була зимова пора, вночі періщив дощ, несамовитів вітер, складський двір розквасило, наче болото. Зненацька хтось постукав у двері. Відчинив — переді мною стояла Емілія. Але яка!? З великим животом, уже вагітна, гарне личко похнюплене, зодягнута в якесь дрантя, вся мокра, волосся позбивалося — бо ж дощило. Вона зайшла і, не кажучи й слова, подала мені записку від Рінальді. На клаптику паперу він писав, що вийде з в'язниці через рік, а поки лишає під мою опіку Емілію, платить за її утримання і довіряє мені й надалі стерегти речі, що лишились і повністю належали йому, бо спільники вже взяли свої пайки. Більш нічого в записці не було. Я подумав, що Рінальді впевнений у моїй прихильності до нього, і таки слушно, бо задля нього я ладен був на все.
Отож я сказав Емілії, що вона спатиме в моєму ліжку, а я із своїми подушками прилаштуюсь на долівці в іншій кімнаті. Так і почалось наше спільне життя під одним дахом.
Кілька місяців кожен, хто приходив на склад, міг подумати, що в мене є дружина, а я її чоловік і щасливий батько. На залитому сонцем складському дворі Емілія, закасавши рукави, прала й прополіскувала в ночвах своїми гарними пухкими руками мої сорочки. На шворках сохла розвішана білизна, а я собі сидів на табуретці проти сонця, погойдуючи на руках Емілину дитину, що, як і я, звалася Вінченцо. Неподалік нашого барака стояла маленька кухонька, що я сам змурував. Від неї несло запахом макаронної підливи. Я вже не ходив в остерію, бо ж Емілія мені й готувала.
Тож і кажу, що кожен, хто бачив мене, спокійну та всміхнену Емілію, яка, перемовляючись зі мною, прала білизну в ночвах, і те, як я забавляв немовля, прийняв би нас за щасливу сім'ю. А насправді ж батьком дитини був Рінальді, Емілія — його дружина, крам, схований у бараці, теж належав йому, і як ото я сторожував добро фірми, так само пильнував добра Рінальді з дитиною та Емілією на додачу.
Здавалось, я ніби одружився: Емілія була метка, я не відчував нестатків, маля росло спокійне, гарненьке. Єдина незручність була хіба та, що я з Емілією мусив говорити про Рінальді. Вона рахувала дні та місяці до його звільнення. І не тому, що мені було неприємно згадувати про нього; просто вона була йому дружиною, а я тільки приятелем.
І ще одне: здавалось, ніби на світі для неї не існує більше нікого, окрім нього. Якось увечері я сказав їй про це, а вона, мовби вперше завваживши, що і я людина, відтоді почала підколювати мене розмовами про любощі. Їй жарти, а я страждав, бо ж розумів добре, що вона подобається мені.
— У тебе є Рінальді, тож дай мені спокій, — нарешті не витримав я.
А вона одказала:
— Певно, що так, але ти йому щирий друг і не повинен ревнувати.
Однієї ночі я почув надворі якийсь гамір. Я встав, взяв пістолет і вийшов з барака. Ніч була ясна, місяць наче скупаний виблискував як те срібло. Чітко виднівся найменший камінчик й тінь, що він кидав, а також чорні пагорби на тлі безхмарного неба. Одне слово, було як удень, тож я відразу помітив, що хтось причаївся між двох бараків. Зненацька той хтось вийшов зі свого сховку, проказав:
— Прийми пістолет! Чи, може, вже не впізнаєш мене?
То був Теодоро, той, з Монтеротондо. Але ж як він змінився! В лахмітті, запалі щоки, зарослі рудуватою щетиною; витріщивши очі, як голодний вовк, вів промовив:
— Я приїхав забрати той крам. Вантажна машина і мої хлопці чекають за брамою.
Я відповів:
— То крам Рінальді.
Одне слово, ми засперечалися. Він спершу нахабно домагався свого, а потім запропонував дати йому половину того добра, але я відмовив. Ми стояли біля бочкн, і Емілія бачила все з освітленого віконця.
— Краще йди собі, не вводь мене в гріх, — порадив я.
— Що ж, піду, — одказав він і рушив до виходу.
Але я не спускав з нього очей, бо знав, то такий, що і ножем може шарнути. І справді, не зробив він і кількох кроків, як зненацька кинувся до мене. Я сахнувся назад і вистрілив. І що ви думаєте? Він метнувся до мене з безтямним обличчям та витріщеними, як у вовка, очима; в одній руці ніж, а другою схопив мене за руку, якою я взяв його за барки. Я вистрілив удруге, і він повалився на землю.
Уранці карабінери провели розслідування.