Згодні на такі умови? Тільки доторкнетесь — я спіймана.
Грейм з таємною втіхою окинув поглядом господиню. Вона була вже не в суцільному білому купальнику — призначеному, певне, тільки для жіночого товариства, — а в кокетливому, за модним кроєм сезону, купальному костюмі з мінливого блакитно-зеленого шовку, майже під колір води в басейні. Коротенька спідничка не закривала знайомих йому круглих колін; на ногах були довгі панчохи тої самої барви й малесенькі черевички, підв’язані стьожечками навперехрест. На голові вона мала купальну шапочку, хвацьку, як і сама Пола в ту мить, коли вимагала десяти хвилин замість п’яти.
Ріта Вейнрайт узяла в руку годинника, і Грейм рушив до дальшого кінця стоп’ятдесятфутового басейну.
— Поло, не ризикуй, бо він тебе спіймає,— застеріг Дік. — Івен у воді як риба.
— А я певен, що Пола йому втре носа, — підбадьорив її Вейнрайт. — І стрибає вона краще за нього, закладаюся.
— А от і програєш, — відмовив Дік. — Мені показували на Гуагоа скелю, що з неї він стрибнув. Це вже як його там не було, після смерті королеви Номаре. Тоді він був ще юнак, двадцять два роки, інакше б він навряд чи зважився на той стрибок. Там є така скеля Пау-Ві, сто двадцять вісім футів над рівнем води. Стрибати з неї за всіма правилами, "ластівкою", не можна, бо нижче є ще два прискалки — зачепишся. Самі канаки стрибали тільки з другого прискалка і не пам’ятали, щоб споконвіку хто хоч раз стрибнув аж із вершка. А він стрибнув. Довів, що таки можна, і тепер його пам’ятатимуть на Гуагоа, поки там житимуть канаки… Ну, ти готова, Ріто? Як скінчиться ця хвилина, давай сигнал.
— Якось аж соромно піддурювати такого славетного плавця, — призналась Пола, дивлячись на гостя, що стояв на другому кінці басейну і чекав сигналу.
— Він може спіймати тебе ще до того, як ти встигцеш сховатися, — ще раз застеріг Дік. Потім звернувся до Берта ледь-ледь занепокоєно: — А там усе справне? Бо як ні, то Пола матиме кілька неприємних секунд, поки вибереться назад.
— Усе гаразд! — запевнив Берт, — Я сам туди пірнав. Душник вільний, повітря досить.
— Готово! — гукнула Ріта. — Старт!
Грейм прожогом, мов бігун-спринтер, побіг понад басейном до вежі, а Пола метнулась нагору. Поки вона видерлась на верхній помісток, він уже скочив на нижні щаблі. Як Грейм доліз до половини вежі, Пола вдала, ніби стрибає, і він змушений був не лізти далі, а зступити на середній, двадцятифутовий помісток, щоб стрибнути у воду слідом за нею. Але вона тільки засміялась до нього згори і не стрибнула.
— Час біжить, коштовні секунди минають! — проспівала Ернестіна.
Коли Грейм знову кинувся нагору, Пола ще раз загнала його на середній помісток, удавши, ніби стрибає. Але він згаяв не багато секунд. Він рішуче рвонувся вгору і не дався на підману втретє. Він хотів досягти дальшого, тридцятифутового помістка перше, ніж вона стрибне, і Пола побачила, що далі зволікати їй не можна. Вона відштовхнулась ногами й полетіла вперед і вниз, відхиливши голову назад, притиснувши до грудей зігнуті в ліктях руки і випроставши горизонтально тулуб та стулені докупи ноги.
— Ух, Анета Келерман![118] — розітнувся захоплений вигук Берта Вейнрайта.
Грейм на мить затримався, щоб побачити, як Пола стрибає, і вгледів, як за кілька футів від води Маленька господиня випростала шию, простягла вперед руки, стулила долоні дашком перед головою і, змінивши в такий спосіб рівновагу тіла, врізалась у поверхню води якраз під потрібним кутом.
Щойно вона зникла під водою, Грейм вихопився на тридцятифутовий помісток і на мить застиг, чекаючи. Згори він побачив, як Пола скільки духу пливе під водою до дальшого кінця басейну, і аж тоді стрибнув сам. Він був певен, що наздожене її у воді, та й сильний стрибок виніс його футів на двадцять далі від того місця, куди дострибнула вона.
Та ледве-но він поринув, Дік занурив у воду два камінці й постукав ними один об один. То був сигнал для Поли завертати. Грейм також "почув його й здивувався. Виринувши, він зразу в шаленому темпі поплив кролем до дальшого кінця басейну. А коли доплив, обернувся, вистромився з води й окинув поглядом її поверхню перед собою. Нараз дівчата заплескали в долоні, він підвів очі вище — і побачив, що Пола вже вилазить з басейну на другому кінці.
І знову він побіг понад берегом, а Пола метнулась на вежу. Та вона вже трохи задихалась, і цього разу Грейм, витриваліший, майже наздогнав її на драбині. Вона мусила сплигнути на двадцятифутовий помістокі, не мавши вже часу виконати правильний стрибок "ластівкою", просто свічкою скочила у воду й попливла до західної стінки басейну.
Грейм стрибнув, ще як вона не зникла під водою. Пливучи, він відчував обличчям і руками звихрений струмінь — Полин слід у воді; але той слід завів його в глибоку тінь під західною стінкою — адже сонце стояло вже низько, і вода там була така темна, що він не міг нічого вгледіти.
Доторкнувшись до стінки, Грейм виринув. Поли не було видно. Він вискочив з води і став над краєм басейну, важко хекаючи, готовий стрибнути назад, щойно Пола покажеться над водою. Але її не було й знаку.
— Сім хвилин! — вигукнула Ріта. — З половиною!.. Вісім!.. Вісім з половиною!..
А Пола все не виринала. Грейм не стривожився, бо не бачив ніякої тривоги на обличчях у інших. Коли Ріта оголосила: "Дев’ять хвилин!" — він сказав:
— Я програю, — а потім додав: — Не піддурите! її вже дві хвилини не видно, а ви спокійнісінькі… У мене ще ціла хвилина — може, я ще й не програю, — і зразу сковзнув уперед ногами в воду.
Пірнувши, він повернувся обличчям до стінки і став її обмацувати. І ось якраз посередині басейну, на глибині футів у десять, його руки натрапили на великий отвір. Грейм сягнув углиб його, переконався, що отвір не затягнено сіткою, сміливо поліз туди і зразу відчув, що там просторо, можна зринути. І він зринув кудись у чорну темряву — поволі, нечутно, обережно, щоб не хлюпати, лапаючи довкола себе руками.
Нараз його пальці доторкнулись до гладенькою, прохолодного плеча; воно конвульсійно шарпнулось, і пролунав зляканий зойк. А Грейм уже сміявся і міцно держав Полу за руку. Вона теж засміялась, і Греймові сяйнув у голові рядок з "Першого Хору": "Зачувши в пітьмі її сміх, я полюбив її палко".
Я так злякалася, коли ви торкнули мене, — сказала Пола. — Ви ж виринули зовсім нечутно, а я була за тисячу миль звідси, у мріях…
— Про що? — спитав Грейм.
— Признатись по правді — про сукню. Мені якраз спав на думку повий фасон. Оксамит такого приглушеного темно-червоного кольору, ніби винного, прості, чіткі поздовжні лінії, важка тьмяно-золота лямівка й шнури… І до нього одна-едина коштовність: перстень з великим кривавим рубіном. Мені його подарував Дік, ще як ми плавали на "Все покинь".
— Чого лишень ви не вмієте?! — засміявся Грейм.
Пола теж засміялась, і їхній сміх химерною глухою луною відбивсь у пітьмі від склепіння над ними.
— А хто вам сказав про схованку? — запитала вона за мить.
— Ніхто. Ви не виринали аж дві хвилини, отож я здогадався, що тут мусить бути щось таке, і став шукати.
— Це Дік придумав. Уже в готовому басейні пробили. Він великий мастак на такі витівки. Йому страшенно подобалось лякати до смерті старших паній: купаючись із їхніми синами чи онуками, візьме та й сховається з ними тут. Та коли дві чи три справді трохи не вмерли з жаху, він надумав інше: щоб я піддурювала, як оце сьогодні, людей з міцнішими нервами — таких, як ви. Ой, у нього тут ще одна пригода була! Якось Ернестіна привезла сюди таку собі міс Коглен, молоденьку пансіонерочку, свою приятельку. Її хитро підвели до душника, що звідси виходить, а Дік тоді стрибнув з вежі й заплив сюди. Минуло кілька хвилин, вона уже умліває, що він утопився, а він нараз як заговорить до неї крізь душник таким страшним замогильним голосом! І сердешне дівча зомліло направду.
— Ото яка легкодуха, — зауважив Грейм. Його раптом опанувало чудне бажання: якби йому сірники, щоб черкнути і побачити Полу Форест, як вона поруч нього гребе руками, утримуючись на воді.
— Ну, що ж ви хочете, — відказала Пола. — Вона ж була ще зовсім молоденька, вісімнадцять років, і по-дитячому закохана в Діка. Вони всі в нього закохуються. Бо він коли розпустується — чистий хлопчак, і вони забувають, що це бувалий, обтяжепнй роботою та клопотом, мудрий і вже немолодий добродій. Найприкріше тоді було, що тільки-но її відволодали, вона згарячу розкрила таємницю свого серця. Варто було побачити Дікове обличчя в ту мить, коли вона прожебоніла своє…
— Ви що, ночувати там збираєтесь? — раптом пролунав з труби-душника Бертів голос, гучний, ніби з рупора.
Грейм від несподіванки знову схопив Полу за руку, тоді полегшено перевів дух:
— Господи! Цей раз перелякався я. Вашу пансіонерочку відомщено. Тепер і я знатиму "трубний глас".
— І справді, пора вже вертатись на білий світ, — нагадала Пола. — Я б не сказала, що це найзатишніша місцинка для балачки. Хто перший пірнає? Я?
— Звичайно! А я зразу за вами. Шкода тільки, що вода не світиться, а то я поплив би вогнистим слідом ваших ніг, як той Байронів герой, пам’ятаєте?
Вона схвально засміялася в темряві, а тоді промовила:
— Ну, я пірнаю.
Хоч у густому мороці не видно було анічогісінько, по тихому плюскоту Грейм здогадався, що вона перевернулась і пірнула вперед головою, і навіть зміг уявити, побачити внутрішнім зором, як зграбно вона те зробила — хоча здебільшого якраз цей рух у жінок виходить не вельми зграбний.
— Ви від когось знали! — таким звинуваченням зустрів Берт Вейнрайт Грейма, коли той виринув у басейні й виліз із води.
— А, це ви той шахрай, що стукав у воді камінцями? — відрубав Грейм. — Якби я програв, то не визнав би закладу. Це ж махляція! Ви змовились обшахрати мене, і я певен, що будь-який суддя засудив би вас. Це справа підсудна окружному судові!
— Але ж ви виграли! — закричала Ернестіна.
— Отож-бо що виграв! І тому я не позиватиму ні вас, ні всієї вашої шулерської зграї — якщо ви чесно сплатите мені свої програші. Порахуймось — ви мені винні скриньку сигар…
— Одну сигару, пане-добродію!
— Ні, цілу скриньку!
— Ану, у "квача"! — раптом гукнула Пола. — Заграймо у "квача"! Ви будете "квач"!
І враз, плеснувши Грейма по плечу, скочила в воду.