Старий знову помилився у своїх пророкуваннях.
Уночі вдарив перший морозець. У чайниках намерз лід — півдюйма, не менше. Чому в чайниках утворюється найтвердіша крижана шкоринка? Ймовірно, тому, що там незначна кількість нерухомої води оточена металом.
Біллі вчора "ходив на базар" по м'ясо та підстрелив ситого маленького карибу. Сьогодні вранці він пішов по решту м'яса та виявив, що більшу частину поцупила росомаха. Зважаючи на сліди, це була стара самка з одним або двома дитинчатами. Якийсь час ми намагалися йти за ними, але незабаром їхні сліди загубилися в довгій гряді скелястих гір.
Росомаха — одна з найтиповіших тварин Далекої Півночі. Вона здобула недобру репутацію заклятого ворога мисливців. Росомаха йде за ними слідом і спускає всі капкани, ласуючи приманкою, — ось що викликає людську ненависть, а хитрість, яка дозволяє їй уникнути відплати, викликає страх.
Насамперед росомаха — нахабна розорителька схованок, і, як раніше зазначалося, ми вжили додаткових заходів, обачно убезпечили кожну схованку "намистом" із рибальських гачків вістрями вниз.
Від бувалих мандрівників ми наслухалися історій про диявольську підступність цього звіра. Заради справедливості слід сказати, що зло, яке вона вчиняє, не доведене, зате в росомахи є також гарні якості — майже ідеальне подружнє життя та героїзм матері під час захисту дитинчат. Я кажу "майже ідеальне", тому що батько, наскільки мені відомо, не бере участі у вихованні потомства. Але всі, хто спостерігав за росомахами, сходяться на тім, що матері, захищаючи дітей, виявляють безмежну відданість і хоробрість. Не раз доводилося чути від мисливців, що куди безпечніше роздражнити ведмедицю з ведмежатами, ніж росомаху з дитинчатами.
Мисливець Беллалайз розповідав мені, що двічі знаходив її (росомахи) лігвисько та щоразу насилу втікав від розлюченої самки. У середині травня 1904 року він пішов із приятелем-індіанцем по ялик, залишений за кілька миль від берега на озері Атабаска. Рушниці він не захопив і — треба ж лихові трапитися! — набрів на стару росомаху, котра лежала в ямці під ялиною. Вона кинулася на мисливця, вищирилась. У її очах горів лиховісний вогонь, її гарчання нагадувало ведмеже. Індіанець ударив росомаху ціпком і, рятуючись від розлюченого звіра, поліз на дерево. Мисливець же коли побачив дитинчат у лігвиську, кинувся геть від цього місця. Їх було четверо — світлих, із розплющеними очима, кожен не крупніший за ондатру.
Другий випадок стався 1905 року за три милі від Форт-Чіпевайан, теж у середині травня. Лігвисько нагадувало описане вище. Росомаха побачила мисливця й люто кинулася на нього з уривчастим гарчанням, начебто кашляючи. Беллалайз застрелив її та прихопив трьох малят — теж світлих.
5 вересня, відразу ж після заходу, троє-четверо оленів пройшли за двісті ярдів від нас між озером і наметами. Біллі подався за ними з рушницею. З одного пострілу він уклав молодого самця. Олень майже вдягся вже в зимове хутро, вуха побіліли, білі плями з'явилися на ногах, а черево було зовсім біле. На міздрі шкіри на спині й на хрестці я нарахував сто двадцять один шрам від личинок ґедзя.[21]
Хоча всі карибу клацають копитами під час ходьби, хоч як ми старалися, не змогли відтворити цього звуку ногою мертвого оленя.
У нас була чудова можливість спостерігати за життям диких тварин, і тільки одне бажання так і не здійснилося — я не побачив великого стада карибу, яке повертається в ліси, до свого зимового притулку.
За словами очевидців, такі стада настільки перевершують чисельністю бізонячі, що їх не охопиш поглядом. Цілими днями перед тобою рухається й коливається хаотична маса. Вони можуть з'явитися в перших числах вересня, а можуть і наприкінці жовтня, коли почнеться зима. Зважаючи на прикмети, цього року олені повернуться пізно. Якщо на них чекати, можуть замерзнути озера й річки. А ми зовсім не готові до зимової подорожі. Де взяти собак, нарти, зимовий одяг? До того ж, справи кликали мене додому. Обставини змушували підкоритися.
Хоч я так і не побачив дивовижного видовища, одного з найвеличніших у світі зоологічних спектаклів — маршу мільйонів карибу — таки неохоче віддав наказ повертатися, і 8 вересня ми спустили на воду човен "Енн Сетон". Йому стояло пройти тисячу двісті миль угору за течією.
ПРОЩАННЯ З КАРИБУ
Уздовж усього берега озера Артиллері нам траплялися невеликі стада оленів. Вони густо обросли шерстю, в самців з'явилися довгі білі холки, заблищали нові роги. В одного з оленів вони були криваво-червоними. Ймовірно, він щойно чистив їх, і на рогах запеклася кров.
До вечора ми дісталися до південного берега озера та знову опинились у лісовому царстві. Якими жалюгідними здавалися тутешні карлики-деревця, коли ми залишали ці місця, і в якій пишноті постав перед нами той самий ліс тепер! На цьому озері ми й розпрощалися з преріями Арктики, а також із їхніми мешканцями — карибу.
Викладу коротенько зібрані мною відомості про цю чудову тварину. Карибу водяться у всіх безлісих тундрах і на арктичних островах Північної Америки. Більша їхня частина веде стадний, кочовий спосіб життя, але окремі особини можна зустріти скрізь у будь-яку пору року. Взимку вони, як правило, переселяються в ліси, захищені від крижаного вітру, та повертаються на північ пізньої весни, рятуючись від лісової напасті — комарів і комашні. Мошкара докучає їм у лісі, комарі катують скрізь. Полегкість приносить лише ходьба проти вітру, й оскільки тут переважають північні вітри, карибу переміщаються на північ. У безвітряну погоду вони підкоряються закону міграції.
Як визначити кількість карибу? Імовірно, єдиний спосіб — зробити підрахунок під час їхнього масового переселенні на південь. Зі згаданих раніше причин я не зміг цього зробити, тому наводжу деякі відомі факти про чисельність оленячих стад.
Уорбартон Пайк, який спостерігав за карибу на озері Маккей 20 жовтня 1889 року, пише: "Не можу повірити, що стада бізонів у преріях перевершують чисельно стада карибу. Я спостерігав за живим потоком карибу. Він не висихав шість днів, і я навіч уявив собі, яка величезна кількість цих тварин блукає ще в тундрах Баррен-Граундз".
Полковник Джонс (Баффало Джонс) спостерігав за оленями в жовтні на озері Клінтон-Колден. Його опис міграції карибу дає можливість підрахувати їхню кількість.
Джонс стояв на вершині пагорба в центрі потоку, оглядаючи простір на десять миль — це було живе море карибу. Він не мав уявлення, як далеко сягає це живе море. У середньому на акр припадало сто оленів і йшли вони зі швидкістю три милі за годину. Джонс не знав, коли почався перехід, скільки днів олені йшли до того повз пагорб. Але поруч із іншим спостережним пунктом вони йшли чотири дні — удень і вночі. Увесь світ здавався єдиною хисткою масою карибу. Джонсу під кінець уже ввижалося, начебто рухається кам'яний пагорб, на якому він стоїть, а олені завмерли непорушно.
Навіть якщо побоюючись помилитися й припустити, що карибу тоді було вдвічі менше, ніж за підрахунками Джонса, чисельність колосального стада перевищувала 25 мільйонів!
У такому разі оленів, звичайно, більше, ніж навіть було бізонів у найсприятливіший для них період.
Який же ступень винищення оленів? Довелося ретельно вивчити це питання. Насамперед, щодо полювання індіанців на карибу. 1812 року плем'я чіпева нараховувало 7500 осіб. Т. Андерсон із Форт-Сміт показав мені дані про перепис індіанців, які живуть по річці Маккензі. До 1884 року плем'я скоротилося майже вдвічі.
За даними уряду Канади, в 1905 році їх залишалося лише 3411 осіб. Із них індіанці, які живуть на Хей-Рівер, навряд чи полюють на карибу, так що число індіанців, котрі живуть полюванням на оленів, — близько трьох тисяч. Тобто, удвічі менше, ніж сто років тому. Мисливців із них не більше шестисот. Службовці торговельних компаній сходяться на тому, що в середньому кожен мисливець убиває десять-двадцять оленів. Коли Джордж Сандерсон із Форт-Резольюшен убив 75 карибу, про це говорили всі навколо, адже багато хто того року залишилися цілком без здобичі. Таким чином, за найскромнішими підрахунками, індіанці вбивають близько 20 000 оленів за рік.
Ходять чутки, що оленів убивають і китобої, тому я зібрав усі відомості й про їхній промисел.
Ескімоси добувають м'ясо карибу і для себе. Франц Боас у своїй книзі про американських індіанців згадує також про 1100 ескімосів, які мешкають у центральних районах. Із них осіб триста — мисливці. Припустимо на хвилинку, що вони відстрілюють стільки ж оленів, скільки шістсот індіанців. І, виходить, загальний промисел місцевих мисливців — 40 000 карибу за рік.
Оскільки білі рідко потрапляють у ці краї, приблизна цифра 40 000 може одночасно служити щорічним підсумком того, скільки оленів знищується людиною.
Щорічний приріст тридцятимільйонного[22] стада оленів становить кілька мільйонів, отже, мисливський промисел не може бути основною причиною скорочення поголів'я оленів.
І нарешті, уряд Канади вжив ряду охоронних заходів. Справу передано в надійні руки. Немає сумнівів у тім, що в Канаді не відбудеться чогось подібного до варварського винищування бізонів, яке вкрило ганьбою Сполучені Штати Америки.
ЗІ СТАРОГО ФОРТУ ДО ФОРТ-РЕЗОЛЬЮШЕН
Цілу ніч ревла буря, сніг із дощем ринули на наш табір, та й на увесь південний берег озера Артиллері. Все-таки ми знайшли в собі сили піднятися рано вранці та, ігноруючи негоду, вирушити в дорогу.
Того дня ми здолали п'ять волоків (дорогою на Північ на це довелося витратити два дні).
На день пізніше, коли переправились через озеро Гаррі, ми стали табором майже за милю від озера біля довгого волока. A 11 вересня в таку само негоду ми поставили намети вже на березі Великого Невільницького озера.
Після тундрової рослинності тутешня здалася нам розкішною, мов у тропіках.
Із дощем так-сяк можна було впокоритися, але ось плисти по озеру при штормовому вітрі було небезпечно, і негода прив'язала нас до табору міцніше за мотузки — аж до 14 вересня, коли ми нарешті змогли відчалити.
За дві години досягли Форт-Релайанс, де Джордж Бек зимував 1833 року.
Чудові ліси оточували рештки форту, у лісах водилася безліч усілякої звірини, і ми за три дні, проведені тут, успішно поповнили свою колекцію.
17 вересня переправились через затоку, пройшли невеликий волок і стали табором.
Вранці ми набрели на стійбище зголоднілих індіанців — вони під'їдали останні крихти своїх запасів.