Чому то її нога? Бо ні в кого немає таких величезних ніг, як у Брухи. Калоші вона носить тринадцятий номер. Подивилися б ви на ті калоші!.. Вона наплела на мене братові Елі, а той розгримався, як звичайно:
— Чоловічки? Ти вже знову взявся до своїх старих забаганок, малюєш чоловічків?
Ось маєте! З однієї ноги у нього став чоловік! А з чоловіка— чоловічки!.. Можна збожеволіти від них! Мушу вам признатися, що моя хвороблива пристрасть малювати чоловічків стає дедалі більша й дужча. Я роздобув собі кольоровий олівець. Його подарував мені один емігрантський хлопчик. Той самий, що показав мені, як "ставити губернатора" і навчив черевомовлення. Я вже розповідав вам про нього. Він теж прозивається Мотл. То його звуть "Мотл Великий", а мене — "Мотл Маленький". Ми дуже потоваришували. За те, що він мені подарував кольорового олівця, я, їдучи у вагоні, намалював на папері його обличчя з пухкими щоками. Я взяв з нього присягу, що він нікому цього не покаже, бо коли довідається мій брат Еля, я матиму потьмарене життя. І що ви думаєте? Він одразу поніс моєму братові Елі малюнок, тицьнувши прямо під ніс.
— Це, безперечно, Мотлова робота! Де він, отой шма-ровоз з "чоловічками"?
Так сказав мій брат Еля Г пішов шукати мене.
А я сиджу за спиною мами і мало не душуся від сміху. Немає кращого місця на світі для схованки, ніж у мами за спиною.
2
Хвалити бога, ми вже в Антверпені. Ми добре намордувались, доволі попомучились, але прибули. Оце місто, скажу я вам! Тобто Відень кращий, бо більший і розкішніший. І людей там більше. Зате як тут, в Антверпені, чисто навкруги! Та й нічого дивного, коли вулиці миють, тротуари чистять, а будинки купають. Я сам бачив, як їх натирають милом і миють. Щоправда, не скрізь. Там, наприклад, де заїзди, де ми живемо разом з усіма емігрант тами, усе як слід, тобто брудно, чадно, вогко, слизько, тісно і великий гармидер. Просто чудово! Так, як я люблю.
Наш сват, пекар Йона, ще не приїхав. Нашої сусідки Песі з її галайстрою — теж нема. Вони ще в дорозі. Десь блукають по Німеччині.
"Німеччина — це Содом!"—кажуть емігранти і розповідають страхітливі речі! Наше нещастя з подушками, які в нас поцупили на кордоні, це ніщо проти того, що чуєш від кожного емігранта.
Ми познайомились тут, у заїзді, із жінкою з Меджи-божа. Вона якраз не вдова. У неї є чоловік, він уже в Америці. От вона й їде до свого чоловіка. Уже скоро рік, як поневіряється із своїми двома дітьми. Вона побувала, де тільки хочете. Немає такого міста, де б вона не була. Пересварилася з усіма комітетами. Насилу-силу дотяглася сюди, в Антверпен, і хоче сісти на пароплав, а її не пускають. Може, гадаєте, що в неї попсовані очі? Крий боже! Очі здорові. Але вона трохи несповна розуму. Тобто так, коли ви з нею говорите, вона все розповідає по-людському. І тільки іноді таке бовкне, що хапаєшся за боки від реготу. Наприклад, запитують у неї:
— Де ваш чоловік?
— В Америці.
— Що він там робить?
— Він там — цар...
Ви їй заперечуєте: "Як може єврей бути царем?" А вона відповідає, що в Америці все можливо... Ми всі вибухаємо сміхом. Всі, крім мами. Мамі не смішно. Мама хоче плакати.
— Добрий мені сміх! — каже вона і таки починає плакати.
— Знову? Ти давно вже не плакала! Хочеш, щоб нас з Антверпена повернули додому через твої очі?
Так каже мій брат Еля, і очі у мами вмить висихають. Та більше, ніж оту жінку, мама жаліє її бідолашних діток. Не знаю, чого це мама так оплакує дітей? Діти, здається мені, досить веселі! Коли їхня мама починає верзти дурниці, вони сміються. Я з ними познайомився. Вони мені розповіли, що їх повертають додому. Але їхня мати не хоче їхати. Вона хоче до Америки, до їхнього батька, до царя (хи-хи-хи!). її дурять і кажуть, що вона поїде залізницею до Америки (хи-хи-хи!). її переконали, що поїзд іде звідси прямо до Америки (хи-хи-хи!).
3
Чудеса, що їх бачиш в Антверпені, важко описати. Щодня прибувають нові люди. Здебільшого з хворими очима. "Трахома" — так тут називають цю хворобу. Америка не пускає з трахомою. Можете мати тисячу хвороб, можете бути кривим, німим, яким завгодно, аби не трахома. Звідки береться трахома? Від зарази. Трапляється, що люди самі не знають, звідки вона береться. Так я чув у Антверпені від однієї дівчинки. Голдочка зветься ця дівчинка. Вона мого віку," може, старша за мене на один рік. З цією Голдочкою сталася цікава пригода. Розповісти вам?
Познайомилися ми з нею в "Езрі". Ви не знаєте, що таке "Езра"? Зараз вам поясню. "Езра" в Антверпені те саме, що "Ольянц" у Відні. Створений для нас-таки, для емігрантів. Різниця лише та, що "Ольянц" чоловічого роду, а "Езра" — жіночого. Тепер ви вже самі можете зрозуміти, в чому різниця... Одне слово, як тільки ми прибули до Антверпена, то подалися прямо до "Езри". "Езра" — не те що "Ольянц". "Ольянц" викидає людей як поліняки, з "Езри" вас не женуть. Можете прийти до неї коли завгодно і виливати перед нею наболіле на серці скільки хочете. Усе, що ви розповідаєте, заноситься в книгу. Там сидить дівчина, яку прозивають фрейлейн Зайчик, і записує. Дуже хороша дівчина. Вона запитала, як моє ім'я, і подарувала мені цукерку. Але про фрейлейн Зайчик я вам розповім іншим разом. Тепер мені треба вам розповісти про Голдочку.
Голдочка з Кутні. Прибула вона сюди торік з батьками, сестрами і братами. На осінні свята було це. Справили вони свято, дай боже всім друзям таке. Тобто особливих розкошів вони не шукали і було їм не з медом. Поневірялися разом з усіма емігрантами. Зате вони мали шифскарти аж до Америки на всю сім'ю і вдягнені були по-царському. Кожний мав по дві сорочки і цілі черевики. Тепер вона залишилась тільки з однією сорочкою і без черевиків. Якби не фрейлейн Зайчик, каже Голда, вона б ходила зовсім боса. То фрейлейн Зайчик подарувала їй пару своїх черевиків. Ще досить добрі черевики.
Так розповідає мені Голдочка і показує черевики, що їх подарувала їй фрейлейн Зайчик. Ще зовсім цілі черевики, але трохи завеликі для Голдочки...
Коротше, проминули перші дні свята, настала пора сідати на пароплав. їм сказали, що треба піти до лікаря. Вони пішли до лікаря. Лікар оглянув їх і визнав, що вони всі цілком здорові і можуть їхати до Америки. Тільки вона, Голдочка, не може поїхати, бо у неї на очах трахома. Спочатку вони навіть не зрозуміли, з чим це їдять. Тільки згодом вони це все добре розжували. Це означало, що всі поїдуть до Америки, тільки вона, Голдочка, залишиться тут, в Антверпені.
Знявся плач, голосіння, ридання. Мати тричі непритомніла. Батько хотів залишитися тут, але не можна було. Уся шифскарта пропала б. Вирішили, що вони поїдуть до Америки, а вона, Голдочка, залишиться тут, поки здихається трахоми... І ось уже скоро рік, як вона лікується, і все ще не вилікувалась. Фрейлейн Зайчик каже, що очі в неї не виліковуються тому, що вона без упину плаче. Але вона, Голдочка, каже, що з іншої причини у неї не виліковуються очі. Через синій камінь! Щоразу, коли вона приходить до лікаря, він їй натирає очі, каже вона, тим самим синім каменем, що й іншим хворим. Якби вона, Голдочка, могла купити окремий синій камінь, то вже давно б вилікувалася.
— Ну, а твої батьки? — запитую в неї.
— Вони в Америці. Вони там непогано живуть. Я маю від них листи. Мало не щомісяця я одержую від них листа. Ось поглянь, можеш читати, прочитай мені!
І вона виймає з пазухи цілу пачку листів та подає мені, щоб я їй читав уголос. Я б це залюбки зробив для неї, але по писаному не вмію читати. Якби це було друковане, я б їй прочитав. Вона сміється з мене і каже, що хлопчик не дівчинка. Хлопчик мусить уміти все на світі! Боюся, що вона має рацію. Як би я хотів читати по писаному! Ох, як я заздрю моєму товаришеві Мотлу Великому: він уміє читати й писати. (Я вам розповідав про нього!) Голдочка дала йому прочитати свої листи. Мотл Великий прочитав їх без запинки. Майже всі листи написані однаково, тими ж самими словами:
"Люба Голдочко, серденько, дай тобі боже здоров'я! Коли ми згадуємо тут, в Америці, що нашу дитину вирвали з наших рук і ти поневіряєшся там, на чужині, поміж незнайомих людей, кусень хліба застряє нам у горлі. Удень і вночі ми тужимо і плачемо за нашою ясною зіронькою, яку забрали з-перед наших очей..." І так далі.
Мотл Великий читає й читає, а Голдочка плаче і тре очі. Це помічає фрейлейн Зайчик і гнівається на нас, що ми примушуємо дівчинку плакати. А Голдочці вона каже, що та зовсім не жаліє саму себе. Вона зовсім занапащує свої очі! Голдочка на це відповідає сміючись, а сльози ллються їй з очей:
— Занапастив мені очі лікар його синім каменем більше, ніж мої сльози...
Ми прощаємося з^Голдочкою. Я їй обіцяю, що завтра під цю пору ми знову з нею побачимось.
— Дай боже! — відповідає Голдочка з набожним виглядом, як стара бабуся. А ми обидва, Мотл Маленький і Мотл Великий, вирушаємо гуляти по Антверпену.
4
Ми, тобто я, Мотл Маленький, і мій товариш Мотл Великий, не одинокі. Ми маємо ще одного товариша. Він хлопчик років тринадцяти і зветься Мендл. Він теж застряв в Антверпені, їдучи до Америки. Не через хворі очі, але з іншої причини. Його загубили в дорозі, десь у Німеччині. Усю дорогу, розповідає він, вони живилися тільки оселедцями. Його дуже мучила спрага... І от він зіскочив на якійсь станції напитися і залишився там без квитка, без копійки за душею, без сорочки на тілі. А через те, що він не знав їхньої мови, він прикинувся німим. Його возили з краю в край, аж поки той зустрів велику партію емігрантів — євреїв. Мендл підійшов до них і розповів їм про своє лихо. Вони пожаліли його і привезли з собою до Антверпена. Тут він добився до "Езри". "Езра" написала листа до Америки, може, там знайдуть його батьків. От він і чекає на відповідь і на шифскарту, точніше, на половину шифскарти, тому що він ще маленький. Тобто Мендл не такий вже маленький, як має вигляд малого. Є гадка, що він уже повнолітній *, хоч з богоміллям ще не молиться, бо нема за що його купити. Дізналися емігранти, що Мендл уже повнолітній, та не має богомілля, і знявся великий галас:
— Чому ніхто не подбає, щоб хлопець мав богомілля?
— Чому,— сказав Мендл,— ніхто не подбає про мої чоботи?..
На це один емігрант з гострим поглядом розкричався:
— Ах ти, гультяюі Мало того, що про тебе дбають, то ти ще й зухвалець?..
Емігрант з гострим поглядом так довго клопотався, поки інші емігранти стяглися і купили Мендлу богомілля.