Але не встиг, бо великий баклан збуджено залопотів крильми, витяг чорний дзьоб до пані Штенграхт і гукнув: "Прошу вас, ласкава пані, повторіть, що ви спитали!"
"Я спитала, хто посадив шовкових пташинок на гілочки", — спантеличено відповіла пані з Гамбурга.
"Ні, ні, повторіть дослівно, як сказали спершу!" — збуджено крикнув баклан.
Пані Штенграхт, що не могла втямити, до чого це, спитала вдруге:
"Хто ж тих шовкових пташинок
На гілочки посадив?"
Тоді балкан відповів:
"Звідки і з чого він виник —
Світ несподіваних див?.."
Аж тоді маленьке товариство помітило, що з запитання й відповіді, так би мовити напівзумисне, вийшла віршована строфа, і дехто повторив пошепки:
"Хто ж тих шовкових пташинок
На гілочки посадив?
Звідки і з чого він виник —
Світ несподіваних див?"
"О'кей! — задоволене сказав Фредді. — Першу строфу ми вже склали".
"Та тільки пісочниця покаже, чи ця строфа добра", — проклекотів пугач.
"Вже показує! — замахала парасолькою міс Джулія Амбрелла. — Дивіться, на кущах розпукуються троянди. А з дерев сиплються пелюстки. В пісочниці настає літо!"
Міс мала рацію: з весняного краєвиду зробився веселий літній; під яблунями короткі тіні. Тепер кожен напружив думку, щоб скласти строфу про літо. Фредді просурмив:
"Довге, тепле, щедре літо,
Соками ущерть налите!"
А мінгер де Вільдер прокрекотав:
"У саду й на полі дай
Нам багатий урожай!"
Але краєвид у пісочниці анітрохи не змінився від цих віршів. Тільки квіткові бруньки дуже повільно закруглились у малесенькі зелені кульки. Тоді матросові Петару спали на думку два рядки. Він сказав:
"Рік достигає неквапливо,
Як плід, згинає гілку вниз".
І затнувся. Але міс Амбрелла, гордо вимахуючи парасолькою, докінчила:
"Ох, далебі, це справжнє диво!
Коли не віриш — подивись!"
На жаль, ця строфа зовсім не подіяла. Доктор Меньє з Парижа сказав: "Обидва рядки пана Петара дуже гарні. Яка шкода, що рядки міс Амбрелли не такі гарні".
Англійська міс на це зауваження зневажливо чмихнула й стиснула парасольку міцніше, наче шпагу.
Тоді молодий матрос раптом засміявся й гукнув: "Уже є!" І сказав:
"І, ніби невеличке диво,
На гілці Вічності завис".
Старий пугач із сумнівом похитав головою, вислухавши ці два рядки. А проте вони мали успіх, хоча й повільний, нерішучий: листочки на деревах почали жовкнути, малюсінькі кульки на деревах зачервонілися, а в струмочках з'явились крихітні довгасті вербові листочки, що пливли за водою, ніби невеличкі байдарки.
Фредді, що зроду не бачив осені на селі, збентежено спитав: "Що тут діється?"
"Мій любий, — відповіла сивоголова пані Штенграхт, піднявши вказівний палець, ніби тітуся в дитячій книжці. — Осінь настає, поспіли яблука і сливи".
"О! — зрадів доктор Меньє. — Ви знову почали вірша. Будь ласка, скажіть іще раз!"
Пані Штенграхт повторила, вже не піднімаючи пальця:
"Мій любий, осінь настає,
Поспіли яблука і сливи".
"Сливи… — прошепотів доктор Меньє, заплющивши очі. — Сливи…" — Потім тихо повторив:
"Мій любий, осінь настає,
Поспіли яблука і сливи".
Трохи помовчав, розплющив очі й докінчив:
"Та скоро взнаєш ти, що є
Між них і кислі, і червиві!"
Цього вірша всі мандрівці почали завзято вихваляти.
Тільки Лі, капітан джонки, не сказав нічого, бо в Китаї вірші складають не так.
Від цих чотирьох рядків яблука почали падати з дерев, вода в струмках геть укрилася опалими вербовими листочками, трава побуріла, а в пісочниці раптом завирувала така густа метелиця, що не стало видно всього краєвиду.
Та незабаром останні сніжинки вляглись, ніби опав білий серпанок, і невеличкий краєвид став увесь білий, білий, білий… На світлому сніговому покриві видніли темні силуети голих деревець та чорні рейки залізничної колії, обіч яких праворуч і ліворуч громадилися снігові валики.
На рейках уже знову стояв поїзд. Але цього разу до паровозика були причеплені не товарні вагончики, а пасажирські.
Фредді, не довго думаючи, вигукнув:
"А, Бе, Ве, Ге, Де —
По снігу колія веде!"
Але вірш був поганий, і старий пугач сердито труснув головою.
Всі почали завзято римувати "сніг" і "біг", "лід" і "слід". Але пісочниця лежала незмінна в своїй зимовій красі.
Коли мандрівці нагородили цілий ворох віршів і все без успіху, вони дуже засмутилися. Тільки кругле, мов місяць, обличчя капітана джонки, як завжди, усміхалось. Пан Лі навіть став навколішки й заходився гратися малесеньким поїздом. Совав вагончики туди й сюди, і колеса цокотіли по рейках так тихо, наче їхали по оксамиті. Нарешті капітан джонки підвівсь і сказав півголосом:
"Тихіш гуркочуть колеса,
Присипав колію сніг.
Тягнуться чорні рейки
Ген через білий світ.
Де ж сестра моя нині,
Що бачив я влітку її?
На білих плечах у неї
Чорніло плетиво кіс".
Товариство зустріло ці слова спантеличеною чи збентеженою мовчанкою. Нарешті Фредді спитав: "Хіба це вірші?"
Пан Лі всміхнувся й мовчки показав на скриньку. Тоді всі вирячили очі в неймовірному подиві.
Бо в пісочниці стояло, переступаючи з ноги на ногу, малесеньке товариство, достоту схоже на наших мандрівців: тут стояв доктор Меньє з лівою рукою в кишені штанів, і там теж стояв він, малесенький, ніби олов'яний солдатик. І так само з рукою в кишені.
Тут лопотів крильми баклан — і там він, малесенький, як бджола, лопотів крильми над поїздом.
Раптом Фредді спитав: "А де ж я?"
Мандрівці придивились уважніше — і справді не знайшли Фредді серед своїх мініатюрних портретів. А ті саме сідали у вагончики. Матрос Петар заліз у паровозну будку, Лі сів у вагон-ресторан, мінгер де Вільдер допоміг пані Штенграхт та міс Амбреллі піднятися в купе першого класу, баклан сидів на даху паровозної будки, доктор Меньє пройшов уздовж усього поїзда аж до останнього вагона, але Фредді не було ніде.
"Де я? Я загубився!" — схвильовано загукав той.
"Заспокойтесь. Я вже знайшов вас", — сказав Лі.
"Де ж? Де? Не рушайте!" — кричав Фредді.
Але іграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. І раптом решта мандрівців теж побачили американця — власне, тільки його голову: вона визирала з-під одного вагона, почервоніла й посиніла з холоду. Фредді, як "заєць", заліз під перший вагон.
Усі так засміялися, що іграшковий поїзд у пісочниці аж захитався від громового реготу.
Фредді збентежено сказав: "Я ніколи не їздив зайцем! Я завжди купую квитки!"
Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фредді доторкнувся до завіси з перлів і пробував сфотографувати острів, усі, здається, зрозуміли, чому він опинився в ящику під вагоном.
Тим часом іграшковий поїзд наближався до стіни будинку, не зменшуючи швидкості. Стіна була вже зовсім близько, а дверцята не відчинялись.
"Стійте! Зупиніться! Буде аварія!" — гукнув Фредді, ще й досі дуже схвильований. Але поїзд гуркотів далі, прямо на стіну, і… трах… раптом…
Так, раптом хтось сказав:
"Щасливого вам дня, панове!"
Хоч голос був лагідний, це вітання пролунало так несподівано, що мандрівці злякано попідводили голови.
Перед завісою з перлин стояв усміхнений китаєць. Він уклонився й чемно запросив невеличке товариство до будинку. Коли вони спантеличено глянули під ноги, пісочниці вже не було. По ній не лишилося й сліду, навіть кількох піщинок, неначе це був тільки сон. І інші мандрівці замріяно, задумано ввійшли до будинку крізь перлову завісу, що тихенько побрязкувала.
Там тяглася чотирикутником галерея з колонами круг великого саду, а посеред того саду було озеро, на якому стояв павільйончик. У галереї стояли крісла-гойдалки та глибокі фотелі, на підлозі лежали прегарні м'які мати, а подекуди видно було карбовані латунні таці на трьох ніжках, що на них стояли чайні прибори. В садку поміж евкаліптами, пальмами й тамарисками висіли гамаки. Багато чоловіків і трохи жінок у химерних старовинних убраннях лежали на матах, сиділи в фотелях, гойдались у гамаках або на кріслах-гойдалках і пили чай.
"Усе знамениті поети, — прошепотів доктор Меньє до пані Штенграхт. — Я знаю їх зі старовинних портретів".
Приязний китаєць підвів своїх гостей до мармурової чаші озера, а звідти через нефритовий міст до павільйону з зеленої та білої порцеляни. Там вони полягали на м'яких матах навколо особливо багато оздобленого латунного столика, на якому був по колу награвірований напис:
"Пісня ЛІТАє, мов чаЙка, Під нЕбом".
Виділені літери утворювали ім'я господаря. Його звали Лі Тайпе. Він сам налив гостям чаю.
"Лі Тайпе, — шепнув доктор Меньє до пані Штенграхт. — Китайський поет, що народився сімсот другого року нашої ери".
Поет, що добре зрозумів той шепіт, кивнув усміхнене й налив французові чаю.
Поки вони пили чай і гомоніли, барвистий павільйон відбивався перевернуто в скляному озері. Лі, капітан джонки, був наче зачарований цією картиною. Трохи згодом він підвівся й запитав: "Великий Лі Тайпе, ти дозволяєш мені продекламувати твого вірша?"
"А чого ж?" — усміхнувся господар.
І Лі проказав ось такого вірша:
Павільйон із порцеляни
Павільйон із порцеляни
У воді ставка відбився.
Чепурний, зелено-білий —
Сам на себе задивився.
Вигнутий місток простягся
Тигра спиною тугою
З берега до павільйону
Над прозорою водою.
Там зібрались добрі друзі
У шовкові вбрані шати —
Чи писати гарні вірші,
А чи так порозмовляти.
Рукави шовкові їхні
В ритмі віршів легко мають,
Голови в шапках шовкових
Також весело кивають.
А внизу, в ставу спокійнім,
Серед ясної блакиті
Їхні постаті кумедно
Головами вниз відбиті.
Міст нефритовий дугастий
До півмісяця подібний,
Розмовляють добрі друзі,
У воді відбиті срібній.
Дивлячись на них ласкаво,
Голови понахиляли
Ті, вгорі, в зелено-білім
Павільйоні з порцеляни.
"Вірша, мабуть, складено в цьому павільйоні", — зауважила міс Амбрелла.
"Ні, — відказав Лі Тайпе, — павільйон виник із вірша. Бо це той острів, на якому справджується прекрасне".
І налив усім свіжого чаю.
Те, що побачили й пережили наші мандрівці наступними днями в павільйоні з білої та зеленої порцеляни, було, — як усі вони повідомляли, — і чудесне, і трохи моторошне. Але ніхто з них не пригадував усього того дуже виразно. Запевнити вони могли тільки в тому, що маленька залізниця з пісочниці там, весело дзеленькаючи, котилась по латунній таці й розсипала імбирові палички. Вони пригадували також, що Лі Тайпе срібним півмісяцем, як серпом, скосив шийки з трьох порцелянових карафок і наливав у чай нашим мандрівцям орхідейного напою, від якого у них солодко наморочилось у голові.
Міс Амбрелла ще розповіла, що якийсь старий чоловік із сивою бородою почав співати, як ураган.