Після вечірньої лекції з історії я взяв зошити й пішов до дверей. Проходячи повз Володю я, хоч мені й хотілося підійти й помиритись із ним, надувся й силкувався зробити сердите обличчя. Володя під той самий час підвів голову і з ледве помітною добродушною усмішкою сміливо подивився на мене. Погляди наші Зустрілися, і я зрозумів, що він розуміє мене, і те, що я розумію, що він розуміє мене; але якесь непереможне почуття змусило мене відвернутись.
— Миколонько!—сказав він мені звичайнісіньким, аж ніяк не патетичним голосом, — годі сердитись. Даруй мені, якщо я тебе скривдив!
1 він подав мені руку.
І от, ніби піднімаючись усе вище й вище, щось раптом почало давити мені в грудях і стискувати дихання; але це тривало лише одну секунду: на очах виступили сльози, і мені полегшало.
— Прости... ме... не, Воло... дю,—сказав я, стискуючи йому руку. Володя, одначе, дивився на мене так, наче ніяк не розумів,
чого в мене на очах сльози...
VI. МАРУСЯ
Але жодна з змін, що сталися в моїх поглядах на речі, не вразила мене так, як та, через яку я в одній з наших покоївок перестав бачити слугу жіночої статі, а почав бачити жінку, від якої могли залежати до деякої міри мій спокій і щастя.
З того часу, як пам'ятаю себе, пам'ятаю я й Марусю в нашому будинку, і ніколи, до того випадку, що змінив цілком мій погляд на неї і що про нього я розповім зараз, я не звертав на неї щонайменшої уваги. Марусі було років із двадцять п'ять, коли мені було чотирнадцять; вона була дуже гарна; але я боюся описувати її, боюся, щоб уява знову не змалювала мені чарівний і облудний образ, який утворився в ній підчас моєї пристрасти. Щоб не помилитись, скажу тільки, що вона була незвичайно біла, розкішно розвинута й була жінка, а мені було чотирнадцять років.
Під одну з тих хвилин, коли з книжкою в руці робиш прохідку по кімнаті, намагаючись іти тільки по одних щілинах мостин, або виспівуєш якийнебудь химерний мотив, або розмазуєш атрамент по краю стола, або товчеш без ніякої думки якенебудь речення,—одне слово, під одну з тих хвилин, коли розум відмовляється від роботи, і уява, взявши гору, шукає вражінь, я вийшов з клясної кімнати й без мети спустився до площадки.
Хтось у черевиках ішов угору по другому зворотові сходів. Ясна річ, мені хотілося знати, хто це, але раптом шум ходи замовк, і я почув Марусин голос: "Гетьте бо, що ви пустуєте? А як Марія Іванівна прийдуть, хіба добре буде?.."
— Не прийде, — пошепки сказав Володин голос, і слідом за цим щось заворушилось, наче Володя хотів затримати її.
— Та куди ви з руками лізете? Безстиднику! — і Маруся З стягненою на бік косинкою, з-під якої видко було білу гладку шию, пробігла повз мене.
Не можу висловити, до якої міри вразило мене це відкриття; проте, почуття здивовання незабаром змінилося на співчуття Володиному вчинкові,—мене вже не вражав самий його вчинок, а те, як це він збагнув, що робити так—приємно. І мені мимоволі захотілося наслідувати його.
Я цілими годинами сидів іноді на площадці без ніякої думки, З напруженою увагою дослухаючись до найменших рухів нагорі; але ніколи не міг примусити себе робити те, що й Володя, хоч мені й хотілося того над усе в світі. І іноді, прищулившись за дверима, я з важким почуттям заздрости та ревнощів слухав вовтузню, що здіймалася в дівочій, і мені приходило в голову: яке було б моє становище, коли б я пішов нагору і, так само як Володя, схотів би поцілувати Марусю? що б я сказав із своїм широким носом та розкуйовдженим чубчиком, коли б вона запитала мене, чого мені треба? Іноді я чув, як Маруся казала Володі: а Так от пеня, що це ви насправді причепились до мене? Одійдіть бо! От пустун... Чого он Микола Петрович ніколи не ходить сюди й не пустує?.." Вона не знала, що Микола Петрович сидить тієї хвилини під сходами й усе на світі ладен віддати, аби бути на місці пустуна Володі.
Я був соромливий зроду, але соромливість моя ще збільшувалася, бо я напевне знав, що я з лиця негарний. А я переконаний, що ніщо не має такого надзвичайного впливу на напрям людини, як його врода; і не так сама врода, як певність того, чи хороша вона чи погана.
Я був надто самолюбний, щоб звикнути до такого стану, потішав себе, як лисиця, запевняючи себе, що виноград ще зелений, тобто намагався з презирством ставитись до всіх вигод, які має хороша врода, з яких, як я сам бачив, користується Володя і на які я по щирості, заздрив, але напружував усі сили свого розуму й уяви, щоб знаходити насолоду в гордовитій самотності.
VII. ШРІТ
— Ой, боже мій! Порох!—скрикнула Мімі уриваним, схвильованим голосом.—Що ви робите? Ви хочете будинок спалити, загубити всіх нас...
І з невимовним виразом твердости духу Мімі звеліла всім розступитись, великими, рішучими кроками підійшла до розсипаного шроту і, не вважаючи на небезпеку, що могла статися наслідком несподіваного вибуху, почала топтати його ногами. Коли, на її думку, небезпека вже пройшла, вона покликала Михея й звеліла йому викинути ввесь цей порох кудинебудь далі або найкраще в воду і, гордовито стріпуючи чепчиком, попрямувала до вітальні. "Дуже добре їх доглядають, що й казати",—пробурчала вона.
Коли тато прийшов до флігеля, і ми разом із ним пішли до бабусі, в її кімнаті вже сиділа Мімі коло вікна і з якимось таємничо-офіційним виразом грізно дивилася повз двері. В її руці було щось загорнене в кілька папірців. Я догадався, що це був шріт, і що бабусі все вже відомо.
Крім Мімі, в бабусиній кімнаті була ще покоївка Гапка, що, як видко було з її сердитого почервонілого виду, була дуже збентежена, і лікар Блюменталь, маленька таранкувата людина, який даремно намагався заспокоїти Гапку, роблячи їй очами й головою таємничі миротворні знаки.
Сама бабуся сиділа трохи боком і розкладала пасьянс — Мандрівник, що завжди визначало дуже недобрий настрій.
— Як ся маєте сьогодні, maman?... чи добре спалося?—сказав тато, почтиво цілуючи її в руку.
— Чудово, мій голубе: здається, ви знаєте, що я єзавжди буваю здорова,—відповідала бабуся таким тоном, наче татове запитання було цілком недоречне й образливе запитання.— Що ж, чи ви мені хочете дати чисту хустку?—казала вона далі, звертаючись до Гапки.
— Я вам дала,—відповідала Гапка, вказуючи на білу, як сніг батистову хустку, що лежала на ручці крісла.
— Заберіть цю брудну ганчірку й дайте мені чисту, моя мила.
Гапка підійшла до шифоньєрки, висунула шухляду й так грюкнула нею, що шибки задзвеніли в кімнаті. Бабуся грізно оглянулась на всіх нас і пильно стежила й далі за всіма рухами покоївки. Коли вона подала їй, як мені здавалося, ту саму хустку, бабуся сказала:
— Коли ж ви мені натрете табаки, моя мила?
— Матиму час, так натру.
— Що ви кажете?
— Натру сьогодні.
— Коли ви мені не хочете служити, моя мила, ви б так і сказали: я 6 давно вас вирядила додому.
— І виряджайте, не плакатиму,—півголосом проказала покоївка.
Лікар саме почав був моргати на неї, але вона так гнівно й рішуче на нього подивилася, що він зразу спустив очі й зацікавився ключиком од свого годинника.
— Бачите, голубе,—сказала бабуся, звертаючись до тата, коли Гапка, щось буркочучи, вийшла з кімнати,—як зі мною говорять у моїй хаті?
— Дозвольте, maman, я сам натру вам табаки,—сказав тато, що почував себе, очевидно, в скрутному становищі.
— Ні вже, дякую вам: вона саме через те й нахабна така, що знає—ніхто опріч неї не вміє так натерти табаки, як я люблю. Ви знаєте, мій голубе,—казала далі бабуся, помовчавши хвилину,—що ваші діти сьогодні мало не спалили будинка?
Тато з почтивою цікавістю дивився на бабусю.
— Так, вони от чим бавляться. Покажіть їм,—сказала вона, Звертаючись до Мімі.
Тато взяв у руки шріт і не міг не всміхнутись.
— Та це шріт, maman, —сказав він:—це зовсім безпечна річ.
— Дуже вам, голубчику, вдячна, що ви мене вчите, тільки я вже надто стара...
— Нерви, нерви!—прошепотів лікар. І тато зараз же звернувся до нас:
— Де ви це взяли? і як ви смійте пустувати з такими речами?
— Нема чого їх питати, а треба пестуна їхнього запитати, — сказала бабуся, особливо презирливо вимовляючи слово пестун,—куди він дивиться?
— Вольдемар сказав, що сам Карл Іванович дав йому цей поро х,—підхопила Мімі.
— Ну, от бачите, який він хороший,—сказала далі бабуся,— і де він, цей пестун, як там його... Покличте його сюди!
— Я його пустив у гості,—сказав тато.
— Це не резон: він завжди повинен бути тут. Діти не мої, а ваші, і я не маю права радити вас, бо ви ж розумніші за мене,—вела своєї бабуся,—але, здається, час би вже наняти для них гувернера, а не пестуна, німецького мужика. Так, дурного мужика, що нічого іншого їх навчити не може, як лихого поводження та тирольських пісень. Дуже треба, я вас питаю, дітям уміти співати тирольських пісень? А в тім, тепер нема кому про це дбати, і ви можете робити, що хочете.
Слово "тепер" визначало—коли вони не мають матері, і викликало сумні спогади в бабусиному серці; вона спустила очі на табатирку з портретом і замислилась.
— Я давно вже думаю про це,—нахопився сказати тато:— і хотів порадитись із вами, maman: чи не запросити нам St.-Jérôm'a, що тепер за квитками читає їм лекції?
— І чудово зробиш, мій друже,—сказала бабуся вже не тим невдоволеним голосом, яким говорила перед тим:—St.-Jérôm, принаймні, gouverneur, що зрозуміє, як треба вчити des enfants de bonne maison, a не звичайний menin, пестун, що здатний лише на те, щоб водити їх гуляти.
— Я завтра же поговорю з ним,—сказав тато.
І справді, через два дні після цієї розмови Карл Іванович мусив поступитися місцем молодому дженджикові-французові.
VIII. ІСТОРІЯ КАРЛА ІВАНОВИЧА
Пізно ввечері перед тим днем, коли Карл Іванович мав назавжди їхати від нас, він стояв у своєму ватяному халаті й чер-
12о
воній шапочці коло ліжка,—і нахилившись над чемоданом, ретельно складав туди свої речі.
Останнім часом Карл Іванович поводився з нами якось особливо сухо: він наче уникав будь-яких стосунків із нами. От і тепер, коли я ввійшов до кімнати, він глянув на мене з-під лоба й знов узявся до свого діла. Я приліг на своєму ліжкові, але Карл Іванович, що раніше суворо забороняв нам робити це, нічого не сказав мені, і думка, що він більше не буде ні лаяти, ні зупиняти нас, що йому немає до нас ніякого діла, живо нагадала мені неминучу розлуку.